Міняйло Павло Денисович

Міня́йло Павло́ Дени́сович (*1896 Полтавська губернія Російської імперії — †1973 США) — бандурист Полтавської капели бандуристів (з 1925), Державної капели бандуристів УРСР (з 1935) та Української Капели Бандуристів ім. Т. Г. Шевченка (нині у м. Детройт, США) (1942–1973). Володів технікою харківського способу гри на бандурі, яку розробив Гнат Хоткевич. Володів сильним, красивим, оригінального тембру бас-баритоном.

Міняйло Павло
Зображення
Основна інформація
Повне ім'я Міняйло Павло Денисович
Дата народження 1896(1896)
Місце народження Полтавська губернія Російської імперії
Дата смерті 1973(1973)
Місце смерті  США
Громадянство Російська імперія, УНР, СРСР, Німеччина, США
Національність українець
Професії музикант
Співацький голос бас-баритон
Інструменти бандура
Колективи Полтавська капела бандуристів (з 1925), Київська капела бандуристів (з 1935), Українська Капела Бандуристів ім. Т. Г. Шевченка в м. Детройт (1942—1973)

Біографія

Початкову музичну освіту отримав до революції 1917 у Полтавській духовній семінарії, де навчався на священика.

Після встановлення радянської влади на Полтавщині працював у друкарні.

Ще до вступу до Полтавської капели бандуристів співав разом з Йосипом Панасенком у Катедральному та Національному хорах у Полтаві. Разом із Володимиром Кабачком виїздив на консультації до Гната Хоткевича у Харків.

Фотографія колективу Полтавської капели бандуристів, 1927 (У першому ряду — Андрій Кононенко, Григорій Назаренко, Йосип Панасенко, Володимир Кабачок, Яків Кладовий, Данило Піка; другий ряд — Яків Протопопич, Юрко Колісник, Павло Міняйло, Олесь Булдовський, Сергій Міняйло

Після ліквідації владою Полтавської капели бандуристів в 1934 р. переїхав до Києва (1934), на нетривалий термін деяких членів капели прикріпили до хору під керівництва Нестора Городовенка (капели «Думка»).

В жовтні 1935 став учасником Об'єднаною капели бандуристів під керівництва М. Михайлова де працював солістом аж до вибуху другої світової війни. Як тенор соліст записав ряд творів на платівок у супроводі капели бандуристів.

На початку війни був мобілізований до Червоної армії і мав вишкіл радиста-зв'язківця. Потрапив у полон, але зміг втекти на шляху до табору військовополонених.

З кінця 1941 року у Капелі бандуристів ім. Т. Шевченка.

Пройшов весь шлях Капели від початку до кінця. На гастролі до Європи (1958) не поїхав через поважний вік, але пізніше виступав у локальних концертах.

Із споминів Петра Китастого: «У Павла Міняйла було вроджене відчуття музичної фрази. Він глибоко відчував українську пісню і вміло поєднував слово і мелодію. Іншими словами — співав художньо. А це — найбільший комплімент вокалісту. Він віддавав пісні всю свою душу. Його тембр, його спів прикрашали Капелу. Як і спів усіх інших корифеїв. Любив поезію Тараса Шевченка. Не забуду, як на одній із Шевченківських імпрез, він, стоячи невидимим за великим портретом Шевченка у центрі сцени, натхненно і зворушливо прочитав своїм красивим, резонансним голосом вибірки поезій з „Кобзаря“, створивши враження, що говорить сам поет»[1].

До Америки виїхав разом з дружиною Оленою Миколаївною і донькою Ніною.

Похований на українському цвинтарі у Бавдн Бруці, на дільниці, виділеній для членів Капели бандуристів.

Після війни рідний брат Сергій залишився в Києві і далі грав в Державній капелі бандуристів УРСР. Між братами йшло активне листування і обмін матеріалами з одного континенту на другий.

Література

  • Назаренко, Г. Павло Міняйло (посмертна згадка) // «Нові дні», Торонто, листопад, 1973
  • Самчук, У. Живі струни — Детройт, США, 1976 (468с.)
  • Лідія Корсун. Хоробра «сімнадцятка», яка зберегла Капелу.—"Час і Події", 08/09/2007, номер #2007-32, 08/16/2007, номер #2007-33
  • Мішалов В. Ю. Харківська бандура - Культурологічно-мистецькі аспекти ґенези і розвитку виконавства на українському народному інструменті - (Серія Слобожанський світ)— Харків,- Торонто, 2013 –368с.

Примітки

This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.