Наґіб Махфуз

В Каїрі 11 грудня 1911 року[1] в родині дрібного чиновника народився ще один, наймолодший тоді, син. Йому дали ім'я Абд аль-Азіз Наґіб[2], на честь Наґіба Паші Махфуза, найвідомішого єгипетського лікаря, засновника єгипетського акушерства та гінекології. Саме той знаний лікар і прийняв пологи у матері, коли народився майбутній письменник. Махфуз був сьомою дитиною в родині, у нього були четверо старших братів і дві старші сестри. Однак, брати і сестри були набагато старші від нього, і по-справжньому теплих та довірливих відносин між ними в дитинстві не склалося. Про батьків Махфуз завжди розповідав дуже мало. Відомо, що його батько служив на цивільній службі, рахівником або бухгалтером, проте досить рано звільнився для ведення справ одного свого друга-торговця. Сам Махфуз характеризував свого батька як старомодну людину. При цьому один з друзів його дитинства описував батька Махфуза як людину дуже жорстку.

Махфуз народився в самому центрі старого Каїра, в середньовічному районі аль-Джамалія, де родина жила до 1924 року, після чого переїхала до нового передмістя Каїру аль-Аббасія. Дитинство, проведене в аль-Джамалії, назавжди закарбувалось в пам'яті Махфуза невичерпним джерелом натхнення, там відбуваються події багатьох його романів, наприклад, «Провулок Мідагг» (адаптована для сценарію мексиканського фільму «Алея чудес») і «Каїрська трилогія», де він відтворює образ тих місць зі скрупульозною ретельністю. І в пізніших творах («Діти нашого кварталу», «Фонтан і могила», «Гарафіш» та ін.) атмосфера аль-Джамалії насичує прозу письменника деталями, образами, характерами, що врізалися в його пам'ять в дитинстві.

	Мені здається, що письменник повинен бути пов'язаний з певним місцем або певним предметом, щоб мати опору, від якої будуть відштовхуватися його почуття.
— Махфуз Наґіб

Особливістю тих місць в часи дитинства Махфуза було те, що в одному районі в тісній близькості проживали найрізноманітніші категорії мешканців, від найбідніших до багатіїв; блокові будинки, де у великих кімнатах тулилися цілі родини, сусідили з особняками багатіїв. Завдяки цьому письменник міг бачити, міг спілкуватися і пізнавати світ у своєрідній моделі єгипетського суспільства в цілому, що, безумовно, не могло не вплинути на нього і що пройшло червоною ниткою через всю його творчість.

Там же, в аль-Джамалії, лежать витоки націоналізму Махфуза (згодом на нього серйозний політичний вплив спричинив також соціалізм Салами Муси). Ще будучи дитиною він виявився свідком масових виступів своїх співвітчизників проти англійського протекторату в 1919 році. Країна була натхненна національним підйомом, і яскравим спогадом дитинства став для Махфуза його батько, завзятий прихильник прийдешніх змін. Імена Мустафи Каміля, Мухаммада Фаріда, Саада Заглула вважалися в будинку Махфуза священними, а вороги країни — особистими ворогами батька[3].

В аль-Аббасії Махфуз переживає свою першу любов, що стало для нього одним з найяскравіших переживань у житті й також знайшло відображення у творчості. Дівчина була старша за нього і належала до іншого кола суспільства, тому подальшого розвитку їх почуття так і не отримали.

Отримуючи середню освіту, Махфуз проявляв великі успіхи в математиці і точних науках і спочатку думав, що стане або медиком, або інженером. Одначе опісля закінчення в 1930 році середньої школи Махфуз захопився філософією і тому подав документи на цей же факультет Каїрського університету, хоча це і викликало сильне незадоволення його батька.

В Каїрському університеті (в ті часи Університет Короля Фуада I) Махфуз вивчав філософію і додатково ще й літературу. В 1934 році він закінчив філософський[4] факультет. Закінчивши з відзнакою навчання, Махфуз приступив до написання магістерської дисертації з естетики на ступінь магістра мистецтв і, одночасно, влаштувався секретарем університетської адміністрації. При цьому він активно друкується в періодичних виданнях, публікуючи статті на філософські та психологічні теми.

Тривалий час, аж до виходу на пенсію в 1972 році, Наґіб Махфуз працював держслужбовцем: спершу в міністерстві вакуфів (Ministry of Mortmain Endowments), потім директором по цензурі Бюро мистецтв, директором Фонду підтримки кіно, і нарешті — консультантом у справах культури Міністерства культури.

Отримавши ступінь бакалавра з філософії в Каїрському університеті в 1934 році, Махфуз приєднався до єгипетської державної служби. Спочатку Махфуз прилаштувався в Каїрському університеті, а з 1938 до 1954 року він у міністерстві ісламських фондів (Awqaf), як парламентський секретар міністра ісламських фондів[5]. У 1945 році Наґіб перевівся в бібліотеку мавзолею Аль-Ґурі (al-Ghuri Mausoleum). У 50-х роках перейшов з міністерства вакуфів на відповідальнішу посаду у Вищій раді в справах літератури і мистецтва — працював директором Центру цензури в Бюро мистецтв. Пізніше, в 60-х роках, Махфуз очолював державну організацію з питань кінематографа, ставши директором Фонду підтримки кіно, і, врешті-решт, перед виходом на пенсію він був консультантом в Міністерстві культури Єгипту.

Наґіб Махфуз до 43 років був переконаним холостяком, вважаючи, що одруження зашкодить його літературній творчості. В одному з виступів він підкреслив: «Я боявся подружжя … особливо, коли я бачив, наскільки мої брати і сестри з-за цього були стривожені непотрібними соціально-побутовими подіями».

Проте, в 1954 році, Наґіб Махфуз одружився. Його обраницею стала жінка з Александрії — Атіятала Ібрагім (Atiyyatallah Ibrahim), яка була коптського віросповідання. Подружжя мало двох доньок — Фатіму та Умм Калтум (Umm Kalthum). Спочатку пара жила в плавучому будинку набережній Агуза в Каїрі на західному березі Нілу, а потім перемістилася в квартиру коло річки на тій же набережній. Махфуз уникав публічного виставлення своєї родини та й особливо його приватного життя, яке, як він стверджував, могло стати «спекулятивною темою в журналах та радіопрограмах».

До 1972 року працював держслужбовцем, спочатку в міністерстві вакуфів (Ministry of Mortmain Endowments), потім директором по цензурі Бюро мистецтв, директором Фонду підтримки кіно, і нарешті — консультантом у справах культури Міністерства культури.

В 1988 році увесь арабомовний світ сколихнула новина — єгипетському письменнику Наґібу Махфузу було вручено Нобелівську премію з літератури[6]. Це був єдиний і перший арабський письменник, який отримав цю визначну нагороду. Отримавши новину про присудження премії, Махфуз було продекламував: «Нобелівська премія вперше в моєму житті дала мені відчуття, що моя література може бути оцінена на міжнародному рівні. Зі мною й арабський світ також виграв Нобеля. Вважаю, що тепер відкрилися двері міжнародного визнання, тепер люди культури будуть розглядати сучасну арабську літературу як частину світової. Ми заслуговуємо цього визнання»

У прес-релізі оргкомітету вказувалося: «Велике і рішуче досягнення Махфуза — письменник романів і розповідей. Його постановка означала потужний підйом для роману як жанру, так і для розвитку літературної мови в арабсько-культурних колах. Однак діапазон його творінь більший, вони наче говорять зі всіма нами»[7]. Оскільки Махфуз розумів, що в його віці важко буде подорожувати до Швеції, він не був присутній на церемонії нагородження.

За єгипетськими мірками Наґіб Махфуз був ліберальним автором, і його світські книжки викликали незадоволеність адептів ісламізму. А після того, як він публічно висловився щодо недопустимості переслідування Салмана Рушді за його «Сатанинські вірші», чимало консерваторів-ісламістів почали досікатися й знаходити анти-ісламські аналогії в його романі «Діти Гебелави». Відтак єгиптянин шейх Омар Абдул-Рахман Махфуз закликав ісламістів помститися опальному письменнику. Тому керівництвом країни було вирішено охороняти єдиного Нобелівського лауреата від ісламських екстремістів.

Але в 1994 році один із фанатиків таки напав на 82-літнього письменника за межами його дому. Накинувшись з ножем, він зумів серйозно поранити Махфуза в шию та передпліччя. Письменник вижив, але страждав від пошкодження нервів правої руки й передпліччя, через це він не міг писати більше кількох хвилин на день і, отже, все менше й менше публікувався.

Публічно ж Наґіб Махфуз не проявляв мстивих почуттів до людей, що вчинили замах на його життя. «Я відчуваю лише глибокий смуток, — казав він тоді, — мені хотілося б пояснити їм, що іслам ніколи не був релігією вбивства і агресії». У релігійних фанатиках Махфуз бачив «жертв соціальних змін, економічної кризи і безробіття».[8]

Після цієї події здоров'я Махфуза похитнулося, через каліцтво правої руки — він був змушений вдаватися до послуг секретаря, диктуючи свої замітки для колонки в тижневику «Аль-Ахрам Віклі». Водночас опісля замаху на письменника керівництво країни та політикум зважився підтримати Махфуза — одразу кілька журналів, зі схвалення цензури, опублікували ряд його творів. Але Наґіб почав чимраз далі відмежовуватися від суспільних явищ: звертаючись до жанру барвистих нарисів, заснованих на снах.

У липні 2006 року Махфуз був госпіталізований і фактично вже не вийшов з лікарні. До моменту своєї смерті в 2006 році Махфуз був найстарішим лауреатом Нобелівської премії з літератури і третім за віком за весь час присудження премії, поступаючись тільки Бертрану Расселу і Галдору Лакснесу. На момент його смерті він був єдиним письменником, який отримав Нобелівську премію за роботу арабською мовою. У липні 2006 року Махфуз отримав травму голови в результаті падіння. Він залишався в лікарні до самої своєї смерті 30 серпня 2006 р.[9] в лікарні Каїра. У своєму похилому віці він майже осліп, і, хоча він продовжував писати, йому було важки втримати ручку або олівця. Перед своєю смертю він страждав від кровоточивої виразки, проблем з нирками та серцевої недостатності.

Наґіб Махфуз помер у Каїрі 30 серпня 2006 року у віці 94 років[10], у присутності дружини Атії та дочок Фатіми та Умм Калтум. 31 серпня 2006 року відбувся державний похорон з військовими почестями в мечеті Аль-Рашдан в районі Каїра Насер-Сіті.

Після його смерті тодішній президент Єгипту Хосні Мубарак через звернення в пресі віддав данину поваги людині, яка уособлювала ХХ століття єгипетської літератури та історії, і яка встигла пожити при дев'ятьох правителях, серед яких були: хедиви, султани, королі і чотири президенти.

Наґіб Махфуз найплідніший арабський прозаїк, який видав чимало збірок романів, повістей та нарисів:

Серед них кілька збірок новел-нарисів: «Шепіт безумства» (1938); «Божий світ» (1963); «Будинок із поганою славою» (1965); «Таверна Чорної кішки» (1968); «Під навісом» (1969).

За життя та по смерті плідного єгипетського письменника було екранізовано чимало його творінь, як в Єгипті так й поза його межами[11]:

Українською мовою були надруковані твори Нагіба Махфуза:

• повість «Історія без початку й кінця» (журнал «Всесвіт», 1989, № 6, с 73-101; переклад Володимира Плачинди);
• роман «Пансіонат „Мірамар“» (журнал «Всесвіт», 1997, № 2, с 3-75; переклад Володимира Плачинди; див. також рецензію Миколи Рябчука у газеті «День» від 5 квітня 1997).