Орлеанська діва (поема)

«Орлеанська діва» (фр. La Pucelle d'Orléans)[1] — сатирична пародійна поема Вольтера, де події життя національної героїні (тоді ще не канонізованої) Жанни д'Арк представлені в бурлескному жанрі, настільки ж іронічно зображені французькі лицарі і церква.

Перше авторизоване женевське видання (1762). Фронтиспіс і початок Пісні першої

Видана анонімно, «Діва» стала одним з найпопулярніших непідцензурних творів Вольтера, здобула популярність і за межами Франції як зразок скептично-іронічного «вільнодумства» XVIII століття. «Орлеанська діва» була однією з улюблених книг молодого Пушкіна, він наслідував її в «Руслані і Людмилі», почав її переклад, а згодом присвятив «злочинній поемі» свій останній твір, досить критичний на адресу Вольтера.

Незважаючи на заборони, «Орлеанська діва» читалася в широких верствах освіченої публіки і була найпопулярнішим тогочасним твором про Жанну д'Арк.

Створення та публікація

Згідно з авторською передмовою (під ім'ям «Апулея Ризорія Бенедиктинця», лат. risorius — «сміхотливий»), Вольтер почав писати «Орлеанську діву» біля 1730 року. За свідченнями сучасників, задум виник у нього у відповідь на пропозицію одного зі знайомих краще викласти тему створеної в середині XVII століття поеми Жана Шаплена «Незаймана, або Звільнена Франція: героїчна поема». Поема Шаплена, наповнена філософськими міркуваннями, була засуджена сучасниками і нащадками як еталон бездарного і нудного твору. Вольтер вирішив спародіювати Шаплена не для легального друку, однак робота протікала повільно й залишилася незавершеною. Відомо, що автор планував поповнити відомий нам текст ще новими епізодами, але так і не реалізував плану повністю[2].

Пізніше Вольтер іронічно відрікається від Шаплена:

О ты, певец сей чудотворной девы,

Седой певец, чьи хриплые напевы,

Нестройный ум и бестолковый вкус

В былые дни бесили нежных муз,

Хотел бы ты, о стихотворец хилый,

Почтить меня скрыпицею своей,

Да не хочу. Отдай её, мой милый,

Кому-нибудь из модных рифмачей.

За життя автора «Орлеанська діва» друкувалася анонімно у різних країнах Європи (за списками різної якості). Перше анонімне видання вийшло у Франкфурті в 1755 році; це видання, що містить численні спотворення і вигадані іншим автором еротичні епізоди, обурило Вольтера, на що він згодом спеціально вказав у передмові до поеми. Існує точка зору, що ці фрагменти все ж належали Вольтеру, але він вирішив таким чином від них відректися, «очистивши» текст[3]. У 1756 році в Парижі вийшло друге підпільне анонімне видання, також не цілком достовірним текстом. Авторизованим вважається видання 1762 року в Женеві (неодноразово перевидавалося), на якому Вольтер також не вказав свого імені з міркувань обережності. Крім того, списки поеми, що відносяться до різних редакцій, охоче поширювалися самим автором серед письменників та філософів, а також кореспондентів із найвищих класів суспільства[4]. У передмові від імені «Апулея Ризорія» Вольтер говорить, посилаючись на свого шанувальника, прусського короля Фрідріха Великого: Незважаючи на те, що в женевському виданні Вольтер пом'якшив сатиру на духовенство, а в передмові помітив, що його поема поступається (в тому числі і в релігійному відношенні) сміливості італійських поетів Пульчи та Аріосто та раблезіанським непристойностям, відразу ж після його виходу «Орлеанська діва» була внесена Римсько-католицькою церквою в «Індекс заборонених книг». Протягом XVIII—XIX ст. в різних країнах «Орлеанська діва» також неодноразово піддавалася цензурним заборонам, її видання конфісковувались і спалювалися[5].

Сюжет

[[Файл:Pucelle_1.jpg|праворуч|міні|Гравюра до HIT]]

Вольтер травестує сюжет діви-воїтельки, випинаючи його еротичний підтекст — «під спідницею» Жанни зберігається «ключ від взятого в облогу Орлеана і від доль всієї Франції». Вороги Франції полюють за цнотою Жанни, не відстають від них у розпусті і французькі служителі, що оточують Жанну; вона дає їм відсіч то за допомогою кулаків, як сільська дівчина, то користуючись різними хитрощами.

В агітаційних куплетах «Ах, де ті острови…» декабристи К. Ф. Рилєєв і А. А. Бестужев протиставляють веселий антиклерикалізм «Діви» містичним настроям останніх років царювання Олександра I:

Ах, где те острова,
Где растёт трын-трава,
Братцы!
Где читают Pucelle
И летят под постель
Святцы.

.

Примітки
  1. Французское pucelle («девственница») в классическом языке — сниженное слово по сравнению с vierge («дева»); тем не менее, в средневековую эпоху обычным эпитетом Жанны было именно La Pucelle, и так она называется в апологетических сочинениях, в том числе в пародируемой Вольтером поэме Шаплена.
  2. Voltaire, p.14
  3. Schlosser, p.265
  4. Schlosser, p.264
  5. Heimann, p.13

Література
  • Espinasse, Francis (2004). Life of Volatire. Kessinger Publishing. ISBN 141792151X.
  • Heimann, Nora M. (2005). Joan of Arc in French Art and Culture (1700—1855). Ashgate Publishing, Ltd.. ISBN 0754650855.
  • Schlosser, Christoph Friedrich (1843). History of the Eighteenth Century and of the Nineteenth Till the Overthrow of the French Empire With Particular Reference to Mental Cultivation and Progress. Chapman and Hall.
  • Standish, Frank Hall (1821). The Life of Voltaire. Andrews J..
  • Voltaire (1843). A Philosophical Dictionary. W. Dugdale.
This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.