Ороки

Ороки є корінним народом Далекого Сходу Азії, зокрема вони проживають на сході острова Сахалін (Росія) і на півночі острова Хоккайдо (Японія).

За даними перепису населення Російської Федерації 2002 року в країні проживало тільки 346 осіб орокської національності[2]. Про чисельність ороків у Японії сучасні дані відсутні, однак відомо, що в 1989 році в околиці м. Абасірі на о-ві Хоккайдо існувала орокська община у складі 20 осіб[3].

Цікава ситуація склалася в Україні за результатами першого перепису населення після розпаду СРСР в 2001 році — було зафіксовано проживання 959 осіб, які самоідентифікували себе, як ороки, щоправда, тільки 12 з них (тобто трохи більше відсотка) назвали орокську мову як рідної, ще 179 осіб (бл. 1/5) рідною вважають українську, решта — переважно російську[4].

Орокська мова належить до тунгусо-маньжурської мовної групи. Серед ороків поширена російська мова, лише невелика частка з них володіє рідною мовою.

Мовно і культурно ороки близькі до інших тунгусо-маньжурських народів Приамур'я — нанайців, ульчів, орочів, удегейців; щодо господарської діяльності відрізняються від них розведенням оленів.

У минулому основну роль в житті ороків відігравало рибальство, оленярство носило підсобну роль, маючи транспортне значення.

Традиційне житло ороків узимку — конічний чум (подібний до евенкійського), за літнє житло правив близький за типом до орочського двосхилий намет, критий корою дерев.

Ороки поділялися на екзогамні патрилінійні роди.

У радянський час майже всі ороки, що проживали на північному сході Сахаліну, були об'єднані в одному оленярському колгоспі.

• Новикова К., Сем Л. Орокский язык // Языки мира: Тунгусо-маньчжурские языки. М., 1997. (рос.)