Особняк Аршавського

Особняк Аршавського (або «Дім невтішної вдови», «Дім плачучої вдови»[1], «Будинок вдови, що плаче»[2][3][4]) — пам'ятка архітектури в Києві на Липках на вулиці Лютеранській, 23. Побудований у 1907 році за проектом архітектора Едуарда Брадтмана в стилі раннього модерну[5]. Має статус пам'ятки архітектури місцевого значення[6].

Особняк Аршавського
50°26′37″ пн. ш. 30°31′40″ сх. д.
Країна  Україна
Розташування Київ
Архітектор Едуард-Фердинанд Петрович Брадтман
Клієнт Сергій Аршавський
Дата початку спорудження 1907
Дата закінчення спорудження 1908
Стиль модерн
Адреса вул. Лютеранська, 23
Особняк Аршавського
Особняк Аршавського (Київ)
 Особняк Аршавського у Вікісховищі

Будинок відомий під поетичною назвою «Дім невтішної вдови», ймовірно, через те, що його головний фасад вінчає жіноча маска і під час дощу кам'яними щоками сумної красуні невпинно течуть сльози. За легендою, будинок належав якійсь безутішній вдові, але насправді його замовив Сергій Аршавський. Ні він, ні його родина не бідували.[7].

Історія

У 1882 році садибу на розі Лютеранської та Банкової вулиць придбав коле́зький радник Андрій Михайлович Гербаневський і звів на ній одноповерховий дерев'яний будинок. Окрім будинку, тут розміщувались невеличкий сад з фонтаном та одноповерхові служби — каретня, стайня, комора. У 1902 році садиба за заповітом перейшла у власність поміщика Пирятинського повіту, підпоручика Льва Михайловича Гербаневського.

У 1905 році садибу придбав полтавський купець 2-ї гільдії[7] Олександр Сергійович Аршавський. Саме він замовив будівництво теперішнього особняка. Автором проекту став архітектор Едуард Брадтман, який одним із перших почав працювати в Києві в стилі модерну. Будівництво розпочалось у 1907 і було завершене на початку 1908 року. На садибі також з'явились кам'яні двоповерхові служби, в них розміщувалися два приміщення для автомобілів, кімнати для прислуги, дві льодовні і два холодних льохи; у двір були проведені каналізація і водогін. Площу 125 кв. сажнів займав сад.

На будівництво і обладнання модного особняку на Липках Аршавський витратив багато коштів. Щоб сплатити позики, він здав на три роки весь другий поверх В. Слатвінському. Згодом утримувати особняк видалось задорого і у 1913 році Аршавський його продав, а натомість придбав незабудовану ділянку по Крутому Університетському узвозу, 3 та два прибуткових будинки по вул. Басейній, 11 та 13 (колишні будинки В. Спегальського). Новим власником особняку став київський купець 1-ї гільдії Тев'є Мойсейович Апштейн — крупний підприємець Південно-західного краю, якому належали ще декілька будівель в Києві. По його смерті у 1917 році в будинку ще два роки мешкала його вдова, Труня Йосифівна Апштейн, разом із родиною свого сина[8][9].

Після революції у 1918 році особняк націоналізували. Надалі тут розміщувались:

  • Федерація іноземних груп при ЦК РКП(б) — у березні-серпні 1919 року;
  • рос. «Особый отдел XII Армии» — у 1921 році;
  • Профспілка Південно-Західної залізниці — у 1922—1925 роках[8].

Потім особняк отримав «спецпризначення». Через близькість до комплексу будівель ЦК КПУ (нині — секретаріат Президента України) він перейшов у власність Управління справами ЦК КПУ. Віталій Врублевський, помічник Володимира Щербицького, писав[8]:

в особняку останнім мешкав М. В. Підгорний. Відтоді приміщення використовувалось як резиденція для іменитих гостей. Часом тут розміщувались і робочі групи, які готували матеріали для доповідей, коли необхідно було ізолюватися. Це було зручно, тому що садочок особняка через хвіртку в огорожі сполучається з територією основного будинку. Але цей особняк теж має свій секрет. У його підвалі обладнана чарівна сауна. Кажуть, сюди часто приходив П. Ю. Шелест, великий любитель масажу. Любитель настільки, що персональній масажистці дав чудову квартиру в комфортабельному будинку ЦК[10].

Після здобуття Україною незалежності «Дім плачучої вдови» став однією з київських офіційних резиденцій Президента (найменшою за розмірами). Тут часто проводив свій час Леонід Кучма, зупинялись Володимир Путін, Мадлен Олбрайт, Кондоліза Райс, принц Андорри, президент Бразилії та інші поважні гості України. У 1997 році особняк був капітально відреставрований, у 2007 його вперше показали журналістам.

З часів, коли тут мешкала родина Аршавських, на дворику збереглось блюдце фонтану з декаданським гіпсовим лебедем-вазонкою, а в інтер'єрі — три люстри Сваровські, ліпнина і камін[9].

  • Особняк Аршавського
  • Маскарон
  • Центральний фрагмент головного фасаду

Див. також

Примітки
  1. Незвичайна історія українського Будинку плачучої вдови
  2. Авдєєва М.С. "Національні традиції в архітектурі модерну Києва"
  3. Васильчук В. "Німецька спільнота у Києві: Історія і сучасність"
  4. Братусь І.В. та ін. "Деякі культурно-історичні аспекти київського модерну"
  5. Борис Єрофалов. Особняк (Аршавського С. О.) // Звід пам'яток історії та культури України: Енцикл. вид.: У 28 т. / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. — К.: Голов. ред. Зводу пам'яток історії та культури при вид-ві «Українська Енциклопедія» ім. М. П. Бажана, 1999. — Кн. 1. -Ч. 1. — Київ. — А — Л. — 608 с. (стор. 529)
  6. Рішення виконавчого комітету Київської міськради народних депутатів від 22.11.1982 № 1804. Охоронний № 28 (об'єкти культурної спадщини в м. Києві Архівовано 11 серпня 2013 у Wayback Machine.)
  7. Олена Крушинска. Будинки із секретами // Міжнародний туризм.
  8. Особняки Києва, 2004, особняк Аршавського..
  9. Саша Янцзи. «Заплакана вдова» на службі у влади // Україна молода. — Вип. 104 за 13.06.2007.
  10. Врублевский В. Владимир Щербицкий: правда и вымыслы. Записки помощника. К.: Довіра, 1993. — 252 с.

Джерела
This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.