Щербицький Володимир Васильович

Володи́мир Васи́льович Щерби́цький (17 лютого 1918, Верхньодніпровськ, Катеринославська губернія, УНР (нині Дніпропетровська область, Україна) — 16 лютого 1990, Київ, Українська РСР, СРСР) — український радянський партійний і державний діяч, двічі Герой Соціалістичної Праці.

Щербицький Володимир Васильович
Щербицький Володимир Васильович
10-й Перший Секретар ЦК КПУ
25 травня 1972 — 28 вересня 1989
Попередник Петро Юхимович Шелест
Наступник Володимир Антонович Івашко
Народився 17 лютого 1918(1918-02-17)
Верхньодніпровськ, Катеринославська губернія, УНР (нині Дніпропетровська область, Україна)
Помер 16 лютого 1990(1990-02-16) (71 рік)
Київ, Українська РСР, СРСР
Похований
Байкове кладовище : 
Відомий як політик
Громадянство  УНР→ СРСР
Національність українець
Освіта УДХТУ
Політична партія КПУ
У шлюбі з Щербицька Рада Гаврилівна (дівоче прізвище — Жеромська) (1923—2015)
Діти син Валерій (1946—1991) і дочка Ольга (1953—2014)
Рідня

мати Тетяна Іванівна Щербицька (1898-1990)

батько Василь Григорович Щербицький (1890-1949)
Нагороди
Медаль «За трудову доблесть»
Орден Переможного лютого
Підпис

Медіафайли у Вікісховищі
Секретар ЦК КПУ В. В. Щербицький зустрічає Індіру Ганді у Києві, 1982. Фото О. Т. Бормотова

Член Ревізійної Комісії КПУ в 1952—1954. Кандидат у члени ЦК КПУ в 1954—1956. Член ЦК КПУ в 1956—1990. Член Президії (Політбюро) ЦК КПУ в грудні 1957 — вересні 1989. Член Центральної Ревізійної Комісії КПРС у 1956—1961. Член ЦК КПРС у 1961—1990. Кандидат у члени Президії (Політбюро) ЦК КПРС у жовтні 1961 — грудні 1963 і в грудні 1965 — квітні 1971. Член Політбюро ЦК КПРС у квітні 1971 — вересні 1989 року. Депутат Верховної Ради УРСР 4—11-го скликань. Депутат Верховної Ради СРСР 5—11-го скликань. Член Президії Верховної Ради СРСР у 1972—1989 роках. Народний депутат СРСР у 1989—1990 роках.

Натхненник зросійщення, активно боровся з дисидентами. Входить до числа постатей, які підпадають під закон про декомунізацію[1].

Життєпис

Народився 17 лютого 1918 в селянській родині на Катеринославщині.

У 1934—1935 роках — інструктор, пропагандист Верхньодніпровського районного комітету ЛКСМУ Дніпропетровської області.

Навчався на механічному факультеті Дніпропетровського хіміко-технологічного інституту, після закінчення якого (1941) працював інженером-механіком, заступником головного механіка Верхньодніпровського дослідного заводу Дніпропетровської області.

Член ВКП(б) з 1941 року.

У 1941—1942 роках — навчання у Військовій академії хімічного захисту.

У 1942—1946 роках — служба в Червоній армії: начальник хімічної служби, бригади, помічник начальника хімічного відділу Закавказького фронту, а потім Закавказького військового округу.

У 1946—1948 роках — завідувач бюро планово-попереджувального ремонту Дніпродзержинського коксохімічного заводу Дніпропетровської області, секретар партійного бюро Дніпродзержинського коксохімічного заводу імені Орджонікідзе.

З 1948 року — на партійній роботі. У січні — серпні 1948 року — завідувач організаційно-інструкторського відділу Дніпродзержинського міського комітету КП(б)У Дніпропетровської області.

У серпні 1948 — грудні 1951 року — 2-й секретар Дніпродзержинського міського комітету КП(б)У Дніпропетровської області.

У грудні 1951 — серпні 1952 року — партійний організатор ЦК ВКП(б) Дніпровського металургійного заводу імені Дзержинського міста Дніпродзержинська Дніпропетровської області.

У серпні 1952 — лютому 1954 року — 1-й секретар Дніпродзержинського міського комітету КПУ Дніпропетровської області.

У лютому 1954 — 23 листопада 1955 року — 2-й секретар Дніпропетровського обласного комітету КПУ. 23 листопада 1955 — 20 грудня 1957 року — 1-й секретар Дніпропетровського обласного комітету КПУ.

4 грудня 1957 — 19 травня 1961 — секретар ЦК КПУ.

28 лютого 1961 — 28 червня 1963 року — голова Ради Міністрів Української РСР.

7 липня 1963 — 15 грудня 1964 року — 1-й секретар Дніпропетровського промислового обласного комітету КПУ.

15 грудня 1964 — 27 жовтня 1965 року — 1-й секретар Дніпропетровського обласного комітету КПУ.

15 жовтня 1965 — 8 червня 1972 року — голова Ради Міністрів Української РСР.

25 травня 1972 — 28 вересня 1989 року — 1-й секретар ЦК КПУ.

З вересня 1989 року — на пенсії в Києві.

З ім'ям Щербицького пов'язане посилення зросійщення України (під приводом здійснення процесу «злиття націй»), суворе переслідування діячів українського дисидентства, яке призвело фактично до його розгрому; зокрема з його ініціативи партійні з'їзди в Україні та вся діяльність партійного й державного апарату велася російською мовою. На роботі Щербицький спілкувався виключно російською.[2]

Повністю підтримував політичний курс генерального секретаря ЦК КПРС Леоніда Брєжнєва, не чинив опору обмеженню прав УРСР. Після приходу до влади Михайла Горбачова 1 березня 1985 не підтримав «перебудови». Щербицький дозволив будівництво на території республіки низки АЕС, зокрема й Чорнобильської, у перші дні аварії на ЧАЕС намагався приховати трагедію. У період Щербицького 20 квітня 1978 прийнято нову Конституцію УРСР.

Правління Щербицького припало переважно на період розвиненого соціалізму, у цей час радянська економіка, переважно завдяки налагодженню постачання сировинних енергоносіїв до Західної Європи, функціонувала більш-менш стабільно, тому рівень життя жителів СРСР виріс, у порівнянні з попередніми періодами.

Було здійснено докорінну технічну модернізацію легкої та харчової промисловості[джерело?]. Велось інтенсивне містобудування, майже в кожному населеному пункті УРСР будувалися багатоповерхові житлові будинки за типовими проектами, великі міста забудовувалися цілими мікрорайонами та житловими масивами таких будівель. Зазвичай такі житла були позбавлені будь-яких естетичних якостей, низьким був і технічний рівень будівництва. Натомість продовжувалося інтенсивне будівництво монументів та споруд в стилі соціалістичного реалізму, що мали пропагандистське значення для диктатури компартії. За наказом Щербицького в Києві було збудовано меморіальний комплекс «Український музей історії Великої Вітчизняної війни 1941—1945» (відкритий 9 травня 1981), музей В. Леніна, хоча Ленін ніколи не був у Києві, монумент Великій Жовтневій соціалістичній революції на честь Жовтневого перевороту, здійснено реконструкцію Хрещатика. Підтримував розвиток спорту, особливо ФК «Динамо». Був депутатом Верховної Ради від Верхньодніпровського виборчого округу.

Надгробок Володимира Щербицького на Байковому цвинтарi

28 вересня 1989 пішов у відставку з посади першого секретаря Компартії України внаслідок звільнення пленумом ЦК КПУ у зв'язку з похилим віком. Наступником став Володимир Івашко.

Помер 16 лютого 1990 року, напередодні свого 72-го дня народження, у Клінічній лікарні «Феофанія», офіційно від запалення легень, за твердженнями деяких істориків (Гаманюк М.I.), імовірно, скоїв самогубство[3]. Похований на Байковому кладовищі (6-а ділянка).

Родина
Сімейне фото – Володимир Васильович з дружиною, донькою та сином
Родина Щербицького В.В.
Генеральний секретар партії Л.І. Брежнєв з Першим секретарем ЦК КПУ В.В. Щербицьким

Батьки: Тетяна Іванівна Щербицька (1898-1990) і Василь Григорович Щербицький (1890-1949). Мав двох братів: Георгія та Бориса.

Дружина — Щербицька Аріадна Гаврилівна (дівоче прізвище — Жеромська) (15 листопада 1923 — 11 листопада 2015).

Їхній шлюб зареєстровано 13 листопада 1945 о 13 годині у Тбілісі, де в той час 27-річний капітан Щербицький служив у танковій бригаді Закавказького військового округу.

Діти: дочка Ольга (1951—2014), син Валерій (1946—1991). Ольга та Валерій померли після тривалої хвороби в клінічній лікарні «Феофанія».

Відзнаки та нагороди

Вшанування пам'яті
  • У місті Верхньодніпровську на проспекті Леніна було встановлено пам'ятник (бронзове погруддя) Володимирові Щербицькому. Його ім'я мала площа в центрі міста, у Верхньодніпровському краєзнавчому музеї створено експозицію (Зал пам'яті), присвячену зв'язкам В. В. Щербицького з регіоном[4].
  • У Дніпрі впродовж 2003 — 2015 існувала вулиця Щербицького (нині — вулиця Олени Блаватської).
  • Вулиця Щербицького існувала в Кам'янському (з 2016 — вулиця В'ячеслава Чорновола)[5].

Див. також

Примітки
  1. Список осіб, які підпадають під закон про декомунізацію | Офіційний вебсайт УІНП. www.memory.gov.ua. Процитовано 8 лютого 2019.
  2. спогади Леоніда Кравчука → Якубець О. В. Щербицький та ідеологія: до питання щодо причин «маланчуківщини»… — С. 109.
  3. І. З. Підкова, Р. М. Шуст. Довідник з історії України. У 3-х т.
  4. Історична довідка Верхньодніпровського району
  5. Какие улицы сменили названия в Днепродзержинске. Архів оригіналу за 19 лютого 2018. Процитовано 18 лютого 2018.

Література

Публікації
This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.