Проголошення незалежності України 1991

Проголоше́ння незале́жності Украї́ни — шлях, що пройшов український народ від Декларації про державний суверенітет (16 липня) до проголошення незалежності держави, що отримала офіційну назву — Україна, проголошення Акту її незалежності (24 серпня), підтвердження цих законодавчих рішень на Всеукраїнському референдумі з обранням Президента України. Формування легітимного переходу всієї повноти влади денонсацією союзних угод про утворення СРСР (співзасновником якого була УРСР), пов'язаних розпадом СРСР.

Газета «Голос України» № 165 від 27.08.1991 р. з текстом Постанови та Акту проголошення незалежності України
Мітинг на площі біля Верховної Ради України. Київ, 24 серпня 1991. (Центральний державний кінофотофоноархів України)
Історія України
Хронологія • Битви • Історія культури
Категорія • Портал • Інші країни

Період від формування законодавства на проголошення державності, її символів та систем функціонування її народного господарства, армії тощо, закладених Декларацією про державний суверенітет.

Передісторія

Події

Декларація про державний суверенітет (1990)

16 липня 1990 року Верховною Радою Української PCP була прийнята Деклара́ція про́ держа́вний сувереніте́т Украї́ни. Це була не перша декларація такого типу у СРСР.

  • 11 березня 1990 року Литва проголосила свою незалежність від СРСР.
  • 12 червня 1990 була прийнята Декларація про державний суверенітет РРФСР.

Перебуваючи під тиском суспільних настроїв, 16 липня 1990 р. на з'їзді КПУ прийняла резолюцію «Про державний суверенітет Української РСР». Оскільки більшість у Верховній Раді УРСР формально складали комуністи, того ж дня депутати Верховної Ради УРСР прийняли Декларацію на виконання резолюції з'їзду.

Проте Декларація про державний суверенітет України далеко випередила декларацію Росії та резолюцію КПУ. Це фактично була програма побудови незалежної держави.

Практично всі положення Декларації суперечили чинній на той час Конституції УРСР. Але заключним в Декларації стало положення про те, що принципи Декларації про суверенітет України будуть використані для укладення нового союзного договору.

Спроба державного перевороту у СРСР (ДКНС)

19 серпня 1991 року з метою повернення суспільства до попередніх порядків була здійснена спроба державного заколоту. Його ініціятори — представники вищого державного керівництва СРСР — заявили, що у зв'язку з начебто хворобою Президента СРСР М. Горбачова його обов'язки виконуватиме Г. Янаєв, а країною керуватиме Державний комітет з надзвичайного стану (ДКНС, рос. ГКЧП — Государственный комитет по чрезвычайному положению).

ДКНС оголосив про запровадження на пів року в окремих районах СРСР надзвичайного стану. Призупинялася діяльність всіх політичних партій, окрім КПРС, громадських організацій і рухів демократичного спрямування, заборонялися мітинги, демонстрації, страйки, запроваджувалася жорстка цензура над засобами масової інформації, призупинявся вихід газет, крім кількох лояльних до ДКНС. У Москві, де відбувалися головні події, було запроваджено комендантську годину, виведено на вулиці та майдани війська.

Вранці того ж дня у Києві представник ДКНС генерал В. Варенников, зібравши командирів військових частин гарнізону міста, наказали виконувати всі розпорядження ДКНС, ультимативно зажадали підтримки ДКНС з боку Верховної Ради та уряду республіки[1][2]. Керівництво Компартії України направило на місця шифротелеграму із завданням партійним комітетам всіляко сприяти діям ДКНС. Лояльність щодо нього виявила більшість облвиконкомів республіки та керівництво Кримської АРСР.

Голова Верховної Ради УРСР Л. Кравчук у своєму виступі по республіканському радіо закликав громадян до спокою і витримки, запропонував зосередитися на розв'язанні найважливіших проблем повсякденного життя, заявивши, що відповідні оцінки і висновки зробить Верховна Рада України та її Президія. Президія Верховної Ради УРСР лише ввечері 20 серпня прийняла заяву, в якій зазначалося, що постанови ДКНС, поки це питання не вирішить Верховна Рада України, не мають юридичної сили на території УРСР.

Якщо реакція керівництва республіки на події у Москві була загалом стриманою, то опозиційні сили від самого початку заколоту зайняли принципову позицію, розуміючи, чим загрожує Україні перемога ДКНС. 19 серпня 1991 р. Народний Рух України закликав співвітчизників не підкорятися волі заколотників, створювати структури активного опору, вдатися до всеукраїнського страйку. 20 серпня Народна Рада — організована опозиція в республіканському парламенті — засудила державний заколот і закликала підтримати керівництво Росії у протистоянні з ним. 19–22 серпня 1991 р. масові мітинги-протести проти дій заколотників відбулися у Києві, Львові, Харкові, Донецьку, інших містах України. Так, в м. Донецьку 19 серпня 1991 року НРУ організував пікетування Донецької міськради з вимогою визнання діяльності ДКНС (ГКЧП — рос.) злочинною і антиконституційною. В Донецькій міськраді РУХ організував Штаб спротиву ДКНС. Під впливом РУХу 20 серпня зібрана позачергова сесія депутатів міста Донецька, якою дії ДКНС засуджені і оприлюднено звернення до народу, Уряду і парламенту України дотримуватись в Україні конституційного ладу і Декларації про незалежність України.

Головні події розгорнулися у Москві. Центром опору стала Верховна Рада РРФСР, навколо якої зібралися тисячі захисників демократії, було зведено барикади. Опір ДКНС очолив Президент Російської Федерації Б. Єльцин. На його заклик, десятки тисяч людей вийшли на вулиці столиці й перекрили бронетехніці та військам шлях до будинку Верховної Ради РРФСР. Серед захисників демократії в Москві було чимало українців. Над барикадами, поруч з іншими, майорів і український синьо-жовтий прапор.

Рішучий опір заколотникам з боку тисяч громадян, що заполонили центр Москви, дії керівництва РРФСР на чолі з Б. Єльциним, вагання військ, перехід окремих військових частин на бік демократичних сил, нерішучість самого ДКНС спричинили ганебний провал заколоту 22 серпня 1991 р. Радянський період в історії країни завершився.

Провал заколоту мав катастрофічні наслідки для КПРС, діяльність якої відразу ж було заборонено. 30 серпня Президія Верховної Ради України заборонила діяльність Компартії України як складової частини КПРС.

Після цього Президент СРСР М. Горбачов, який у дні заколоту був ізольований путчистами на південному березі Криму, стрімко втрачав владу. Різко посилювалася діяльність керівництва Російської Федерації, яке відіграло ключову роль у придушенні заколоту. Союзні органи влади були паралізовані. Виникли сприятливі обставини для здобуття незалежності союзними республіками з-під радянської окупації.

Акт проголошення незалежності

24 серпня 1991 р. Верховна Рада України прийняла Історичний документ виняткового значення для долі українського народу — Акт проголошення незалежності України. У ньому зазначалося:

Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною в зв'язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 року, продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні, виходячи з права на самовизначення, передбаченого Статутом OOH та іншими міжнародно-правовими документами, здійснюючи Декларацію про Державний суверенітет України, Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки урочисто проголошує незалежність України та створення самостійної Української держави — України.

Територія України є неподільною і недоторканою.

Віднині на території України мають чинність винятково Конституція і закони України.

Цей акт набирає чинності з моменту його схвалення.

Верховна Рада України.

За Акт проголосувала абсолютна більшість депутатів Верховної Ради. УРСР перестала існувати. На геополітичній карті світу постала нова самостійна держава — Україна.

  • Акт проголошення незалежності України
  • Постанова Верховної Ради України про проголошення незалежності України

Питання правонаступництва

Закон України «Про правонаступництво України» від 12 вересня 1991 р. проголосив Україну правонаступницею УРСР і частково правонаступницею СРСР.

22 серпня 1992 року Микола Плав'юк, останній Президент УНР в екзилі (1989—1992), урочисто передав президенту України Леоніду Кравчуку відповідні повноваження та регалії:

Складаючи свої повноваження, ми заявляємо, що проголошена 24 серпня і утверджена 1 грудня 1991 року народом України Українська Держава продовжує державно-національні традиції УНР і є правонаступницею Української Народної Республіки.

Але питання правонаступництва України від УНР недостатньо врегульовані законами України. День 22 серпня 1992 року майже ніколи не згадується.

Референдум
Підтримка Акту незалежності по регіонах першого рівня у відсотках.

На підтвердження Акту проголошення незалежності, Верховна Рада України вирішила провести 1 грудня 1991 р. республіканський референдум. Він був потрібен, щоб нейтралізувати політичні спекуляції противників української незалежності, особливо у східних і південних областях республіки, які заявляли, що народ буцімто не підтримує Акт про незалежність. Союзне керівництво на чолі з президентом СРСР М. Горбачовим, не втрачаючи надій на укладення нового союзного договору, вело активну роботу в цьому напрямі. Крім того, світове співтовариство не поспішало з визнанням самостійності України, вичікуючи, як розгортатимуться події. На всеукраїнському референдумі кожен громадянин мав чітко відповісти «Так, підтверджую», або «Ні, не підтверджую» на запитання: «Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?»

З 37 885,6 тис. громадян України, котрі були внесені до списків для таємного голосування, взяли участь у голосуванні 31 891,7 тис. (84,18 %). З них позитивно відповіли 28 804,1 тис. виборців (90,32 %). Зокрема, у Криму відповіли на запитання референдуму «Так, підтверджую» 54,19 % громадян, у Севастополі — 57,07 %; у Донецькій, Луганський, Одеській, Харківській областях підтвердили Акт про незалежність понад 80 % виборців; в Івано-Франківській, Львівській, Тернопільській, Волинській, Рівненській, Житомирській, Київській, Хмельницькій, Черкаській, Вінницькій областях за незалежність проголосувало понад 95 %, у решті областей — понад 90 % громадян.

ТакНіНедійсні
90,32 %7,58 %2,10 %

За результатами референдуму вже ні в кого не могло бути сумніву, чи український народ хоче мати свою самостійну державу. Втретє за 350 років від Визвольної війни середини XVII століття Україна здобула самостійність. Головним завданням стало збереження незалежності й суверенності Української держави, недопущення помилок, зроблених на двох попередніх етапах існування державності, — у середині XVII ст. і в 1917—1920 рр.

Формування (утвердження) атрибутів державності

24 серпня 1991 р. вона офіційно отримала назву — Україна, що відповідає історичній традиції. Розпочався процес утвердження атрибутів державності, без яких не існує суверенних держав.

4 вересня 1991 р. над куполом будинку Верховної Ради замайорів національний синьо-жовтий український прапор, а 28 січня 1992 р. він отримав статус державного.

15 січня 1992 р. державним гімном України стала музика композитора М. Вербицького на слова П. Чубинського «Ще не вмерла Україна».

19 лютого 1992 р. Верховна Рада затвердила тризуб як малий герб України. Національна символіка перетворилася на державну.

Визнання України і встановлення дипломатичних зв'язків

Незалежність України була визнана всіма колишніми радянськими республіками, світовим співтовариством. Свою незалежність Україна здобула за винятково сприятливого збігу внутрішніх та зовнішніх обставин.

Одначе ж, визнання незалежності України почалося з грудня 1991 року, коли було обрано першого президента. Всього за період з грудня 1991 року до 27 вересня 2003 року Україну визнала 171 держава.

ДатаДержава
02.12.1991 Польща
02.12.1991 Канада
03.12.1991 Угорщина
04.12.1991 Латвія
04.12.1991 Литва
05.12.1991 Аргентина
05.12.1991 Болівія
05.12.1991 Болгарія
05.12.1991 Росія
05.12.1991 Хорватія
06.12.1991 Куба
08.12.1991 Чехословаччина
09.12.1991 Естонія
11.12.1991 Словенія
12.12.1991 Грузія
16.12.1991 Туреччина
18.12.1991 Швеція
18.12.1991 Норвегія
20.12.1991 Киргизстан
20.12.1991 Туркменістан
21.12.1991 Сьєрра-Леоне
23.12.1991 Казахстан
23.12.1991 Коста-Рика
23.12.1991 Ліхтенштейн
23.12.1991 Швейцарія
24.12.1991 Афганістан
24.12.1991 Лівія
24.12.1991 Монголія
25.12.1991 Вірменія
25.12.1991 Ізраїль
25.12.1991 Іран
25.12.1991 Мексика
25.12.1991 США
25.12.1991 Таджикистан
25.12.1991 Туніс
26.12.1991 Австралія
26.12.1991 Бразилія
26.12.1991 Індія
26.12.1991 Німеччина
26.12.1991 Перу
26.12.1991 Північна Корея
26.12.1991 Таїланд
26.12.1991 Уругвай
27.12.1991 Алжир
27.12.1991 Білорусь
27.12.1991 В'єтнам
27.12.1991 Камбоджа
27.12.1991 КНР
27.12.1991 Кіпр
27.12.1991 Молдова
27.12.1991 Франція
28.12.1991 Індонезія
28.12.1991 Італія[3]
28.12.1991 Йорданія
28.12.1991 Оман
28.12.1991 Сирія
28.12.1991 Японія[4]
29.12.1991 Бангладеш
30.12.1991 Замбія
30.12.1991 Ліван
30.12.1991 Марокко
30.12.1991 Намібія
30.12.1991 Південна Корея[5]
30.12.1991 Фінляндія
31.12.1991 Бельгія
31.12.1991 Велика Британія[6]
31.12.1991 Греція
31.12.1991 Данія
31.12.1991 Ірландія
31.12.1991 Іспанія
31.12.1991 Люксембург
31.12.1991 Малайзія
31.12.1991 Нідерланди
31.12.1991 Пакистан
01.01.1992 Ірак
01.01.1992 Панама
02.01.1992 Еквадор
02.01.1992 Ефіопія
02.01.1992 Лаос
02.01.1992 Палестина
03.01.1992 Єгипет
03.01.1992 Непал
03.01.1992 Сінгапур
04.01.1992 Албанія
04.01.1992 Узбекистан
05.01.1992 Бахрейн
05.01.1992 Ємен
05.01.1992 Малі
06.01.1992 Бурунді
06.01.1992 Джибуті
07.01.1992 Португалія
08.01.1992 Гаяна
08.01.1992 Румунія
09.01.1992 Бенін
09.01.1992 Венесуела
09.01.1992 Чилі
10.01.1992 Габон
10.01.1992 Гвінея
15.01.1992 Австрія
15.01.1992 Ямайка
16.01.1992 Буркіна-Фасо
16.01.1992 Кабо-Верде
17.01.1992 Екваторіальна Гвінея
19.01.1992 Ісландія
20.01.1992 ОАЕ
22.01.1992 Філіппіни
24.01.1992 Лесото
06.02.1992 Азербайджан
07.02.1992 Руанда
08.02.1992 Ватикан
11.02.1992 Ботсвана
12.02.1992 Шрі-Ланка
13.02.1992 Уганда
14.02.1992 ПАР
27.02.1992 Нова Зеландія
04.03.1992 Мадагаскар
05.03.1992 Мальта
09.03.1992 Зімбабве
11.03.1992 Нігерія
17.03.1992 Мозамбік
25.03.1992 Республіка Конго
01.04.1992 Парагвай
20.04.1992 Боснія та Герцеговина
22.04.1992 Гана
25.04.1992 Югославія
27.05.1992 Колумбія
02.06.1992 Сенегал
08.06.1992 Маврикій
08.06.1992 Танзанія
17.06.1992 Камерун
30.09.1992 Мавританія
20.10.1992 Кот-д'Івуар
25.10.1992 Сальвадор
26.10.1992 Гватемала
30.11.1992 Нікарагуа
10.01.1993 Чад
27.01.1993 Антигуа і Барбуда
24.03.1993 Мальдіви
13.04.1993 Барбадос
13.04.1993 Катар
15.04.1993 Саудівська Аравія
18.04.1993 Кувейт
06.05.1993 Кенія
07.06.1993 Коморські Острови
23.07.1993 Македонія
20.12.1993 Еритрея
10.11.1993 Того
15.04.1994 Союзна Республіка Югославія
30.09.1994 Ангола
30.09.1994 Сейшельські Острови
14.06.1995 Центральноафриканська Республіка
30.10.1995 Сан-Марино
22.12.1995 Маршаллові Острови
19.04.1996 Андорра
03.10.1997 Бруней
16.04.1998 Сан-Томе і Принсіпі
13.05.1998 Есватіні
24.09.1998 Ліберія
19.01.1999 М'янма
13.04.1999 Демократична Республіка Конго
02.07.1999 Гамбія
17.09.1999 Федеративні Штати Мікронезії
27.09.1999 Тринідад і Тобаго
29.09.1999 Вануату
01.10.1999 Беліз
01.10.1999 Нігер
21.09.2000 Домініканська Республіка
17.09.2002 Гондурас
03.02.2003 Гвінея-Бісау
27.09.2003 Багамські Острови
27.09.2003 Східний Тимор

Співдружність Незалежних Держав

Незалежна Україна

Після провалу серпневого заколоту посилились відцентрові настрої в українському суспільстві. Союзні органи влади втратили контроль над подіями у радянських республіках, а консервативні великодержавні сили були тимчасово деморалізовані, Компартія України опинилася під забороною. Більшість колишніх комуністів підтримали ідею незалежності. Соціально-економічне життя в СРСР восени 1991 р. стрімко погіршувалося і народні маси щиро сподівалися, що в самостійній Україні становище швидко поліпшиться, тому теж у переважній більшості підтримали незалежність. Світове співтовариство загалом позитивно поставилось до намагання радянських республік здобути незалежність і не заважало розпаду СРСР. Україна стала суверенною державою без кровопролиття, мирним шляхом.

Див. також

Примітки
  1. Стенограма пленарного засідання 24 серпня 1991 року
  2. День, що змінив хід історії // Василь Туглук. Урядовий кур'єр, 23 серпня 2011
  3. Хроніка двосторонніх відносин[недоступне посилання з червня 2019]
  4. Історія двосторонніх відносин // Посольство України в Японії
  5. Історія двосторонніх відносин // Посольство України в Республіці Корея
  6. Філоненко Д. Велика Британія || великій Україні // Молодь України. || № 27. || 27.07.2007. || С. 07.

Джерела та література

Посилання
This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.