Пандульф IV (князь Капуанський)

На початку XI ст. на півдні Італії склалась складна і заплутана політична ситуація. Апулія, Калабрія і Неаполітанське герцогство ще з часів готських війн Юстиніана вважались васалами Східної імперії (Візантії), тоді як лангобардські князівства Південної Італії (Беневенто, Салерно і Капуя) з часів італійських походів і перемоги над лангобардами Карла Великого перебували у васальних відносинах із Західною імперією (Священною римською імперією)[2]. Вплив як Східної, так і Західної імперій на політичні утворення у Південній Італії був радше умовний і їх формальні васали користувались значним ступенем автономії в господарських, військових та політичних питаннях, що сприяло виникненню на цій території перших в історії середньовічної Європи фактично незалежних морських торгових республік, таких як Амальфі і Гаета. До цього додавався вплив римських понтифіків і наявність різноманітних загонів найманців - від арабів з сусідньої Сицилії до норманів з Північної Європи і варягів з Візантії.

В 1109 році лангобарди, що мешкали на території візантійської Апулії, підняли на чолі з Мелусом з Барі повстання проти візантійської зверхності. Лангобардські князівства південної Італії таємно підтримували своїх повсталих у Апулії співвітчизників, проте не надавали їм відкритої допомоги. Намагаючись знайти собі спільників у боротьбі з візантійцями, повсталі лангобарди Мелуса запросили в Південну Італію для допомоги перший відомий загін норманських найманців на чолі із Райнульфом Дренготом, які відтоді вже не сходять зі сторінок історії Південної Італії і з часом повністю захоплять її на свою користь[2].

У 1018 візантійський катапан Василь Боіоанн (грец. Βοϊωάννης, лат. Boioannes) розгромив під Каннами.повсталих лангобардів та їх норманських союзників[1]. Завдяки цій перемозі позиції Візантії у південній Італії значно підсилились і лангобардські князі були змушені визнати її зверхність, зрадивши тим самим свої васальні обов'язки перед імператором Священної Римської імперії. Серед цих князів Пандульф IV, князь Капуї, був найбільш запопадливим до візантійців.

З 1016 по 1022 Пандульфа IV правив князівством Капуя разом зі своїм кузеном Пандульфом II.

Початок правління Пандульфа IV збігся з черговим повстанням апулійських лангобардів на чолі з Мелусом. Після поразки повсталих при Каннах в жовтні 1018 року, Пандульф IV оголосив про свою лояльність Візантії і надіслав до Константинополя символічні ключі від своєї столиці. На початку 1021 року Пандульф і його брат Атенульф, абат Монте-Кассіно, пропустили візантійські війська через свої території і дозволили їм заарештувати і стратити одного з ватажків лангобардського повстання — Даттуса, що був зятем Мелуса і особистим другом папи Бенедикта VIII[1].

Розгніваний папа зажадав від імператора Генріха II відновити спокій в Південній Італії і покарати Пандульфа і Атенульфа. У грудні 1021 Генріх II виступив в італійський похід. Частина його армії під командуванням архієпископа Кельнського Пілгріма пішла вздовж західного узбережжя Італії, а сам імператор рухався уздовж Адріатичного моря. При наближенні армії Пілгріма Атенульф, абат Монте-Кассіно, втік зі свого монастиря і відправився на кораблі в Константинополь. Раптова буря потопила корабель, що було сприйняте сучасниками як справедливого покарання.

Загін під керівництвом Пілгріма обложив Капую. У 1022 незадоволені мешканці міста і норманські найманці відкрили ворота міста, Пандульфа IV було захоплено в полон і вивезено до Німеччини, де він пробув у в'язниці 2 роки.[3]. Новим князем Капуанським став Пандульф V, граф Теано.

Південна Італія і князівство Капуя за часів правління Пандульфа IV

Після смерті Генріха ІІ, новий імператор Конрад II звільнив Пандульфа в 1024 на прохання салернського князя Гваймара III, який був одружений на сестрі Пандульфа[3]. Пандульф, Гваймар і ватажок норманських авантюристів Райнульф Дренгот взяли Капую в облогу у 1025 році. Пізніше до них приєднався візантієць Василь Боіоанн з могутнім військом. У 1026, після 18 місяців облоги, Капуя впала і Пандульф IV відновив свою владу в князівстві.

У 1027 Пандульф захопив сусіднє неаполітанське герцогство і змістив з престолу неаполітанського дуку Сергія IV. В 1029 році Сергій IV повернув собі владу за допомогою норманського війська на чолі з Райнульфом Дренготом, який в подяку за допомогу отримав від Неаполя графство Аверське. Таким чином нормандські найманці отримали перше земельне володіння у Південній Італії. У 1032 Пандульф IV переміг свого іншого сусіда — гаетанського герцога Іоанна V і захопив Гаету. Саме тоді його стали називати «Вовк з Абруццо». Реванш за поразку 1029 року від Неаполя Пандульф IV взяв в 1034 році. Йому вдалося інспірувати повстання у підлеглому Неаполю Сорренто, в результаті якого Сорренто проголосив свою незалежність. Овдовілий Райнульф Дренгот в черговий раз перейшов на сторону Пандульфа, і приголомшений таким віроломством Сергій IV пішов у монастир[3].

Салернський Гваймар IV (племінник Пандульфа IV по матері) з 1036 року розпочав війну проти Вовка з Абруцци. Війна йшла з перемінним успіхом і тоді Гваймар IV звернувся до західного імператора Конрада II і східного імператора Михаїл IV Пафлагонський із закликом врегулювати спірні територіальні питання на півдні Італії. Візантійці були зайняті підготовкою до походу проти арабів в Сицилію і не відповіли на заклик. Конрад ІІ здійснив в 1038 році похід в Італію і перебуваючи у Трої наказав Пандульфу IV, зокрема, повернути викрадену з монастиря Монте-Кассіно власність. Пандульф IV надіслав Конраду своє прохання про мир, передав в подарунок імператору 300 фунтів золота та запропонував йому в заручники своїх дочку та сина. Імператор погодився, проте заручники утекли до батька, який заховав їх у віддаленому замку Сант'Агата-де'-Готі[1]. Тоді імператор захопив Капую, передав князівський титул Гваймару та визнав Аверсу графством, підлеглим Салерно. Пандульф IV утік до Константинополя, проте був там ув'язнений[1].

Скориставшись заклопотаністю візантійської армії боротьбою з арабами в Сицилії, апулійські лангобарди за підтримки норманських найманців в 1040 році знову підняли повстання проти Візантії. Салернський князь Гваймар IV, який отримав перед ти від західного імператора Капуанське князівство Пандульфа, відкрито підтримав повсталих і завчасно прийняв титул герцога Апулії і Калабрії (на той час візантійських територій). У відповідь на цей крок Гваймара, імператор Михаїл IV Пафлагонський звільнив Пандульфа з ув'язнення.

В 1042 році Пандульф повернувся до Італії і наступні п'ять років вів війну з Гваймаром, в результаті якої вчергове захопив Капую під свій контроль. У 1047 імператор Генріх III знову визнав Пандульфа IV князем Капуї[4]. Після смерті Пандульфа IV 19 лютого 1049/1050 року Капуанське князівство успадкував його син Пандульф VI.

Нащадки «Вовка з Абруцци» виявились слабкими правителями і вже в 1058 році лангобарди втратили князівство Капуя назавжди. Стародавнє лангобардське князівство захопив нормандець Річард Дренгот, племінник Райнульфа Дренгота — колишнього найманця і спільника Пандульфа IV[4].

• Brown, Paul (2016). Mercenaries to Conquerors: Norman Warfare in the Eleventh and Twelfth Century Meditteranean. Pen & Sword Military, Barnsley ISBN 9781473828476
• Chalandon, Ferdinand (1907). Histoire de la domination normande en Italie et en Sicilie. Paris.
• Gwatkin, H.M., Whitney, J.P. (ed) et al. (1926).The Cambridge Medieval History: Volume III. Cambridge University Press.
• Matthew, Donald. The Norman Kingdom of Sicily (Cambridge Medieval Textbooks). Cambridge University Press, 1992.
• McKitterick, Rosamond; Fouracre, Paul; Luscombe, David (1995). The New Cambridge Medieval History: Volume 4, c.1024-c.1198: Cambridge University Press
• Norwich, John Julius (1967).The Normans in the South 1016—1130. London: Longmans.
• Norrwich, John Julius (1970). The Kingdom in the Sun 1130—1194. London: Longmans

• History of the Norman World.
• Pandolf IV (1014—1049) на сайті Medieval Lands.