Варяги

• Варяги — від старо-північн.-герм. — væringjar — «об'єднані клятвою», нім. — Waräger.
• Вагри[2].
• згідно з В. Томсеном та Максом Фасмером перша письмова згадка про варягів стрічається в 1034 р. у Георгія Кедрина у значенні «охоронець, воїн з найманої варти візантійських імператорів»[3]
• від давньосканд. — Væringjar, із «várar», «важлива обіцянка», щось на зразок «Пов'язане Словом та Клятвою товариство озброєних вояків».
• «Варяги» походить від старогерм. wara (Присяга, клятва), тобто варягами були воїни, що дали клятву (мабуть, у вірності візантійському імператору).
• Віталій Скляренко у своїй монографії «Русь і варяги» (2006) обґрунтовує етимологію слова «варяг» від давньослов'янського «варити» (берегти, оберігати) з додаванням до кореня «вар» цілком слов'янського ж суфіксу «-ягъ».[4]
• За словником венедської мови слово «warang» означає меч, а «swariol» — клятва, оскільки її робили на мечі[5]. Таким чином, «варяг» може означати «мечник». Мечники згадуються як окрема категорія княжої дружинни, що виконувала судові та дипломатичні справи[6]

Варязькі річкові шляхи.

Згадка про варягів у візантійських джерелах — у хроніці другої половини 11-го століття (1057 р.) «Synopsis Historion» візантійського придворного історика Іоанна Скілітця (лат. - Ioannes Skylitzes; грец. - Ιωάννης Σκυλίτζης).

Уперше у староруських джерелах згадуються у вміщеній у «Повісті минулих літ» легенді про «закликання варягів». «Повість» називає варягами представників різних народів, а Балтійське море — «Варязьким морем»:

...идоша [из контекста следует: представители чюди, словен, мери, веси, кривичей] за море к варягом к руси. Сице бо ся звахутьи варязи русь, яко се друзии зъвутся свие друзии же урмане, анъгляне, друзии гъте, тако и си...

У «Повісті временних літ» слово «варяги» вживається на позначення скандинавів взагалі, незалежно від їх місцеперебування і характеру діяльності. Крім як в етногеографічному вступі, укладач «Повісті…» жодного разу не вживає конкретних скандинавських етнонімів. Літописець розрізнює варягів і русів: і Рюрик, і перші руські князі Олег та Iгор, і княгиня Ольга (судячи з імен, скандинави за походженням) називаються ним не «варязькими», а «руськими» князями; варяги і руси представлені як різні частини війська Iгоря. Поступово розрізнення варягів і русів переходить у їхнє протиставлення, а образ варягів набуває рис небезпечного чужоземця, наприклад у розповіді про захоплення Володимиром Святославичем Києва 978 року.[1]

Зміна ставлення до варягів простежується в описі новгородських подій 1015—1016 років, коли князь Ярослав Мудрий визнає «своїми» новгородців, а «чужими» — варягів, і у знаменитому вислові князя Мстислава Володимировича після Лиственської битви 1024 року, який також називає варягів «чужими». Мабуть, як «чужинців» слід тлумачити і варягів, що згадуються у короткій редакції «Руської правди» (О. Зимін). Використання слова «варяги» у «Повісті…» припиняється з середини XI століття; пізніше воно трапляється 2–3 рази у Лаврентіївському літописі і Київському літописі, а у Новгородському першому літописі є лише назви скандинавських народів (донь, гьте, урмане, свеи), що, напевно, відображає зміни в характері відносин Русі із скандинавськими країнами.[1]

Михайло Ломоносов в своїй праці «Краткой россійской лєтописецъ» писав[7]:

...Славяне и Чудь по нашимъ, Сарматы и Скифы по внѣшнимъ писателямъ, были древнїе обитатели въ Россїи. Единородство Славянъ с Сарматами, Чуди со Скифами для многихъ ясныхъ доказательствъ неоспоримо. Народъ Славенской, усилясь, притѣснилъ Чудь къ сторонамъ восточнымъ и сѣвернымъ, и часть оныя присовокупилъ въ свое соединенїе. Потомъ Варяги жившїе по берегамъ балтїйскаго моря, которые именовались Россы, Готы, Норманы, Свія, Ингряне, имѣя со Славянами частыя войны, купечества, и путешествуя въ Грецїю чрезъ здѣшнїя земли, на многихъ мѣстахъ поселились...

У російській самодержавній, потім радянській і, нарешті, сучасній російській історіографії варягів розцінюють, як вікінгів-скандинавів, яких запросили княжити на Русь в 862 р. (норманська теорія). Цей міф остаточно викристалізувався в епоху Катерини ІІ для «поліпшення» родоводу московських царів і до тепер є головним стовпом великоросійського шовінізму. Альтернативою «норманській теорії» є гіпотеза про участь у створенні давньоруської держави кельтів-рутенів (русинів). Починаючи з VI—VII ст. близько 100.000 кельтів (рим. галлів) рухалися на схід через Подунав'я і Причорномор'я до Приазов'я і Подоння, змішуючись із слов'янами. Інший напрямок міграції йшов у північно-східному напрямку й охоплював балтійський регіон. Нарід рутенів відзначався надзвичайною військовою звитягою і хистом до торгівлі, завдяки чому відомості про них зустрічаються в багатьох писемних пам'ятках того часу. Греки (візантійці) вважали їх найкровожернішими варварами, які вбивають лише заради задоволення, хоч і самі стосовно русів демонстрували показну жорстокість. Арабські й хозарські автори писали не тільки про військові походи русів, але й про їх торгові експедиції (славнозвісний шлях з варяг у греки). Поступово у вимові інших народів «рутени» перетворились на «русь», «руси», «роси» і самі перейняли цю назву. Про цю ж «русь», тільки ту, що осіла на балтійському Помор'ї, пише і Нестор у «Повісті минулих літ», уточнюючи, що словени, кривичі, весь і чудь звернулися за допомогою «Кь варягомъ, к руси». Отже «русь» є уточненням, яке робить Нестор, виокремлюючи з загальної маси варягів, варягів-русь, після чого перераховує «друзии» народності, переважно скандинавські, які варягами не є (свеи, урмане, англяне). Але, хто ж тоді варяги? Нестор не згадує в своєму літописі лише про південно-балтійське слов'янство. Саме ця різноманітна етно-політична група, яка захищала інші слов'янські народності від норманів, і є «варяги». Етимологічним підтвердженням цього є те, що корінь «вар» суто старослов'янського походження, а слова «варити», «варувати» означали раніше «захищати, боронити».

За твердженнями норманістів, варяги — у широкому тлумаченні цього терміну — нормани, мандрівники, воїни-пірати та купці з північної Європи — Скандинавії; ґермано-мовні племена, що населяли західне узбережжя Балтійського моря до утворення держав Данія, Швеція та Норвегія. У Західній Європі ці ж племена одержали назву «вікінги».

Натомість противники норманської теорії вважають і мають для цього докази (на Північному Сході Німеччини і на острові Руян, землях, де жили варяги, були здійснені археологічні розкопки слов'янських поселень, також слов'янські назви сіл і міст у межиріччі р. Лаби (Ельба) і р. Одри (Одер)), що варяги були слов'янами, котрі варили сіль і торгували нею. Крім того варяги не могли бути скандинавами, оскільки на землях колишньої Русі немає слідів скандинавів і в той час (9 століття) скандинави були дикунами, на землях Швеції на той час не було ні одного міста. Етнонім «варяги» вживався спочатку у Візантії, а потім поширився на всю Східну Європу. У вужчому тлумаченні (що походить з візантійських джерел) варяги — це наймані воїни, що служили охоронцями двору візантійських імператорів. Римський історик Тацит досліджував західних слов'ян і записав про державу «Варангія» на південних берегах Балтики. Жителі цієї держави варили сіль. Неподалік Балтійського моря на землях варягів знаходиться солоне озеро Ільменау, вірогідно, його жителі називали Ільмень. Літописець Нестор норвежців називав урманами, а шведів свеями, вказавши, що варяги називають себе варягами, як інші себе називають урманами, свеями, анґланами, готами, він не сказав, що урмани, анґлани (англійці), свеї називали себе варягами. А море в 10 столітті називалося Варязьким, не Норманським, не Данським і не Свейським, тому три останні народи не могли належати до варягів. Можливо, що руссю називали в 9 столітті жителів острова Руян.^{[джерело?]}

Варяги у Візантії

Спочатку «мандрівники-мореплавці» варяги були типовими на той час купцями й одночасно піратами-розбійниками. Потім, «осівши на землю», покоривши місцеві племена чи примусивши їх платити данину, тобто накопичивши деякий рівень прибутку і багатства, вони ставали торгівцями-купцями. Варяги у європейській історіографії також відомі як найманці-охоронці при дворі візантійських імператорів. Варяги виконували, окрім того, функції княжих послів, брали участь в адміністрації, інші осідали в містах і займалися переважно торгівлею. На Сході Європи дружини варягів і варязькі купці у своїх подорожах на південь до багатої метрополії Візантії користувалися Дніпровим шляхом (Варязький шлях, шлях «З варяг у греки»). По річці Волга вони плавали до Персії, де теж вели активну торгівлю.

За норманською теорією походження східнослов'янської державності, саме присутність скандинавів на землях східних слов'ян у першу чергу сприяла переходу протодержавних слов'янських утворень на рівень державності. Таким чином, вважається, що нормани або безпосередньо створили у східних слов'ян готові державні утворення, або відігравали активну роль у її створенні.

Їхні опоненти, навпаки, вважають утворення східнослов'янської держави винятково результатом експансії варягів та еволюції місцевих суспільних відносин, а вплив скандинавів на державотворчі процеси розглядається як незначний або взагалі відсутній. Тут потрібно врахувати те, що норманську теорію вигадали іноземці, які з'явились в Російській імперії при Петрі Першому, і підтверджень цих вигадок практично важко знайти. Останні дослідження німецьких археологів виявили, що схід і балтійське узбережжя Німеччини було заселене полабськими слов'янами і Рюрик походить саме з них. При цьому думка про те що, нечисленна група норманів могла здійснити помітний вплив на величезну державу, яка фігурувала в тогочасних документах сусідніх народів під назвами Руський Каганат, Антський союз з позиції сучасних знань виглядає малоймовірною.

Наразі обидві теорії продовжують активно конкурувати.

• Мельникова О. О. Варяги // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2003. — Т. 1 : А — В. — С. 440. — 688 с. : іл. — ISBN 966-00-0734-5.
• Омелян Пріцак. «Відкіль єсть і пішла Руська земля». Лекція, виголошена 24 жовтня 1975 року
• Сигизмунд Герберштейн, «Записки о Московии», изд. МГУ, г. Москва, 1988 г.; сайт «Восточная Литература» (средневековые исторические источники востока и запада) (рос.)
• Т. Н. Джаксон. Austr í Görðum: древнерусские топонимы в древнескандинавских источниках. — г. Москва: 2001 г. (рос.)
• Генрик Ловмянський. «Русь и норманны». — г. Москва: изд. «Прогресс», 1985 г. −304 с. (рос. пер. з пол.) (рос.)
• Rudolf Simek: Die Wikinger. — C.H. Beck Verlag, München 2005. ISBN 3-406-41881-3. (нім.)

Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Варяги

• Варяги // Юридична енциклопедія : [у 6 т.] / ред. кол.: Ю. С. Шемшученко (відп. ред.) [та ін.]. — К. : Українська енциклопедія ім. М. П. Бажана, 1998—2004. — ISBN 966-749-200-1.
• Максимович М. О происхождении Варяго-Руссов // Собрание сочинений М. А. Максимовича: Том 1. Отдел исторический. — Киев: Тип. М. П. Фрица, 1876. — С. 93—104. — VIII, 847 c.(рос. дореф.)
• Петков С. «Варяги»: Государства викингов в Северо-Восточной Европе (рос.)