Парентеральне введення

Внутрішньошкірна ін'єкція

Внутрішньошкірне введення застосовують найчастіше з діагностичною метою (проба Манту), для проведення проб на чутливість хворого до лікарських препаратів (найчастіше — антибіотиків) та для місцевого знеболення. Внутрішньошкірне введення найчастіше здійснюють на передній поверхні передпліччя. Перед введенням препарату або діагностикуму місце ін'єкції обробляють антисептиком, та після фіксації шкіри проводять прокол шкіри та введення препарату. Після закінчення введення препарату та витягування голки місце ін'єкції повторно обробляють антисептиком.[7]

Підшкірне введення лікарських препаратів застосовують найчастіше для введення лікарських препаратів у формі олійних розчинів або суспензій. При підшкірному введенні у шкірі утворюється депо препарату, з якого лікарський засіб поступово вивільнюється у кров. Зазвичай після підшкірного введення лікарський засіб поступає у кров швидше, ніж при пероральному застосуванні, але при введенні препарату в ділянку із слабкою васкуляризацією всмоктування препарату може бути знижене. При підшкірному введенні зазвичай не вводять більше 10 мл лікарського засобу. Підшкірно не вводять препарати, які мають виражену подразнюючу дію, та препарати, які можуть спричинити некроз тканин у місці ін'єкції. Для самостійних підшкірних ін'єкцій найбільш зручним місцем є передньбокова ділянка живота.[6] Для підшкірного введення застосовують стерильні шприци та голки. Перед введенням препарату місце ін'єкції обробляють антисептичним розчином (найчастіше — етиловим спиртом). Після обробки шкіру у місці введення беруть в складку і проводять прокол шкіри. Після закінчення введення препарату та витягування голки місце ін'єкції повторно обробляють антисептиком.[7]

При внутрішньом'язовому введенні препарату дія препарату настає зазвичай швидше, ніж при пероральному або підшкірному застосуванні препарату, але повільніше, ніж при внутрішньовенному введенні (найчастіше за 10—30 хвилин від початку введення). Але при введенні олійних розчинів, при введенні у ділянку зі слабкою васкуляризацією, або при введенні пацієнтам, що є непритомними, швидкість всмоктування діючої речовини може знижуватися. При внутрішньом'язовому введенні зазвичай не вводять більше 10 мл лікарського засобу. Як правило, внутрішньом'язово лікарські препарати вводять в зовнішній верхній квадрант сідниці, можуть також здійснюватися ін'єкції в передньобокову поверхню стегна або передпліччя.[6] Для внутрішньом'язового введення застосовують стерильні шприци та голки. Перед введенням препарату місце ін'єкції обробляють антисептичним розчином (найчастіше — етиловим спиртом). Після обробки шкіри проводять прокол шкіри та введення препарату. Після закінчення введення препарату та витягування голки місце ін'єкції повторно обробляють антисептиком.[7]

Внутрішньовенне введення забезпечує швидкий ефект лікарського препарату (від моменту введення до кількох хвилин після застосування) та може проводитись як струменево (якщо об'єм введеного розчину не перевищує 100 мл) або внутрішньовенної краплинної інфузії.[6] Лікарські препарати вводять найчастіше у вени ліктьових згинів або китиць.[7] Внутрішньовенне введення можуть також застосовувати для парентерального харчування хворих, які не здатні вживати їжу через рот або ентеральне харчування таких хворих є недостатнім.[8] Для внутрішньовенного введення застосовують стерильні шприци та голки. Перед введенням препарату місце ін'єкції обробляють антисептичним засобом (найчастіше — етиловим спиртом). Для зменшення травмування вени перед введенням препарату на верхню кінцівку накладають венозний джгут вище місця ін'єкції. Після закінчення введення препарату та витягування голки місце ін'єкції повторно обробляють антисептиком.[7]

Внутрішньоартеріальне введення лікарських препаратів застосовують зазвичай у випадку, коли лікарський засіб швидко розпадається в організмі людини, та тоді, коли необхідно створити високі концентрації тільки в органі-мішені. Внутрішньоартеріальне введення застосовують також при лікуванні захворювань окремих органів (серця, печінки, артерій кінцівок). Внутрішньоартеріально також вводять рентгенодіагностичні препарати для уточнення локалізації патологічного процесу (пухлини, тромби, аневризми, звуження судини).[6] Зазвичай внутрішньоартеріальне введення здійснюють у парні периферичні артерії (променеву або великогомілкову) для профілактики імовірного тромбоутворення, але за необхідності проводять також і в магістральні артерії (плечову або стегнову).[9] При внутрішньоартеріальному введенні артерію спочатку виділяють із навколишніх тканин, піднімають пінцетом та підводять під неї вказівний палець руки, після чого артерію пунктують, фіксуючи голку у просвіті судини, та вводять лікарський препарат.[10]

Проблемою при лікуванні багатьох захворювань головного мозку є труднощі перетину гематоенцефалічного бар'єру — ендотеліальних клітин, що вистилають кровоносні судини головного мозку і перешкоджають надходженню певних речовин з крові. Тільки речовини з низькою молекулярною масою або ж жиророзчинні молекули можуть проходити через цей бар'єр. Цим критеріям, наприклад, відповідають — алкоголь, кофеїн, нікотин, антидепресанти, але більшість лікарських засобів не може пройти через гематоенцефалічний бар'єр. Відповідно, бар'єр, служачи засобом захисту від різних токсинів, служить і головною перешкодою для введення терапевтичних засобів при лікування різних нервових розладів.

Даний спосіб введення іноді назвивають інтратекальний, тому що йдеться про доставку речовини в підоболочковий простір (від лат. Teka — оболонка), тобто після проколу твердої мозкової оболони. У нейрохірургічної практиці анестетик і кортикостероїдні препарати можуть вводитися в епідуральний простір, тобто між твердою оболоною спинного мозку і жовтою зв'язкою.

Основними перевагами інтратекального введення є можливість створення максимальних концентрацій лікарського речовини в мозковій тканині та цереброспинальної рідини, а також введення препаратів, що не проникають через гематоенцефалічний бар'єр. У ряді випадків введення лікарського засобу в кінцеву точку дозволяє зменшити його дозу і знизити його системну токсичну дію.

До недоліків методу можна віднести дещо складну методику введення фармакологічних засобів, ризик перепадів інтракраніального тиску і неможливість введення емульсій та суспензій. При дотриманні техніки виконання люмбальної пункції, ймовірність пошкодження мозкової тканини мінімальна[11].

Внутрішньокістковий доступ було відкрито у 1922 р, коли лікар C.Drinker з Гарвардського університету, досліджував циркуляцію крові в грудині. Він виявив, що розчин, введений в кістковий мозок грудини, швидко всмоктується в центральне судинне русло. Далі був розроблений метод внутрішньо кісткових ін'єкцій, практично перевірений під час Другої світової війни.[12]

Станом на 2021 рік цей шлях введення є актуальною альтернативою внутрішньовенному веденню при неможливості здійснення останнього — невідкладні стани у мирний час та період війни.[4][13]