Повстання аргентинського військово-морського флоту (1963)

На початку 1963 року вищі офіцери всіх трьох типів військ Аргентини домовилися вчинити військовий переворот з метою запобігання проведенню виборів 7 липня того ж року. Перед цим армія взяла на себе роль гаранта стабільності[3]. У число змовників входили Ісаак Рохас (колишній віцепрезидент), генерали Бенхамін Менендес, Федеріко Монтеро, адмірали Артуро Ріаль, Карлос Санчес Саньюдо й комодор Військово-повітряних сил Освальдо Лентіно[7]. Дата перевороту була призначена на 2 квітня 1963-го[8].

Агенти військової розвідки Аргентини знайшли змовників, проте не припускали, що вони зможуть досягти успіху в цій справі[9].

Рано вранці 2 квітня 1963 року в декількох районах країни одночасно повстали морська піхота та деякі армійські частини. Путч підтримали командувачі ключових баз ВМС Аргентини (включаючи 68 офіцерів дійсної військової служби) — Пуерто-Бельграно, Мар-дель-Плата, Ріо-Сантьяго й Пунта-Індіо. Пізніше відбулося швидке захоплення штабу флоту й військово-морської школи механіків. В ефірі захопленого путчистами «Радіо Аргентини» прозвучало звернення до народу Бенхаміна Менендеса, одного з керівників заколоту[прим. 2]. Зібравши частини морської піхоти в районі Пуерто-Бельграно, адмірал Хорхе Пальма блокував 5-й урядовий піхотний полк армії.

Підтримка у ВПС була обмежена частинами, що знаходилися в столичному аеропарку «Хорхе Ньюбері», базі «Реконкіста» й в Мар-дель-Плата, які, однак, швидко перейшли на бік «асулес»[10]. Два MS.760 Paris оперативно знищили радіостанцію заколотників у Буенос-Айресі[4]. На патрулювання неба над столицею вилетіли «Метеори» для запобігання сценарію 1955 року.

Хуан Карлос Онганіа

Паскуаль Пістаріні

Деяка частина офіцерів сухопутних військ також висловили підтримку «колорадос», але більшість з них перебували далеко від столиці й основних сил повстанців[11]. Лояльні уряду армійські війська, розміщені в Кампо-де-Майо, були швидко мобілізовані та відновили контроль над штабом ВМС, аеропарком «Хорхе Ньюбері»[12] та радіостанцією. Лідери заколотників, супроводжувані морською піхотою, відступили до Пуерто-Бельграно. 3 квітня армійські підрозділи взяли військово-морські бази в Ла-Плату й Ріо-Сантьяго, персонал яких також втік до Пуерто-Бельграно[12].

Найбільші бої почалися під час спроби захоплення бази морської авіації Пунта-Індіо 8-м бронетанковим полком, яким командував полковник Альсідес Лопес Ауфранк. Літаки F9F Panther, AT-6 Texan і F4U Corsair за наказом командира бази, капітана Сантьяго Сабаротса, завдали удару полку Магдалене й колоні бронетехніки[13]. Було знищено один артилерійський тягач REO M35 і один танк[4], крім того, загинуло 9 солдатів і 22 отримали поранення. Втрати заколотників склали два літаки. На допомогу «асулес» в Магдалену з Кампо-де-Майо вирушив 10-й полк, який також опинився під вогнем літаків противника[4]. У відповідь о 8:00 годині 3 квітня аргентинські ВПС в складі літаків F-86 Sabre, Meteor і MS.760 зробили авіаналіт на Пунта-Індіо, знищивши п'ять літаків повстанців на землі. Крім того, урядові війська застосовували важкі бомбардувальники «Лінкольн». 8-й танковий полк згодом зайняв базу, яка капітулювала[4].

Занепалі духом заколотники почали переговори з Онганіа. 5 квітня були досягнуті остаточні умови угоди. Військово-морські сили обмежували розмір морських піхотинців у 2500 осіб, розсіяними серед різних баз. Усі офіцери, що брали участь у заколоті, були зобов'язані з'явитися перед судом. Пізніше, 12 вересня 1963 року, президент Гідо амністував усіх учасників заколоту[14]. Загалом загинуло 19 армійських солдатів і 5 морських піхотинців, а число поранених склало 87 осіб[15].

Як командувач сухопутними військами Онганіа взяв активну участь у придушенні заколоту моряків. Однак він продемонстрував ігнорування громадянської влади, коли відмовився відводити війська після того, як запропоновані путчистами умови перемир'я були схвалені президентом Хосе Марія Гідо[16].