Повстання кримських татар (1918)

Повста́ння кри́мських тата́р 1918 ро́ку — організований масовий збройний виступ кримських татар проти окупаційної більшовицької влади у Криму у квітні 1918 року.

Повстання кримських татар 1918 року
Півострів Крим
карта 1918 року

Півострів Крим
карта 1918 року
Дата: 18 — 27 квітня 1918
Місце: Кримський півострів
Результат: придушене — на Південному узбережжі, успішне — у Східному Криму (за винятком Феодосії з вузькою береговою смугою та Керченського півострова)
Сторони
КДР РСФРР
РСРТ
Військові сили
* Кримсько-татарські добровольці Червона армія
  • 3-тя більшовицька армія

Причини та передумови повстання

На початку 1918 року більшовики, опираючись на матросів Чорноморського флоту, захопили владу в Криму. Їм протистояла Рада народних представників Таврійської губернії (своєрідний тимчасовий уряд у Сімферополі) та сили Директорії Кримської народної республіки. Разом вони мали 5–6 тисяч військових, тоді як у більшовиків було 20–25 тисяч солдат. Маючи перевагу у кількості, більшовики протягом двох тижнів розгромили об'єднані сили Ради і Директорії, у тому числі — Кримський ескадронний полк, який складався із кримських татар. Частина ескадронців — загинула у боях, частину — більшовики вбили і репресували; однак, значна кількість — переховувалася у Кримських горах[1].

Кримські татари, як і німці-колоністи, фактично не визнавали радянську владу, укриваючи у своїх поселеннях ескадронців і готуючись до повстання. Ще у лютому 1918 року в президію Сімферопольської ради кинули бомбу. У березні в готелі дезертири застрелили начальника сімферопольського штабу Червоної армії Хацька. 17 квітня на базарі Сімферополя убили міського комісара продовольства Глазьєва (Глазова). Були жертви і рангом нижче[2]. У зверненні севастопольського Військово-революційного комітету (ВРК) стверджувалося, що «Севастополь — в небезпеці!», що не тільки Севастополю, але й усьому Криму загрожує «військова диктатура татар», що скрізь «шастають таємні агенти Ради і татарського штабу»[3][4]. Закликаючи боротися з повстанням татар, ВРК заявляв:

«Вороги народу малюють події в Севастополі в такому вигляді, щоб направити на нас татарський народ. Вони зображують севастопольських матросів розбійниками, які загрожують життю і спокою всього Криму. Наелектризовані злісною агітацією, темні татари-ескадронці поводяться в Сімферополі, Ялті та інших містах, як завойовники. На вулицях там нерідко відбуваються побиття нагаями, як при царському режимі. Ескадронці в Сімферополі проїжджають по тротуарах, витісняючи натовп кіньми, як царські жандарми, підслуховують, оглядають кожного перехожого. Найгіршими часами самодержавства загрожує нам військова диктатура татар, що вводиться за згодою Центральної Ради»[4].
Оригінальний текст (рос.)
«Враги народа рисуют события в Севастополе в таком виде, чтобы направить на нас татарский народ. Они изображают севастопольских матросов разбойниками, угрожающими жизни и спокойствию всего Крыма. Наэлектризованные злостной агитацией, темные татары-эскадронцы ведут себя в Симферополе, Ялте и других городах, как завоеватели. На улицах там нередко происходят избиения нагайками, как при царском режиме. Эскадронцы в Симферополе проезжают по тротуарам, тесня толпу лошадьми, как царские жандармы, подслушивают, оглядывают каждого прохожего. Худшими временами самодержавия грозит нам военная диктатура татар, вводимая с согласия центральной рады».

Поштовхом до повстання став наступ з півночі півострова об'єднаних україно-німецьких військ. Ще 10 квітня більшовики розпочали евакуацію з Перекопу пошти, казначейства та цивільного населення, а 15 квітня — вивезення зерна з Армянська. Цього ж дня більшовицький уряд Тавриди ухвалив рішення про реорганізацію армії. Російський офіцер Микола Крішевський, що тоді переховувався у Керчі, згадував:

«Підходила весна. І разом з подихом теплого вітерцю, разом з моментом воскресіння природи до Керчі докотилася спочатку боязка, а потім вже більш впевнена чутка, що на Крим рухаються українці та німці. Чутки ці спочатку ретельно приховувалися, але нарешті з'явилися відозви та накази на червоному папері, де говорилося, що «українсько-німецькі банди» простягають свої «хижі руки» до Криму, і що весь пролетаріат Криму і матроси встануть, як один, і знищать зухвалого ворога, «посіпак капіталу і чорної реакції»... З'явилися реляції про гучні перемоги, проте стала помітною тривога»[5].
Оригінальний текст (рос.)
«Подходила весна. И вместе с дуновением теплого ветерка, вместе с моментом воскресения природы до Керчи докатился сначала робкий, а потом уже более уверенный слух, что на Крым двигаются украинцы и немцы. Слухи эти сначала тщательно скрывались, но наконец появились воззвания и приказы на красной бумаге, где говорилось, что «украино-немецкие банды» протягивают свои «хищные руки» к Крыму и что весь пролетариат Крыма и матросы встанут, как один, и уничтожат дерзкого врага, «прихвостней капитала и черной реакции»... Появились реляции о громких победах, однако стала заметна тревога...».

Підготовка до повстання розпочалася за 15–20 днів до падіння більшовицької влади. Поручик Мухтар Хайретдінов, що разом із однодумцями переховувався у селі Кючук-Озен (нині — Малорічінське), розгорнув антирадянську агітацію. Пізніше він згадував:

Населення потроху стало приходити до тями та організовуватися... Щодо народу, то він не забув завданої йому кривди і жадав помсти[6].

Майбутні повстанці вели роботу серед жителів сіл Південного узбережжя, намагаючись залучити на свій бік також і російських офіцерів. Встановили контакти і з кількома великими містами. Штабсротмістр Селім Муфті-заде, що тимчасово виконував роль військового провідника, пропонував якнайшвидше зайняти Сімферополь, але Хайретдінов переконав його не виступати до моменту німецького вторгнення[7].

Квітневе повстання

Південний схід

Першим повстав південний схід Криму. Вже 18 квітня кримці сіл Капсихор (нині — Морське) та Кутлак (нині — Веселе) в районі Судака розгромили невеличкий загін матросів, що рухався з Ялти до Феодосії.

Наступного дня у самій Феодосії підняли повстання спілки робітників-металістів та ветеранів Першої світової війни. Повсталі швидко захопили ключові позиції у місті та роззброїли місцеву Червону гвардію. Однак, матроси з есмінців «Фідонісі», «Пронзітєльний» та «Звонкій», за підтримки корабельної артилерії, протягом другої половини дня захопили місто. Бої розгорнулися навіть у картинній галереї Івана Айвазовського. Повстанців добивали вже по квартирах. Того ж дня влада у місті перейшла від міської ради до рук щойно створеного надзвичайного органу влади — Ради п’яти.

З 20 квітня феодосійські більшовики почали формувати та розсилати загони для боротьби із повстанцями поза містом[8].

Південне узбережжя

Успішніше йшли справи на Південному узбережжі Криму. Вцілілі після червоного терору ескадронці та російські офіцери, що переховувалися у горах, спускалися у населені пункти і очолювали виступи жителів. Протягом 19–21 квітня кримські татари захопили Алушту, Гурзуф та села Кючук-Озен, Корбекуль (нині — Ізобільне), Шума (Верхня Кутузовка), Демірджі (Лучисте), Бююк-Ламбат (Малий Маяк), Кизилташ (Краснокам'янка), Коуш (Шовковичне, нині не існує), Улу-Сала (Синапне), Шури (Кудрине). Пізніше кримськотатарська влада поширилася на деякі міста Східного Криму. Центром повстання стала Алушта, захоплена 21 квітня. На під'їзді до міста повстанці захопили і радянський уряд Криму.

У ніч з 21 на 22 квітня у Алушті створили повстанський штаб, який очолив Муфті-заде. Зранку він віддав наказ наступати на Ялту. Повстанський загін (70–80 ескадронців та певна кількість жителів навколишніх сіл) протягом дня захопив узбережжя аж до Нікіти, але далі не пройшов.

У самій Ялті, тим часом, укріпився загін з колишніх місцевих політв’язнів на чолі з Борисом Жаданівським (150 осіб); прибулий з-під Перекопу загін одеських анархістів Макара Чіжикова, колишнього коменданта Очакова (350 осіб); та місцеві червоногвардійці матроса Івана Басова (200 осіб). Загалом — біля 700 бійців. О 3 годині ранку 23 квітня до Ялти прибув з Севастополя міноносець «Гаджибей» з боєприпасами та десантом.

На світанку 23 квітня на околицях Ялти, біля Нікіти, севастопольські матроси та ялтинські червоногвардійці кулеметним вогнем зупинили і розсіяли кримськотатарські сили. Бійці Жаданівського залишилися у місті, підрозділи Чіжикова і Басова повели наступ на базу повстанців в Алушті. Вранці 24 квітня більшовики захопили місто штурмом. Відступаючи, повстанці прихопили із собою членів уряду Республіки Тавриди та у трьох кілометрах на північ від міста — розстріляли.

У наступні два дні — південним узбережжям прокотилася нова хвиля червоного терору[9].

Схід

24 квітня на сході Криму розпочалася нова хвиля повстання. Бійці Селянської спілки у Феодосійському повіті, за підтримки німців-колоністів та вцілілих після червоного терору офіцерів, вигнали більшовиків із сіл навколо Владиславівки і рушили на Феодосію. Також повстанці розігнали або вбили членів ревкомів у селах Аблеш (нині — Пруди), Андріївка (нині — Желябовка) і Цюрихталь (нині — Золоте Поле).

Повстанців у Таракташі (нині — Дачне) очолив колишній волосний старшина, а на той момент — депутат Феодосійської земського зібрання Сеїт-Алі Карабіберов. Кримськотатарські загони на чолі з ним 24 квітня захопили Судак — сотня місцевих червоногвардійців здала місто без спротиву. 27 квітня — місто відвоював загін Макара Чіжикова з трьох сотень бійців, що рухався після придушення повстання в Алушті до Феодосії.

Отже, на відміну від Південного узбережжя, антибільшовицьке повстання у Східному Криму не було придушене. До кінця квітня у руках більшовиків залишалася лише Феодосія з вузькою береговою смугою та Керченський півострів[10]. На решті території встановлювалися різні повстанські влади, які утрималися до приходу лояльних до кримських татар україно-німецьких військ[1].

Наслідки

Повстання допомогло об'єднаним україно-німецьким силам, що наступали з півночі. Більшовики були змушені знімати загони з передової та перекидати їх на придушення повстань, чим послабили північні кордони[1].

Див. також

Примітки
  1. Огін С. За підтримки кримських татар у квітні 1918 року Крим звільнили від більшовиків — Сергій Громенко // QHA Агенство «Кримські новини». — 2018. — 24 квітня.
  2. Громенко С. В. Забута перемога. Кримська операція Петра Болбочана 1918 року. — К.: К. І.С., 2018. — С. 68.
  3. Пученков А. С. Украина и Крым в 1918 — начале 1919 года. Очерки политической истории. — СПб.: Нестор-История, 2013. — С. 124. — ISBN 978-5-4469-0092-3 — 500 прим.
  4. Революціонная Евпаторія: Известия Евпаторийского Совета рабочих, солдатских и крестьянских депутатов. — 1918. — 13 січня.
  5. Кришевский Н. В Крыму (1916-1918 гг.) // Архив Русской Революции. — М., 1992. — Т. 13. — С. 71-124. Вперше опубліковано: Архив русской революции. — Берлин, 1924. — Т. 13.
  6. Громенко С. В. Забута перемога. Кримська операція Петра Болбочана 1918 року. — К.: К. І.С., 2018. — С. 116.
  7. Там само. — С. 117.
  8. Там само.
  9. Там само. — С. 127.
  10. Там само. — С. 153.

Джерела

Основні

Додаткові
This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.