Польсько-литовська війна

У 1918 році внаслідок розпаду Російської імперії та поразки Німецької імперії в Першій світовій війні Литва та Польща здобули незалежність. Політична верхівка Литви (Тариба) хотіла побудувати незалежну Литву в литовських історичних межах. В той же час політичні кола відновленої Польської держави прагнули відновлення Речі Посполитої в кордонах 1772 року. Литва, на думку поляків, мала б знову опинитися в складі федерації з Польщею.

Каменем спотикання між Польщею та Литвою стало питання Вільнюса (Вільно) і Віленської області. Вільнюс був давньою столицею Литви, однак місто було дуже полонізоване. Більшість населення Вільнюса складали поляки і євреї. Місцеві поляки вороже ставилися до ідеї незалежності Литви і прагнули до приєднання Вільно і Віленської області в склад Польщі. Польський уряд їх підтримував.

У січні 1919 року, напередодні взяття Вільнюса Червоною армією, місцеві поляки підняли антилитовське повстання. Литовці були змушені залишити місто, однак поляки не змогли втримати владу у своїх руках через прихід більшовиків.

Улітку 1919 року польські війська розбили більшовицькі частини і ліквідували Литовсько-Білоруську радянську республіку. Вільно знову опинилося під владою Польщі.

Під час наступу польської армії в союзі з частинами Симона Петлюри в Україні під час радянсько-польської війни радянський уряд уклав Московський договір про визнання незалежної литовської держави (зі столицею у м. Вільнюсі і великими територіями на південному сході від міста, включаючи Гродно, Ошмяни, Ліду) 12 липня 1920 року. 14 липня 1920 року Червона армія (3-й кавалерійський корпус Р. Гая) повторно зайняла м. Вільно, 19 липня — м. Гродно, однак формально передані Литві території контролювалися радянськими воєначальниками. Лише після евакуації червоних частин (26 серпня) у м. Вільно 28 серпня вступили литовські війська.

22 вересня польські війська розпочали новий наступ, що місцями супроводжувався сутичками між польськими та литовськими частинами. Після форсування річки Німан в районі міста Друскінінкай польські частини 25 вересня зайняли м. Гродно. Для запобігання подальших зіткнень під тиском військової контрольної комісії Ліги Націй в м.Сувалки 7 жовтня 1920 року був підписаний договір, що передбачав припинення бойових дій, обмін полоненими і демаркаційну лінію, яка розмежувала б литовські та польські території. Отже, більша частина Віленського краю опинилася під контролем Литви.

Договір мав вступити в дію 10 жовтня 1920 року, але напередодні, 9 жовтня, польські війська 1-ї литовсько-білоруської дивізії генерала Люціана Желіговського зайняли м. Вільно. 12 жовтня Люціан Желіговський проголосив себе верховним правителем створеної ним держави «Серединна Литва» (до проведення виборів в орган, повноважний вирішувати долю краю)[1]. Бойові дії на вимогу Ліги Націй були припинені після битв під Гедройцами (19 листопада) і Ширвінтами (21 листопада). Після цього Ліга Націй намагалася врегулювати конфлікт шляхом створення федерації (План Гіманса), але безрезультатно.

За резолюцією Віленського сейму, утвореного виборами 8 січня 1922 року, прийнятому 20 лютого 1922 року, і Акту возз'єднання Віленського краю, прийнятого Установчим сеймом у Варшаві 22 березня 1922 року, Віленський край в односторонньому порядку увійшов до складу Польщі[2].

Литва визнала анексію Віленського краю Польщею тільки 1937 року. 10 жовтня 1939 року, після ліквідації Польської держави, СРСР повернув Вільно (частина Віленського краю) незалежній Литві. У жовтні 1940 року до складу Литви була передана частина Віленського краю та частина території БРСР.

• Список війн XX століття