Полібій

Полі́бій (грец. Рολιβιος, лат. Polybius, близько 200 до н. е., Мегалополіс, Аркадія — близько 118 до н. е.)[1] — давньогрецький історик, державний і військовий діяч, автор «Загальної історії» («Історії») в 40 томах, що охоплюють події у Римі, Греції, Македонії, Малій Азії та в інших регіонах з 220 до н. е. по 146 до н. е. З книг «Історії» повністю збереглись тільки перші 5, інші дійшли в більш-менш детальних переказах. Всі інші праці Полібія не збереглись. Керуючись вченням стоїків про передбачення, він прийшов до метафізики історії, яка розглядала останню як боротьбу народів і окремих особистостей проти влади долі.

Полібій
дав.-гр. Πολύβιος
Народився не пізніше 199 до н. е.
Мегалополіс, Megalopoli Municipalityd
Помер не раніше 133 до н. е.
Греція
·падіння з коняd
Країна Ахейський союз
Діяльність історик, військовослужбовець, письменник
Знання мов давньогрецька
Magnum opus Загальна історія
Батько Лікортd

Біографія

Народився в місті Мегалополіс в Аркадії, його батько Лікорт був одним з вождів Ахейського союзу, а сам Полібій у 170—169 р.р. до н. е. служив гіппархом (начальником кінноти) при римському полководці Луції Емілії Павлі, що стояв на чолі союзних римсько-грецьких військ, які воювали з македонським царем Персеєм.[2] Після поразки Персея при Підні в 168 р. до н. е. Полібій у числі 1000 знатних ахейців був відправлений до Риму за обвинуваченням у недостатньо активній підтримці римлян.

У той час як інших заручників розподілили по різних містах, Полібія залишили в Римі — на прохання Емілія Павла, який зробив його наставником своїх синів. Так майбутній історик одержав можливість зав'язати дружні стосунки з багатьма знатними римлянами, особливо з молодшим сином Емілія, Публієм Сципіоном Еміліаном (майбутнім Сципіоном Африканським Молодшим).

У 151 р. до н. е. Полібію вдалося використовувати свій вплив на Сципіона, щоб домогтися звільнення тих ахейців, що були ще живі.[2] Полібій повернувся до Греції, однак через кілька років, у 147 р. до н. е., під час облоги Карфагена Сципіон викликав його до себе як радника. Полібій досліджував атлантичне узбережжя Африки і став свідком пожежі і руйнування Карфагена в 146 р. до н. е., після чого в тому ж році повернувся до Греції.

Тут він намагався сприяти досягненню компромісу між повсталими ахейцями і римлянами і, хоча не зміг запобігти руйнуванню Коринфа Луцієм Муммієм, все-таки зміг врятувати деякі художні цінності. Після відходу римлян, на Полібія було покладене завдання налагодити управління уцілілими містами. Співгромадяни-греки бачили в Полібії свого благодійника і звели на його честь багато статуй. Помер Полібій від травм, отриманих внаслідок падіння з коня.

Основні праці

Видатна праця Полібія — його «Історія»[3] мета якої пояснити: «яким чином весь цивілізований світ менше ніж за 53 роки (тобто з 220 р. до н. е. до поразки Персея в 168 р. до н. е.) опинився під владою римлян». Згодом Полібій розширив і рамки свого твору, довівши його до руйнування Карфагена в 146 р. до н. е.

Найважливішим серед його творів є «Загальна» або «Світова історія» у 40 книгах, з яких дійшли до нас тільки перші п'ять; від інших збереглися уривки, за виключенням книг 17, 19 і 40-ї. Предметом «Історії» служить завоювання світу римлянами і його об'єднання під римським пануванням.[4]

Завдання та питання вирішення в загальній історії:

  • яким чином, силою яких установ і попередньо розрахованих планів Рим став світовою державою,
  • якими засобами він зберігав своє панування над завойованим світом,
  • які сили мав на початку своїх завойовницьких дій
  • до якого опору були здатні народи, які воювали з ним, і владики

Успіхи Риму автор не вважає випадковим дарунком долі, чимось незаконним, добутим несправедливо; навпроти, могутність римлян цілком заслужена їх перевагою над іншими народами і для цих народів є добродійним; «підкорення світу римляни задумали і здійснили за допомогою вірно розрахованих засобів». У досконалості державних установ римлян полягає розгадка їх військових успіхів, тому автор присвячує одну з книг своєї історії (6-ту) опису римського державного ладу, військової справи і дисципліни; римська республіка, на думку Полібія, — найдовершеніша форма людської спільноти, недоступна псуванню.

Створюючи «Загальну історію», Полібій висував наступні вимоги: історія повинна носити загальний характер, тобто охоплювати у своєму викладі події, які одночасно відбуваються як на заході, так і на сході. Завдання історії — навчити, яким чином слід діяти в тих або інших обставинах у майбутньому, аналогічних або подібних до тих, які відбулися в минулому.

«Загальна історія» (Ἰστορίαι) — твір Полібія на койне в 40 книгах (включаючи одну книгу покажчиків), основне джерело з історії Середземномор'я в епоху пунічних воєн, з 220 по 146 роки до н. е. Повністю збереглися лише книги з першої по п'яту, опубліковані не пізніше 150 року до н. е. Решта книги відомі в більш-менш докладних переказах візантійських енциклопедистів X століття.

Полібій першим в стародавньому світі сформулював цілісну історіографічну концепцію. Рушійною силою історії він вважав Фортуну, або Тюхе, яка благоволить римлянам за їх чесноти і доблесть. Рука Фортуни може проявлятися як у випадковому везіння, так і в мудрому передбаченні найкращого розвитку подій [1][джерело?]. У той же час дійовими особами історії він вважав людей.

Соціально-політичні ідеї Полібія

Як політичний мислитель Полібій зазнав впливу помітних вчень Платона, Аристотеля і їх послідовників про державу і право. Крім того, у його поглядах відчувається деякий вплив концепцій стоїцизму. Однак, будучи особистістю самобутньою, глибокою, такою, що гостро відчуває сучасність, він своєрідно інтерпретував досвід попередніх когнітивних структур,[3] запропонувавши власне розуміння явищ державної сфери. Усю державно-правову проблематику Полібій, наслідуючи Платона й Аристотеля, піддає аналізу і систематизації, залишаючись при цьому на власних позиціях. Так, він багато уваги приділив традиційній для античної політичної науки темі аналізу форм держави, їх ознак, розходжень і т. ін.

Полібій, так само як і Аристотель, вважав форму держави уособленням верховної влади в суспільстві.[5] У залежності від кількості представників панівної верхівки він розрізняв так звані «правильні» форми (царство, аристократія, демократія), внутрішній стан яких характеризується спокоєм, гармонією відносин між тими, хто керує, і керованими, пануванням «добрих» законів і звичаїв. Їх в історичному розвитку супроводжують «перекручені» форми, у яких при збереженні однієї ознаки (кількості правлячих) змінюються на протилежні інші характеристики: цар перетворюється на тирана, місце деяких обраних займають кілька багатіїв, демократія як правління більшості поступається місцем пануванню простонароддю, очолюваному честолюбцями.[6]

Загальним для цього ряду форм є стан — беззаконня, соціальна напруженість та ін. Таким чином, категорія «форма держави» має у Полібія такі ознаки, як число правлячих і спосіб здійснення ними своєї влади, стан законності і т. д. Слідом за Арістотелем Полібій вважав кращим політичним устроєм змішану форму держави[7]. Він також проводив розходження між панами і керованими, царем і тираном, найкращими людьми і простонароддям (масою).

Поряд з певною спільністю поглядів Полібія і його попередників існують особливості, що відрізняють його погляди від інших політико-правових теорій. Наприклад, якщо Аристотель, досліджуючи явище державно-правової природи, розчленовує його як складне поняття на прості, які не піддаються подальшому розподілу на частини, то Полібій застосовує трохи інший спосіб аналізу досліджуваного об'єкта, прагнучи виявити часові (хронологічні), причинні й інші зв'язки між подіями політичної історії.[8]

Історичний рух, за Полібієм, не відбувається хаотично. Він обумовлений дією відповідних причин і упорядкований рамками кола. Полібій по-своєму обґрунтував висхідне до попередніх мислителів (і насамперед до Платона) вчення про цикли розвитку державності, яка починається з післяпотопної дикості людей, проходить певні етапи і знову повертається до первісного стану соціального хаосу.

Ним детально простежені всі стадії цього руху, охарактеризовані їх стани, за допомогою порівнянь і зіставлень виявлені характерні моменти, що відокремлюють їх одну від одної, причому аналіз проводиться з позицій історико-порівняльного підходу, який також є відмітною рисою концепції Полібія. Ще один характерний момент — її принципова органістичність: згідно з поглядами історика, все у світі політичних явищ відбувається в силу загальної природної закономірності.

Формування поглядів Полібія

Його світогляд характеризується наступними рисами:

  • ясним відчуттям сучасності як нового, більш високого етапу історії;
  • державницьким поглядом на причини того, що відбувається;
  • історизмом і соціальністю історичної концепції, її спрямованістю в майбутнє.

Див. також

Примітки
  1. ENCYCLOPÆDIA BRITANNICA
  2. Самохина, 2007, с. 3.
  3. Самохина, 2007, с. 4.
  4. Самохина, 2007, с. 5.
  5. Самохина, 2007, с. 6.
  6. Самохина, 2007, с. 10.
  7. тронський історія античної літератури ст.45
  8. Самохина, 2007, с. 8.
  9. Lutz D. Schmadel, International Astronomical Union. Dictionary of Minor Planet Names. — 5-th Edition. — Berlin Heidelberg New-York : Springer-Verlag, 2003. — 992 с. — ISBN 3-540-00238-3.

Література
This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.