Попов Василь Степанович

Народився в сім'ї донського козака. Закінчив учительську семінарію. Учасник Першої світової війни, мав військове звання прапорщика.

У Червоній армії — з 1919 року. Учасник Громадянської війни в Росії. Під час війни був начальником штабу 39-ї стрілецької дивізії, начальником штабу і командиром 6-ї кавалерійської бригади 1-ї Кінної армії. Брав участь у радянсько-польській війні. Був нагороджений орденом Червоного Прапора.

Після війни закінчив Військову академію РСЧА (1922), служив спершу начальником а згодом і командиром 2-ї кавалерійської дивізії. Пізніше командував кавалерійською бригадою у боях з басмачами. Із 1926 року — порученець С. М. Будьонного[1]. Із 1927 року — начальник Української кавалерійської школи. У 1931 — 1937 роках — командир 12-ї кавалерійської дивізії, у 1937 — 1939 роках — командир 4-го кавалерійського корпусу. Активно займався військово-науковою діяльність, у 1937 році закінчив кандидатську дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата військових наук[1], восени 1939 року викладав загальну тактику у Військовій академії імені М. В. Фрунзе.

Учасник радянсько-фінської війни, під час якої командував 28-м стрілецьким корпусом на Карельському перешийку. Після війни продовжував командувати корпусом у Західному особливому військовому окрузі.

Учасник німецько-радянської війни з 22 червня 1941 року. У перші дні війни на чолі 28-го стрілецького корпусу 4-ї армії Західного фронту брав участь у боях під Брестом, Кобрином, Пропойськом, Могильовом. Був важко поранений.

У вересні 1941 — січні 1942 року — заступник командувача 50-ї армії. Брав участь в обороні Тули, командував оперативною групою.

У січні 1942 — квітні 1944 року — командувач 10-ї армії. Брав участь у Тульській та Смоленській наступальних операціях. За успішні бойові дії був нагороджений орденом Суворова 1-го ступеня.

У квітні-травні 1944 року — заступник командувача 1-го Білоруського фронту. Із травня 1944 року і до кінця війни — командувач 70-ї армії. Відзначився під час Східно-Прусської наступальної операції взимку 1945 року. За взяття міста Торунь був удостоєний звання Героя Радянського Союзу (10 квітня 1945 року).

Після війни командував у 1945 — 1946 роках 43-ю армією, а у 1946 — 1947 роках — 10-ю гвардійською армією.

Із 1947 року знаходився на викладацькій і військово-науковій роботі, був начальником факультету Військової академії імені М. В. Фрунзе. Із 1959 року — у відставці.

Помер 2 липня 1967 року в Москві. Похований на Новодівичому кладовищі.