Прейгерзон Григорій Ізраїлевич

Цві-Гірш (або Герш) Прейгерзон народився в містечку Шепетівка Волинської губернії. Батько письменника — Ізраїль Прейгерзон (1872—1922) — уродженець містечка Красилів, мав невелику ткацьку справу. Мати письменника — Рахіль (Раїса), в дівоцтві Гальперіна (1872—1936), також з Красилова, походила з роду відомого рабина Дова-Бера Карасика. Батьки дали Цві-Гиршу традиційну релігійну освіту. В родині шанували єврейську культуру і вдома говорили мовами їдиш та іврит. З раннього дитинства Цві-Гірш проявив особливу обдарованість, почав писати вірші й оповідання на івриті. Батько надіслав зошити сина Хаїму-Нахману Бялику, який визнав здібності хлопчика і порадив дати йому гарну освіту на івриті. У 1913 році батьки відправили Цві-Гірша в Палестину до гімназії «Герцлія». Повернувшись влітку 1914 року на канікули, він через початок Першої світової війни не зміг знову виїхати з Російської імперії, але рік, проведений у «Герцлії», здійснив сильний вплив на його долю. У 15 років він навчився читати російською, вступив до Одеської гімназії, навчався також грі на скрипці, вечорами відвідував єшиву (хоча до 16 років відійшов від релігії), навчався у рабина Хаїма Черновіца, Бялика, Йосипа Клаузнера. В цей період в Одесі остаточно визначилося літературне покликання Прейгерзона.

Після Жовтневої революції російські більшовики заборонили іврит. Тому літературна творчість на івриті стала небезпечним заняттям. Прейгерзон зіткнувся з серйозною проблемою: з одного боку, він мріяв повернутися до Ерец-Ісраель, а з іншого боку, хотів здобути вищу освіту, що стало на той час, нарешті, можливим для євреїв. Він вирішив закінчити університет, здобути спеціальність і після цього виїхати з країни. Але через декілька років від'їзд за кордон з СРСР став неможливий.

Після недовгого перебування в Червоній Армії в 1920 р. Прейгерзон вступив до Московської гірничої академії і з плином років став одним з провідних фахівців в СРСР зі збагаченню вугілля. Разом з тим, він продовжував писати на івриті. З 1927 по 1934 р. Прейгерзон друкував оповідання та вірші в івритських журналах і збірниках в Ерец-Ісраель та інших країнах: «Ха-Ткуфа», «Ха-Олам», «Ха-Доар» тощо.

В цей період був створений цикл оповідань «Подорожі Веніаміна Четвертого» (за аналогією з «Подорожами Веніаміна Третього» Менделе Мойхер-Сфоріма). В цих оповіданнях відображені його враження про подорож містами й містечками колишньої російської смуги осілості. Герої описані з великою теплотою, м'яким гумором і любов'ю — ті, хто опинився після революції у важкій ситуації руйнування релігійно-національних традицій. В оповіданні «Машиах Бен-Давид», що вийшло у 1934 році, Прейгерзон писав: «Сьогодні мало хто пам'ятає, як в нашій країні одне за одним зникали єврейські містечка, наче їх і не було! Ті євреї, яким вдалося врятуватися під час погромів, були зметені з лиця землі іншого бурею. Марш п'ятирічок крокував вулицями мого дитинства з будинку в будинок…».

З початком Великого терору в Радянському Союзі (1934 р. — вбивство Кірова) контакти із закордонними країнами стали смертельно небезпечними. Прейгерзон змушений був припинити надсилати оповідання за кордон, але продовжував писати «у стіл». Останнє оповідання цього періоду «Моє перше коло» було написане в 1936 році.

Прейгерзон знову звернувся до івриту на початку другої світової війни. Відкликаний з народного ополчення, він був направлений Міністерством вугільної промисловості СРСР на роботу до Караганди (Карагандинський вугільний басейн після захоплення німцями Донбасу став одним з основних вугледобувних центрів країни).

Трагедія євреїв під час війни вразила письменника. Він почав писати роман «Бі-ох ха-менора» («Коли згасне лампада»). Дія роману відбувається в українському містечку Гадяч, де жило багато євреїв. На кладовищі містечка похований основоположник ХаБаДа, раббі Шнеур Залман із Ляд, на могилі якого підтримується Вічний вогонь, що не тухне вже більше ста років. Коли під час окупації німцями та місцевими поліцаями були знищені євреї містечка, згас і світильник. Наприкінці роману звучить тема Сіону — країни, де євреї можуть бути вільні і незалежні. Прейгерзон писав свій роман ночами, потай навіть від членів родини. Надалі автор повертався до роману знов і знов, останні сторінки написані в 1962 році. Він був надрукований в Ізраїлі ще за життя автора — у 1966 р. під назвою «Вічний вогонь», під псевдонімом А. Цфоні («Північний»).

З 1945 по 1948 рік Прейгерзон продовжував писати оповідання, основна тема яких — війна і катастрофа. У творчості цього періоду відчувається поворот автора до єврейської релігійної традиції, від якої він відійшов у юності. В оповіданні «Шаддай» (1945) про порятунок українською жінкою єврейської дівчинки особлива роль належить талісману рабі Іцхака Лурія, який жив у Цфаті за чотириста років до того. Цей медальйон в родині Лурія переходив з покоління в покоління. В ньому був «пергамент, на якому рукою великого каббаліста було написано слово „Шаддай“… в середині головної букви сяяла точка, як знак вищого світу…» В оповіданні «Ха-ністар» («Розкаяний грішник», 1946) Прейгерзон пише про євреїв, які стали інженерами та лікарями, які після спіткавших їх під час війни нещасть повернулися до віри батьків: «Крадуться в синагогу так бочком непомітно — зовсім як іспанські марани». За радянської влади відвідування синагоги було далеко не безпечним. Автор ототожнює себе з одним з таких відвідувачів синагоги.

1 березня 1949 року Григорій Прейгерзон був заарештований слідом за арештами його друзів — соратників по івриту: Цві Плоткіна (івритський письменник Моше Хєг, 1895—1968) і Меїра Баазова (1915—1970). Прейгерзон був засуджений до десяти років таборів як учасник антирадянської націоналістичної групи. Арешти були спровоковані їх знайомим, який називав себе Олександром Гордоном.

Прейгерзон відбував покарання в таборах Караганди, Інти, Абези, Воркути. У Воркуті його використовували на роботах за спеціальністю. До кінця перебування він керував науково-дослідною лабораторією зі збагачення вугілля. Наприкінці 1955 р. він був реабілітований.

У таборах Прейгерзон навчав молодих євреїв івриту та єврейській історії. Його «учень» Меїр Гельфонд, в майбутньому лікар, став засновником одного з перших ульпанах у Москві в 1960-ті роки.

Після повернення до Москви, Прейгерзон написав «Йоман зіхронот 1949—1955» («Щоденник спогадів») — документальні розповіді про людей, яких зустрів під час перебування в таборах. Перед нами проходять сотні доль. То був час, коли після вбивства Міхоелса в 1948 р. найбільш видатні діячі єврейської культури були знищені або заслані в табори. У таборах Прейгерзон зустрів поетів Самуїла Галкіна, Якова Штейнберга, Йосипа Керлера та інших. «Щоденник спогадів» був опублікований в Ізраїлі в 1976 році у видавництві «Ам овед».

Після повернення з табору Прейгерзон був відновлений на посаді доцента Московського державного гірничого інституту, займався викладацькою і науково-дослідною роботою. Він писав підручники й монографії зі збагачення вугілля, які стали настільними для фахівців гірничої справи. А ночами він писав художні твори на івриті. «Ще у в'язниці я зрозумів, що не залишу івриту, і я вірний цій клятві й понині» («Щоденник спогадів»).

Оповідання «Іврит» (1960), написане від першої особи, багато в чому автобіографічне. Головною «дійовою особою» у ньому є сам іврит, яким говорить в застінках в'язниці ув'язнений. Оповідання «Двадцять сміливців» (1965) розповідає про відродження синагоги пенсіонерами в одному з міст України, всупереч бажанню влади. «А в свято Сімхат-Тора в нашій синагозі з'явилася молодь. Спочатку це були студенти. І нарешті їх прийшло вже стільки, що багато хто залишився стояти у дворі. Молоді люди співали на івриті та ідиші, раділи своєму поверненню до єврейства…» Це відобразило початок масового руху в Ізраїль, свідком якого Прейгерзон став наприкінці свого життя. Обидва ці оповідання були надруковані в Ізраїлі в газеті «Давар» у 1965 та 1966 роках під псевдонімом А. Цфоні. Твори «А. Цфоні» мали успіх у читачів, але лише деякі знали їх справжнього автора. Оповідання «Іврит» було рекомендоване для читання школярами.

Останнім твором Григорія Прейгерзона став роман «Роф'їм» («Лікарі»). Письменник мав намір написати про так звану «справу лікарів», але встиг завершити тільки першу частину роману, яка являє собою цінний історико-літературний матеріал. Ця частина роману була видана в Ізраїлі окремою книгою «Ха-сіпур ше-ло нигмар» («Незакінчена повість») у видавництві «Ха-кіббуц ха-меухад» (1991). Книга містить також кілька віршів Прейгерзона.

Читаючи періодику і книги на івриті, доступні на той час для читання в Ленінській бібліотеці, Прейгерзон постійно працював над своєю мовою, стежив за розвитком івриту в Ізраїлі. У 1960-х роках він переписав ряд своїх ранніх оповідань з урахуванням змін у мові.