Прогресивний рок

Пісні прог-року або уникають таких стандартних структур як куплет-приспів, бридж, або видозмінюють їх шляхом розширення або додаванням музичних побудов, наприклад інтерлюдій. Суміжні музичні побудови динамічно контрастують — помірні фрагменти чергуються з динамічними тощо Такий підхід є звичайним для рок-музики, однак виразніший в більш театральних прогресив-рокових гуртах. З розвитком напрямку кількість музичних побудов зростала, деякі композиції тяжіли до академічних композицій, нагадуючи сюїту з п'єс ранніх рок-колективів.
Іншою характерною структурною рисою є розширені інструментальні програші, властиві академічній, але досить рідкі в роковій чи популярній музиці. Завдяки цьому композиції іноді сягали 20 хвилин.

Ранні прогресив-рокові гурти залучали додаткові інструменти до стандартного складу — гітариста, басиста, ударника та клавішника. Додаткові інструменти, властиві академічній або джазовій музиці — такі, як флейта, саксофон або скрипка часто використовувались як невід'ємна частина загального звучання групи. Деякі композиції залучали навіть оркестри і хори (щоправда ця риса властива і свінговій музиці 1940-х років). Динамічно, прогресивний рок завжди тяжів до крайнощів.

Використання складної ритміки загалом не властиве року. Проте прогресивна музика не передбачала танцювальність[1] і тому сміливо запозичувала властиві академічній і джазовій музиці поліритмію та змінні розміри. В той же час повторювані рифи уникалися.

Небагато прогресив-рокових композицій обмежувалися традиційними для раннього року гармонічними функціями I — IV — V. Як і в джазовій музиці, до тризвуків додавались неакордові звуки, що додавало дисонантності або навіть тяжіло до атональності. Неухильне дотримання норм класичної гармонії було радше виключенням для прогресивного року. Деякі гурти навіть залучали прості форми серіалізму, намагаючись уникнути «стандартної» діатонічності. Як і в джазі, гармонічна сторона тісно пов'язана з ладовими особливостясми мелодій.

Якщо мажорний і мінорний лади поширені в прогресивному році, то блюзовий пентатонічний звукоряд практично відсутній. В прогресивно-роковій музиці мелодії довгі і закручені, особливо інструментальні, зі слабко вираженим або й зовсім відсутнім кадансуванням. Непередбачуваність також є властивою рисою прогресивного року.

Саме прогресивний рок став тим напрямком, всередині якого з'явився жанр рок-опери. Прогресив-рокові гурти часто використовували концептуальні альбоми, в яких одна тема або сюжетна лінія проходила через весь альбом або навіть серію альбомів. Такі альбоми і отримали назву рок-опери. Засновником цього жанру вважається гітаристі Піт Таунсенд, лідер групи The Who, який випустив у 1969 році альбом «Томмі», означений як «рок-опера». Пізніше шедеври цього жанру створили композитор Ендрю Ллойд Уебер («Jesus Christ Superstar» (1970), Pink Floyd ("The Wall) та інші. Жанр рок-опери знайшов себе і в радянській музиці — значну популярність рок-опери О.Рибнікова «Юнона и Авось» та «Звезда и смерть Хоакина Мурьеты». Багато рок-опер були покладені в основу фільмів.

Прогресивний рок часто звертається до поезії концептуальної або фантастичної тематики. Музичні засоби виразності при цьому покликані підкреслити емоційний зміст поетичного тексту. Деякі композиції використовують лейтмотиви — мелодичні фрагменти, що асоціюються з певним персонажем або характером (наприклад пісня «Harold the Barrel» гурту Genesis).

Також рок-гурти естетично поєднували музичні елементи з елементами образотворчого мистецтва, що знайшло своє втілення в оформленні обкладинок альбомів (т.зв. album art). Цю традицію започаткували альбом Sgt. Pepper's Lonely Hearts Club Band групи The Beatles. Деякі групи були відомі як завдяки своєму звуку, так і завдяки візуальним образам Широку славу здобули такі дизайнери, як, наприклад, Рожер Ден що співпрацював з гуртом Yes та Storm Thorgerson і його студія Hipgnosis, що співпрацював з Pink Floyd.

Мелотрон — цей електронний інструмент широко використовувався для прогресивного року

Технологічний прогрес також був важливим елементом прогресивного року, особливо що стосувалося електроніки. Наприклад, клавішний інструмент мелотрон, сконструйований на початку 1960-х років, став знаковим у звучанні таких груп, як The Moody Blues, King Crimson та Genesis. Пізніше синтезатори розвивались у тіснішій співпраці з такими музикантами, як Emerson, Lake and Palmer, Yes, Premiata Forneria Marconi і т. д. ELP барабанщик Карл Палмер використовував електроніку, щоб «синтезувати» свої барабани. Іноді ці тенденції розглядаються як витоки напрямку Техно.

Початок експериментального періоду рок-музики, що безпосередньо підготував появу прогресивного року відносять до середини 1960-х років. Головним чином це студійні роботи The Beatles, починаючи з відомого експеримента з електронними записами у пісні «Tomorrow Never Knows» з альбому Revolver. В кінці 1960-х років пісні The Beatles включали багато елементів психоделічного року, а також активно залучали особливості й інструментарій класичної та східної музичних традицій.

Елементи прогресивного року починають проявлятися в ранніх альбомах гурту Pink Floyd. Гурт 1-2-3 (пізніша назва — Clouds) експериментував з музичною формою, використовував імпровізації та багатодоріжечне нашарування. Рок-музиканти психоделічного напрямку також розвивали експериментальну лінію, зокрема створювали довготривалі складні за структурою композиції, такі як «In-A-Gadda-Da-Vida» гурту Iron Butterfly або композиція Джимі Хендрікса «1983…(A Merman Should I Turn to Be)». До прогресивного року відносять також ранні альбоми Франка Заппа.

До перших гуртів, які на думку критиків[2] репрезентують появу прогресивного року відносяться британські гурти King Crimson, Yes та Van der Graaf Generator, що були створені у кінці 1960-х років. Невдовзі прогресивний рок потрапив і на континентальну Європу, зокрема це німецький гурт Triumvirat, швейцарський Flame Dream, нідерландський Focus, французькі Magma та Gong, італо-югославський Devil doll. Італійський прогресивний рок іноді розглядають як окремий напрямок, що представлений творчістю таких гуртів. як Area, Banco del Mutuo Soccorso, Le Orme, Goblin, PFM, Museo Rosenbach, Il Balletto di Bronzo та Semiramis.

Що стосується німецької музики, то окрім згаданого Triumvirat, слід зазначити таке відгалуження напрямку, як краут-рок, представлений у творчості Can, Neu!, Tangerine Dream та інших. Також прогресивний рок отримав поширення і в країнах Латинської Америки.

Піку популярності прогресивний рок досяг у середині 1970-х років, коли прог-музиканти регулярно завойовували голоси читачів популярних музичних журналів Англії й Америки. У цей час сформувалися кілька прогресивних груп з Америки, включаючи Rush (з Канади), Kansas (з Канзасу), і Dixie Dregs (із Джорджії). Серед найуспішніших британських гуртів, що працювали в цьому напрямку — Renaissance, Electric Light Orchestra, Supertramp, та багато інших