The Moody Blues

Перший етап — з 1964 по 1966/1967 рр., коли група грала жорсткий ритм-енд-блюз. До складу групи тоді входили: Денні Лейн (справжнє ім'я — Браян Хайнс, вокал, гітара, гармоніка; пізніше прославився участю в створенні знаменитого альбому" Band on the Run Пола Маккартні і групи Wings), Майкл Піндер (клавішні), Рей Томас (вокал, флейта, гармоніка), Клінт Ворік (бас-гітара) і Грем Едж (ударні). У цей період група багато виступала в лондонських клубах, домоглася свого першого успіху після участі в британському телешоу «Ready Steady Go!», завдяки чому змогла укласти вигідний контракт з фірмою «Decca».[1]

Через деякий час вийшов сингл з кавер-версією пісні «Go Now» американської соул-співачки Бессі Бенкс, який посів перше місце в британському хіт-параді і потрапив в американський ТОР-10. Потім виходить дебютний альбом The Magnificent Moodies, який об'єднав ритм-енд-блюз і «білий блюз», захоплено зустрінутий критикою і слухачами. Крім уже згадуваної кавер-версії «Go Now», на альбомі, крім пісень власного твору, були представлені кавери пісень «i'll Go Crazy» Джеймса Брауна і «Bye Bye Bird» Вільямсона і Діксона. Так у корифеїв The Animals і The Rolling Stones з'явився гідний наступник і конкурент[2].

Другий, найбільш значний етап в історії групи почався з відходу в 1966 році Лейна і Воріка і приходу на їх місце Джастіна Гейворда (гітара, вокал) і Джона Лоджа (бас-гітара, вокал). Так був сформований «класичний» склад The Moody Blues: Джастін Гейворд, Джон Лодж, Майк Піндер, Рей Томас, Грем Едж. Продюсером групи на довгі роки став Тоні Кларк. Після цього почався перехід групи на «Deram», дочірню фірму лейблу «Decca».[3]

У листопаді 1967 року група в новому складі випустила сингл «Nights in White Satin». В кінці 1967 року пісня посіла 19-е місце в британських чартах, а в 1972 році, будучи перевиданою в оригінальній, оркестрованій версії, піднялася до 2-го місця в Billboard Hot 100[4] і 9-го — у Британії[5]. Слідом за цим у грудні 1967 року гурт випустив альбом Days of Future Passed, який відразу ж приніс групі популярність і піднявся до #27 в UK Albums Chart у 1967[6] і до #3 в Billboard 200 в 1972 році. Музика цього альбому кардинально відрізнялася від тієї, що була у дебютній роботі. Тепер група виконувала психоделічний рок з елементами прогресивного року. Деякі критики називають Days of Future Passed одним з перших альбомів прогресивного року[7]. У той же час музиканти почали захоплюватися культурою хіпі, трансцендентальною медитацією і галюциногенами, що знайшло відображення у наступних альбомах групи[8].

Наступний альбом" In Search of the Lost Chord був випущений в липні 1968 року і зайняв досить високі позиції в чартах: у Великій Британії увійшов у п'ятірку найкращих альбомів, а в Німеччині і США — в тридцятку[9][10][11]. За підсумками продажів платівка отримала золотий статус у США, і платиновий в Канаді[12][13]. На цьому записі сформувалося фірмове звучання групи, побудоване навколо меллотрона. Альбом написаний під впливом східної музики, зокрема, музики Хіндустані[14][15]. Тематика пісень альбому зачіпає такі теми, як духовний розвиток людини, його прагнення до пошуків і відкриттів[16]. З цього часу за групою і почала закріплюватися слава першовідкривачів прогресів-року, хоча в цей же час музиканти активно і вдало експериментують з психоделікою і арт-роком, намагаючись донести їх складну музичну структуру простого слухача.

Наступного, 1969 року група випустила відразу два альбоми: On the Threshold of a Dream і To Our Children's children's Children, які в музичному відношенні продовжили «психоделічну» лінію попереднього і отримали позитивні відгуки критики. On the Threshold of a Dream — один з найуспішніших альбомів за весь час існування групи, він досяг позиції #1 у Великій Британії[17] і увійшов в Top-20 в США, отримав безліч позитивних відгуків і був включений у списки найкращих альбомів прогресивного року. У тому ж році група створила свій власний лейбл, названий Threshold Records в честь нового альбому, на ньому були видані декілька наступних альбомів[18].

У 1970 році The Moody Blues виступили на фестивалі «Isle of Wight», що зібрав понад 700 000 глядачів. Випущений в тому ж році альбом A Question of Balance, на якому група спробувала дещо змінити своє звучання, відійшовши від «психоделіки» в бік більш жорсткого року, також виявився комерційно успішним. Два наступних роки виявилися дуже вдалими — вийшли два нових альбоми: Every Good Boy Deserves Favour (1971 рік, позиції #1 і #2 в чартах Великої Британії та США відповідно) і Seventh Sojourn (1972 рік, позиції #5 і #1 в чартах Великої Британії та США відповідно). Запис останнього альбом далася досить важко, і учасники групи відчували себе змученими. Тому навесні 1974 року, після завершення великого світового турне, яке завершилося в Азії, група вирішила зробити перерву, що тривала до 1977 року. У цей період було видано кілька альбомів-збірників і зроблених раніше концертних записів, деякі учасники займалися сольною діяльністю (так, наприклад, в 1975 році Гейворд і Лодж випустили досить успішний альбом Blue Jays).

Група знову зібралася в 1977 році, і влітку наступного року випустила свій дев'ятий студійний альбом Octave, який музичний критик Брюс Едер охарактеризував як «досить проблематичний»[19]. Цей альбом став останнім, в записі якого брав участь клавішник Майк Піндер. З сімейних причин він покинув групу, йому на зміну прийшов Патрік Мораз із Yes, з яким були записані декілька наступних альбомів[20][21][22].

Протягом двох десятиліть (1980-ті та 1990-ті роки) The Moody Blues записали шість студійних альбомів, склад групи при цьому залишався майже незмінним, його кістяк складали чотири учасника «класичного» періоду: Джастін Гейворд, Джон Лодж, Рей Томас, Грем Едж. Найбільш успішною з робіт цього періоду виявився альбом The Other Side of Life, що містить один з нових хітів групи — композицію «Your Wildest Dreams», яка (як і «Nights in White Satin» в 1972 році) потрапила в список Top-10 в США[23]. Останнім альбомом ХХ століття (і передостаннім альбомом групи в даний час) є Strange Times, випущений в серпні 1999 року.

У новому тисячолітті The Moody Blues скоротили свій графік гастролей. В кінці 2002 року групу покинув Рей Томас, і група перетворилася в тріо. Восени 2003 року група випустила свій останній студійний альбом December[24]. December став першим альбомом групи (не рахуючи The Magnificent Moodies), що містить кавер-версії пісень інших авторів. Всього таких кавер-версій чотири, включаючи «White Christmas» Ірвінга Берліна і «Happy Xmas (War Is Over)» Джона Леннона і Йоко Оно.

У 2018 році група включена до Зали слави рок-н-ролу.