Пійло

Згідно з припущеннями назва села пов'язана з гідрологічним розміщенням Пійла. Можливо, таку назву дали чумаки, які возили сіль з Калуша або татари, які зупинялися тут перед тим, як рушити на Рогатинщину і Галич.

Перші поселення на території села існували ще за часів кам'яної доби. Про це свідчать знайдені в селі та навколишніх місцях знаряддя праці. Перша згадка про село Пійло датується 1454 роком.

Згадується 2 червня 1475 року в книгах галицького суду [1]. У податковому реєстрі 1515 року документується 10 ланів (близько 250 га) оброблюваної землі[2].

У 1565–1566 рр. у Пійлі нараховувалося 30 дворів, населення становило 150–160 осіб. У податковому реєстрі 1578 р. в селі фіксується піп — отже, вже тоді була церква[3]. Місцеві селяни торгували у місті продуктами харчування, продавали рідкісний червоний дуб з лісу неподалік та випалювали поташ. За часів Хмельниччини у Калуші спалахнуло повстання за активної участі пійлян[4], яке очолив Іван Грабівський. У повстанні у жовтні-листопаді 1648 року брало участь до 5 тисяч людей, пізніше повстанці об'єднались з армією Семена Височана.

Протягом 1672–1676 ця місцевість не раз ставала полем битв турецько-татарської орди з поляками. Після цих подій Пійло не згадується аж до 1770-х, коли Галичина ввійшла до складу Австро-Угорської імперії.

В 1914 р. почалася Перша світова війна. Село поперемінно захоплювали то росіяни, то австрійці. У травні 1919 року Галичину окупувала Польща.

У 1939 році в селі проживало 1620 мешканців (1570 українців, 10 поляків, 30 латинників і 10 євреїв)[5].

У 1939 р. Галичину захопив СРСР, у 1941 — Німеччина, у 1944 — знову СРСР. У боях 1944 року загинуло 3 пійлян, загалом у ІІ світовій війні полягло 28 вихідців з Пійла. Жителі села взяла активну участь у русі опору окупантам, воюючи в УПА, підтримуючи підпілля ОУН та жертвуючи своєю волею і життям. Їхні родини виселили в Сибір. В січні 1946 р. для боротьби з УПА в кожному селі був розміщений гарнізон НКВД, в Пійлі — з 30 осіб (на допомогу готові були 1300 в Калуші).

Недобудована шахта

Колись на теренах села була цегельня, а тепер — штольня копальні, яка так і не була введена в дію[6].

Навесні 1948 року створено колгосп «Більшовик». 5 грудня 1949 року був убитий голова колгоспу Турлей А. К.

Будівництво в селі міні-ГЕС потужністю 156 кВт, прийняте спільним рішенням райвиконкому і РК КПУ № 648 29 грудня 1951 р., не було виконане.

У 1956 р. ліквідовано в селі неписьменність і малописьменність. Із двокласової (шестирічне навчання вели два вчителі) школи організували початкову 4-класну школу, потім семирічну і восьмирічну.

З 1998 р. почалася газифікація села, головою сільської ради на той час був Михайло Савчук. Закінчила газифікацію села Наталія Савчук, котра була обрана головою у 2002 році.

В 2012 році в селі народилося 20 діток, померло 37 людей. Найбільше у селі Стасюків та Лисаників.

У 2018 р. встановлено освітлення вулиць.[7]

• Пам'ятник жителям села, які загинули у ІІ св. війні поставлено в 1970-х роках.
• Символічна могила Січовим стрільцям, зруйнована у 1939 р., була поновлена 16 лютого 1990 р.

Церква святого мученика Дмитрія вперше згадується 1684 року про сплату 10 злотих катедратика (столового податку)[8]. Також згадується у реєстрі духовенства, церков і монастирів Львівської єпархії 1708 року, як і друга пійлянська церква — церква Введення Матері Божої в Храм.

У протоколах генеральних візитацій Львівсько-Галицько-Камянецької єпархії 1740—1755 рр. церква Введення Матері Божої в Храм описується як дерев'яна, збудована коштом парохіян у 1703 році, парох — Ян Хохонович, висвячений у 1729 році, 25 парохіян-господарів. Церква святого мученика Дмитрія, — дерев'яна, споруджена в 1722 році коштом пароха Гаврила Зигодського (Вигодського?), висвяченого в 1715 році, 26 парохіян-господарів.

Австрійська армія конфіскувала в серпні 1916 р. у пійлівській церкві 5 давніх дзвонів діаметром 86, 60, 54, 38, 35, вагою 377, 104, 63, 21, 16 кг, виготовлених у 1880, 1745, 1704, 1745, 1746 рр. Після війни польська влада отримала від Австрії компенсацію за дзвони, але громаді села грошей не перерахувала.[9]

У селі є три храми Господні — греко-католицький, православний Київського патріархату та православний автокефальний. У 1964 р. спалили 200-річну церкву Введення в Храм Пр. Богородиці 1768 р. побудови. На щастя, залишився храм православної громади, який почали будувати у грудні 1933 р. Однак уже 16 жовтня 1965 року громада села самочинно збудувала церкву — доносили у «відповідні» органи[10].

У 1995 р. споруджено греко-католицьку церкву Введення Матері Божої в Храм.[11]

У 2011—2018 р. побудовано храм св. ап. Петра і Павла ПЦУ. Настоятель митр. прот. Василь Малярчук.

• 
  Греко-католицька церква
• 
  Церква УПЦ КП
• 
  Автокефальна церква

• Народний дім
• Бібліотека
• ФАП[12]
• Відділення зв'язку
• Школа I-III ступенів[13] на 430 місць
• 561 двір, 2118 мешканців.

Село поділяється на «Долішній», «Горішній» кути, «Будову» та «Колгосп».

• 
  Школа
• 
  Стадіон
• 
  Сільрада
• 
  Народний дім

• Костянтин Михаліха — священик[14]

У селі є вулиці[15]:

• Пійлівське (заповідне урочище)

• Географічний словник Королівства Польського, 1887, т. VІІI, стор. 535-536
• Додаткова інформація про с. Пійло
• Пійлівська громада
• https://www.youtube.com/watch?v=6_rEJvYSpwk - українське село із Заповідним урочищем