Калуш

Калуш лежить в Атлантико-континентальній кліматичній області. Клімат міста помірно континентальний, вологий з прохолодним літом та м'якою зимою; формується під панівним впливом вологих повітряних мас Атлантичного океану та Середземного моря. Це зумовлює різке зниження температури повітря взимку до −20 °C і підвищення температури влітку до +20 °C, +30 °C.

Зими, як правило, м'які, літо — тепле. Пересічна температура січня −4 °C, −10 °C, липня — +18 °C, +25 °C. Період з температурою понад +10 °C становить 160—170 днів. Безморозний період — 250—255 днів. Річні суми опадів коливаються в межах 600—800 мм. Основна кількість опадів припадає на теплий період. Це пов'язано з тим, що місто належить до вологої помірно теплої акрокліматичної зони і на клімат міста суттєво впливає близькість гір Карпат.

Зате збереглися документи з XV сторіччя. Саме з того часу перша письмова згадка про Калуш виявлена в обляті документу з 1400 року. Це Грамота князя Свидригайла Ольгредовича, видана у перший день 1400 р. в Галичі. Тут мова йде про права надані князем Свидригайлом подільському старості Грицьку Кердеєвичу на володіння селом Студінка. В цьому документі також згадуються інші околиці та населені пункти в тому числі і Калуш та належні йому території. Наступна згадка знаходиться в грамоті князя Федора Ольгердовича за 1422 рік. В ній згадується село Новиця та його приналежність Калуському повіту.

Чергова згадка про Калуш, яка довгий час вважалася першою, наявна в дванадцятитомнику Галицьких гродських книг (Галицьке староство було в той час під Польською короною) і датована 27 травня 1437 роком[8]. Мова йшла про «суд у найближчий вівторок після Трійці за участю королівського чоловіка Драгуша із Калуша проти Митька із Куроша»[9]. З цього часу згадка про Калуш все частіше зустрічається в різних земських книгах. Посідачем Калуша в 1438 році був шляхтич на ім'я Мартин. В 1440 році є згадка, що король Угорщини та Польщі Владислав III Варненчик уповноважив вищого литовського князя і спадкоємця руського Миколая Параву прийняти з рук шляхтича із давнього польського роду Пйотра Одровонжа село Калуш (при цьому немає згадок, що Пйотр Одровонж був калуським старостою). З 1 травня 1447 року Калуш переходить у володіння Миколая Парави з Любіна.

Миколай Парава загинув разом з П. Одровонжом 6 вересня 1450 року у бою під «Красним полем». Його величезний спадок (кількадесят сіл у Львівському, Галицькому, Теребовельському повітах) отримав в «посідання» братанок[10] Станіслав з Ходча. З 1460 року Калушем і його навколишніми земельними посілостями володіла родина Ходецьких з Ходеча давнього українського походження[11]. Це право володіння потвердили їм свого часу польські королі. Останнім старостою з цього роду у Калуші був Отто Ходецький (1457—1534).

Протягом XIV — середини XVI століття в Калуші проживало понад 40 селянських сімей. Згідно з категоріями селяни ділилися на вільних і не вільних. Вільні — це були (як записано в актах) «королівські люди». Вони володіли окремими дворищами, земельними ділянками і могли виходити із села. До другої групи входили несвобідні, або невільні селяни. З появою панського фільварку (згадується в актах 1447 року) були закріпачені панським двором.

В 1435 році розпочалася польська колонізація і в краї повсюдно запроваджено польське право та польські суди. До кінця XV ст. скасовано рештки староукраїнського вічевого порядку. Для закріплення своїх позицій польський уряд заохочує створення римо-католицьких парафій. У Калуші це було позначено будівництвом римо-католицького костелу 1469 року, при якому від 1478-го діяли лікарня та школа.  

1490—1492 рр. — селянське повстання на Прикарпатті під проводом Мухи, у якому брали участь і калушани.  

5 квітня 1464 рік король Казимир IV Ягеллончик подарував калуському костьолу в ужиток одну вареницю солі (солеварню). У 1447 році в актах Калуш згадується разом із солеварнею «жупою». Цим роком датуються перші записи про навколишні села — Незавилів, Зараби, Братківці, Угринів, Довге. Під 1475 роком у галицьких гродських книгах серед різних сіл згадуються оселі Рожнів, Довге, Ісаків, Боднарів, Лютатичі, Тужилів і Підгірки біля Калуша.  

Назва міста правдоподібно походить від слова «калюша» — природне сольове джерело, з якого у давнину добували сіль.

До 1549 року Калуш залишався селом, яке входило до складу Галицького староства (повіту) Галицької землі Руського воєводства. 1549 року польський король Сигізмунд II Август уповноважує коронного гетьмана, белзького воєводу, галицького старосту Миколая Сенявського заснувати місто Калуш з відповідною юрисдикцією на самоврядування. З цього року Калуш стає «вільним містом» на Магдебурзькому праві із власним гербом, на якому три топки солі на червоному тлі свідчить про солеваріння як основний промисел. Також він стає центром негродового староства, яке виділилось зі складу Галицького староства із групою близьких сіл. В місті був створений міський магістрат (міська рада) — була побудована ратуша, яка була спалена в роки Національно-визвольної війни (на початку XX століття була зведена нова ратуша, яку зруйнували в XXI ст.). Його очолював бургомістр, якого обирали громадяни. Новозбудованому костелові дарується перша солеварня. У 1553 році соляні промисли були передані королем шляхтичеві Сем'яковському за вірну службу короні. Однак при цьому застерігав, що в разі вигасання роду по чоловічій лінії дароване повертається до корони, тобто в королівську власність.

1550 рік.  У документах згадується панська солодовня. У броварні платили від варення пива 3 гроші. На тиждень тут роблять 2 вари. А ще роблять двірське пиво, яке йде для потреб маґістрату. Дохід, що дають ці фабрики, у порівнянні з іншими, досить високий.

За розпорядженням короля, на узгір'ї міста було збудовано замок, який від самих низин оточували вали. Будівлі, що належали замку, були сполучені підземними ходами. Калуш, як і інші міста Галичини, перетворився на фортецю для боротьби проти турецьких і татарських набігів.

Згідно з люстраціями (описами королівських маєтків) за 1565—1566 рр., місто «лежало під горами над річкою Сівкою і другою річкою Чечвою (тепер Млинівка)», у Калуші було десять соляних джерел і декілька у навколишніх селах. В описі Калуського староства за 1565 рік є запис, що «загірські селяни мали справляти гать у млині». Усі літописні згадки про річку Сівку пов'язані з видобутком солі. У старовинних польських записах ідеться: «На Сівці тягнуть росіль колюшем. Сівка — потік, над яким лежить місто». Млинівка — невелика річка у стариці Чечви, протяжністю 12 кілометрів, що виникла в середині XIX ст. внаслідок зміни місця впадіння Чечви в Лімницю з Бабина на Пійло.

Біля Калуша була солеварня, що використовувала ропу трьох криниць.

1594 рік, липень: татарський набіг на Калуш. Місто було зруйновано (спалили місто під час нападу на Галичину через прорахунки коронного командування[12]) дощенту.

На початку XVII століття в Калуші старостує Якуб Собеський — батько короля Яна III Собеського, після нього калуським старостою став Лукаш Жолкевський, а з 1635 — Томаш Замойський.

На початку XVII століття у Калуші народився український маляр і різьбяр, іконописець Павло Ґабрієлевич (Гаврилович). У 1698—1704 рр. працював під керівництвом Йова Кондзелевича над Богородчанським іконостасом. Процесійний хрест, іконостас старої церкви в Новиці належать до його робіт.

З давніх актів довідуємося про перебудову містечка на початку XVII століття. Після найбільшого розорення татарами 1617, 1620, 1621 років та великої пожежі Калуш перебудувався в нову осаду. Процес перебудови Калуша тривав від 1616 до 1630 року, тоді місто набуло нового вигляду. Середмістя з бічними кварталами і вузькими вуличками входило до фортифікованої частини. В центрі була утворена прямокутна площа, у середині якої споруджено дерев'яну ратушу, яку в середині XVII століття було замінено на кам'яну (восени 1648 р., у період Хмельниччини, дерев'яна згоріла). Ратушу зі всіх сторін оточували крамнички, де продавали свої товари ремісники. За фортифікованим середмістям були розташовані калуські передмістя — їх називали Галицьким, Львівським і Долинським. Тут були вулиці Панська, Замкова, Костельна, Галицька, Під валом (теперішня Підвальна), За валом, На греблі. Пивоварний завод містився на окрайку міста, а Загір'я було тоді приміським селом, У Калуші здавна існували солеварні. В 1565 році продукували сіль у 3-х банях із 4-ма вежами, які виорендовували тоді два місцеві міщани. Одна належала старості, а одна — костьолові. В 1569 р. у Калуші, у середмісті, стояли два будинки, в одному з яких жив місцевий війт, а в другому замешкував возний. У середині XVI століття була в Калуші «горілчана корчма». На річці Чечві діяв млин, де працювали 2 борошняних кола, а 3-тє було ступне. Церковні споруди були як в середмісті так і у передмістях. Католицький костел, споруджений зі смерекового дерева стояв при замковій стіні у місті, а головна церква св. Михаїла стояла з іншого боку замкової стіни.

Калушани доклали чимало зусиль, аби звільнитися з-під польської опіки за часів визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького. Восени 1648 року у місті було створено українське самоврядування на чолі з бургомістром Грицем Воликовичем. Іван Коритко (Грабівський), священик із Грабівки, очолив повстанський рух у 20 селах Калуського повіту, в якому в жовтні-листопаді 1648 року брало участь до 5 тисяч люду. Звільнивши Калуське староство від польських загарбників, повстанці під керівництвом Івана Коритка успішно діяли на Долинщині, де об'єдналися з армією Семена Височана. У грудні 1648 року Старостинський лісничий Данило Маковський, використавши розгубленість повстанців, несподівано захопив Калуш, ув'язнив керівників повстання на чолі з Іваном Коритком і відновив у місті стару шляхетсько-патриціанську владу. Керівники повстання, заковані в кайдани, були кинуті в замкову в'язницю. Згодом польська влада звільнила маєток Данила Маковського від податків і надала йому ще й частину міської землі. Того ж місяця у Калуші шляхта знищила понад 200 селян, які брали участь у повстанні. Найжорстокіше шляхта розправилась з тринадцятьма очільниками повстання. Реєстр підданих староства, складений Данилом Маковським, свідчить, що «на палі вбито» полковника Івана Грабівського, бургомістра нового українського уряду Гриця Воликовича, райцю Івана Овсяникова, Федора Кравця, Юрка Кобеліка, «четвертовано» Процка. Піп Костик, Лесь Орищак, Федько Швець, Матвій Швець, міщанин Малецький «на тортурах загинули», міщанина Петра Козака — «розстріляно». 1649 рік — Люблінський ґенеральний трибунал засудив учасників повстанського руху в Калуському старостві до страти «через стинання мечем». Вироки виконувалися в 1650 році.

Червень 1649 року — в Калуші почав старостувати шляхтич Ян Собіпан Замойський, який у 1655 році повністю оволодів правами на калуське староство і назвав себе «власним паном на Калуші». Після нього Калуське староство отримує Ян Собеський. В 1703 калуське староство переходить до Стефана Потоцького, а пізніше — до Станіслава-Ернеста Денгоффа.

16 жовтня 1672 року війська Яна Собеського, у складі яких були і калушани, розгромили великий загін татар під командою хана Селім Ґірея. Визволено з полону велику кількість людей (серед них понад 1000 дітей). Король Собеський побудував для них у місті сирітський будинок.

1675 року під Калушем були розбиті татарські орди вдруге — польськими військами під проводом київського воєводи Андрія Потоцького, засновника міста Станіславова.

1731 рік — у місті збудовано дерев'яну церкву Рождества Пречистої Діви Марії (пізніше перебудовану).

1765 рік — у містечку було 64 великі й 194 малі християнські будинки (ті, що належали полякам та українцям). Єврейських — 62 великі, 73 маленькі. На цей час у місті є 2 костьоли і З церкви.

У 1767 році Калуш спіткала велика пожежа, яка виникла стихійно. У 1770 році епідемія холери знелюднила місто. У навколишніх селах збереглися братські могили тих, хто помер під час епідемії. У Калуші та на його передмістях тоді загинула від «мору» майже половина калушан.

У 1771 році калуські солевари мали 12 криниць. Тут працювало 33 ремісники (серед них було 5 бондарів). Біля солеварні стояла кузня, у якій виплавляли залізо і виробляли черуни для солеварень. Згодом австрійський уряд увів державну монополію на сіль і заборонив приватно використовувати надра землі.

Одна з найдавніших церков міста — церква Різдва Христового, своїми початками сягала XV ст. Навколо неї в середньовіччі гуртувалися українські міщани-ремісники, купці, простий люд із передмістя Калуша. На початку XVII ст. вони організували церковне братство. Матірна церква Різдва Христового стояла з другої сторони замку в самому місті на давно посвяченому ґрунті. При ній була дзвіниця з чотирма дзвонами. Біля церкви був огороджений дерев'яним плотом стародавній цвинтар. У 18 столітті у храмі були зі стародруків церковні книги: друковане Євангеліє і виданий у друкарні Львівського Ставропігійського братства служебник. Тут були ще два требники, один з яких був виданий в Унівській друкарні. Крім цих видань, у церкві зберігались інші стародруки: дві тріоді, трифолій, октоїх, часослов, три богослужебники. Тут були високохудожні образи, перенесені зі старої церкви. Ймовірно, у церкві Різдва Христового під дзвіницею знаходилася осібна каплиця Благовіщення Пречистої Діви Марії. Кивот у храмі був «столярної роботи», непомальований. На престолі стояв дерев'яний хрест. По боках від нього знаходилися дерев'яні або цинкові ліхтарики. По всіх селах Калуського деканату їх було два або й один, а в храмі Різдва Христового таких ліхтариків 9, причому дев'ятий — потрійний. Також зберігалося дві кадильниці, одна з них зі срібними ланцюжками. На іконах вірні вішали різні дари. У церкві на намісних іконах на початку 1740-го року було 6 срібних коронок, 6 таких же табличок, 4 шнурки дрібних кораликів та 4 «jedwabniczki». У храмі зберігалося 6 фелонів, 2 хоругви, гарно обгорнене Євангеліє. 

До сьогодні з цієї церкви до нас дійшов вівтар, який зберігається у храмі Святого Архангела Михаїла м. Калуша. Короткий його опис: він виготовлений у XVIII ст. у стилі західного бароко. На вівтарі знаходяться образи пізнього періоду «Різдво Христове» та «Жертвоприношення Авраама». Проте в них відчуваються деякі риси ранньої ікони. Увінчують вівтар різьблені скульптури Бога — Творця Всесвіту, Свв. Кирила і Методія та ангела. Історія храму закінчується у кінці 18 століття. Напевне, це пов'язано з будовою храму Святого Архистратига Михаїла 1771 року.

Мало хто сьогодні з калушан знає, що в місті існував середньовічний замок, який в актах називали старостинським, хоч тут у 1549—1778 рр. було управління Калуського негродового староства. Від дерев'яних чи кам'яних замкових споруд не збереглося жодного сліду. На початку австрійського панування калуський замок був знесений. В кінці XVIII — на початку XIX ст. каміння частково використав міський магістрат, а частково — міщани для своїх потреб. На жаль, тогочасні архітектори, художники, австрійські правителі не залишили нам будь-яких планів, схем, малюнків замку.

Каміль Баранські висловив припущення, що в Калуші оборонний замок існував уже в XIII столітті, коли тут з'явилися як фахівці гірники — угорці. Від того часу, вважає він, передмістя називалося Банею, а місто отримало в своєму гербі угорський хрест над топкою солі. Однак угорці були кочівниками і в самій Угорщині в той час не було таких промислів і таких фахівців, а вигадки про угорців використовувалося поляками задля замовчування справжньої — української історії. Та й слово баня є не угорським, а давньослов'янським і властивим для всіх слов'янських мов, та навіть проникло в італійську мову, а звідти повернулося в українську як «багно».

Уперше натрапляємо на достовірний опис Калуського замку в королівській люстрації 1661 року. В ній записано, що в замку є в'їзд до міста, де замкова брама, у якій розміщена кімнатка, що становить собою їдальню з буфетною коморою. Далі розміщувалися 8 покоїв з кімнатами. Є велика чавунна гармата, 2 залізні гармати, 10 гаківниць. У виході із замку до волоського саду також було розміщено кілька кімнаток. 1 серпня 1636 року в Калуському замку побувала королева Марісенька Собеська і канцлер Андрій Залуський, які брали участь у комісарському суді над невірними євреями. Люстрація 1771 року — міський замок зі східної сторони обгороджений валом, на якому є паркан. На західній — паркан знаходиться на мурованих фундаментах, з півдня, від цвинтаря, замок був обгороджений хворостом, з півночі — парканом із дашком. В'їзна брама до міста мурована. У ній є будинок для охорони. На горі замку — резиденція з ґанком довкола неї. Всі замкові будівлі були пов'язані між собою підземними ходами, залишки яких існували ще до початку XX століття. На тому місці, де за Австрії та Польщі була пошта, стояв колись королівський мисливський дворик.

Калуш та околиці 1889 рік

Під час першого розподілу Польщі в 1772 році Калуш, як і вся Галичина з частиною Волині, потрапляє під владу Австро-Угорщини. Місто Калуш належало до провінційних міст. Воно підлягало розпорядженням в адміністративних і фінансових справах Стрийському округові[13].

25 вересня 1772 року калуському міському поспільству, яке зібралося біля костелу св. Валентина, було зачитано універсал імператриці Марії Терези про приєднання краю до Австро-Угорщини.

У зв'язку з бездоріжжям Австрія проклала через Калуш державний Карпатський гостинець. Проходив він зі Словаччини через Яблунівський перевал і далі через Живєц, Новий Санч, Ясло, Самбір, Стрий, Долину, Калуш, Станіславів, Коломию до Чернівців[14]. Тими дорогами незабаром почала курсувати «пошта», а потім — і диліжанси; так звані швидкі або звичайні, за допомогою яких подорожували протягом досить довгого часу[15].

Ремісники, спеціалісти з найрізноманітніших галузей промислового виробництва розгортають тут виготовлення солі, селітри, поташу тощо.

За Польщі (до 1772 року) в Калуші старостували Август Олександр Чарторийський та Адам Казимир Чарторийський. Після них Калуш перейшов у володіння коронного князя Станіслава Любомирського, який одразу ж заборонив приватні солеварні (в 1782 році Любомирський офіційно отримав від «скарбу Австрії» Калуське староство). В 1783 Калуська приватна солеварня припинила своє існування, натомість працювала державна.

У 1784 році біля Калуша засновано німецьке поселення (колонію) Новий Калуш (у 1881 році тут проживало уже 577 жителів).

Калуська ЗОШ № 1 1883 рік

Відомо, що з 1786 року в місті починає діяти місцева школа з викладанням в ній німецькою мовою, в 1811 році було відкрито двокласову (тобто навчання велося у двох кімнатах-класах двома вчителями) народну школу, у якій навчалося 50 учнів. 1832 року в Калуші, крім народної тривіальної школи, заснованої державою, існувала парафіяльна школа при церкві Св. Михаїла (яка записана в джерелах ще 1782 року). Вже в 1847 році в Калуші працювала чотирикласова хлоп'яча й однокласова дівоча школи.

1790 році закладено міський цвинтар, а у 1792 у місті збудовано дерев'яну церкву Святого Андрея, що знаходилася на Загір'ї.

У травні 1804 року під час поглиблення шахти біля Калуша були знайдені так звані «гіркі» солі — каїніт та сильвініт. Мінялися господарчі структури, і в 1867 році було засноване акціонерне товариство для розробки калійних родовищ. Тоді за два роки у Калуші збудували фабрику, що переробляла калійні руди.

Будинок братів Фельчинських

На початку ХІХ ст., у 1808 році, калушани, брати Фельчинські, започаткували в Калуші фабрику, що відливала знамениті дзвони[16][17]. Вона містилася спершу на вулиці короля Яна Собеського (сьогодні це район магістрату і загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів № 1). Дзвони Фельчиських здобували Гранпрі на світових виставках у бельгійському Льєжі (1927) і Парижі (1928). А 12 «вістунів» під назвою «Гармонія» були відлиті для одного з кафедральних соборів США.

Від 1811 року Калуш входив до Станіславівського державного управління, яке охоплювало нинішню територію Івано-Франківської і Тернопільської областей. У 1855 році в ході адміністративної реформи утворено Калуський повіт (бецірк). У 1867 році чергова реформа змінила конфігурацію повіту, до якого відтоді належало 90 сіл, до повіту входили Калуський і Войнилівський судові райони[18].

1 січня 1875 року введена в дію Залізниця Ерцгерцога Альбрехта і відкрита станція Калуш.

У Калуші в 1876 році засновано Народний банк.

Після скасування в Галичині панщини в 1848 році впроваджують демократичні інститути, дозволяють навчати дітей рідною мовою, відкривають читальні. У 1884 році у Калуші побував Іван Франко, який виступав тут в Народному домі на літературно-мистецькому святі з лекцією про Самійла Кішку (тепер у Калуші знаходиться музей-оселя родини Івана Франка). На межі ХІХ-ХХ століть у Калуші постає філія «Просвіти».

Великою популярністю в місті користувався організований в 1890 році хор і оркестр читальні «Рання зоря». В ньому співали і грали на духових інструментах 21 особа. У 1893 році з Лімниці через Хотінь і Загір'я прокладений міський водогін довжиною 2,5 км. У 1909 році в Калуші було відкрито кінотеатр.

Відкритий у 1910 році при бурінні природний газ використовувався для освітлення міста у вуличних ліхтарях, а з 1933 року — і для опалення. У 1912—1913 роках у районі міста Калуша закладали нафтову свердловину, але замість нафти були відкриті поклади горючого газу[19]. Його довго не використовували, потім застосували для опалення калійного рудника, котельних установок Борислава і Дрогобича[19]. Були зроблені спроби використати газ і для опалення приміщень.

У 1912 році в Калуші для того, щоб полегшити видобуток калійних солей, була збудована перша електростанція. Згодом вироблена нею електроенергія почала використовуватися і для потреб міста[20].

На початку Першої світової війни, з приходом російських військ, Калуш зазнав багато лиха. При відступі в 1915 р. росіяни демонтували і вивезли все обладнання підприємств. Уже на початку війни в Калуші було знищено 1414 будинків і 976 окремих господарств — 75 відсотків міського житла.

Під час відступу російської армії з Галичини влітку 1917 р. її частини розгромили місто; при цьому були грабунки, насильство, убивства, підпали — здебільшого єврейського населення міста[21] внаслідок його переважання, але не оминали і християн — пограбували та побили парафіян і священика о. Володимира Петрушевича, який помер від отриманих побоїв, розграбували церкву.

1917 р. — в Калуші був створений повітовий Народний Комітет, очолений адвокатом Миколою Желехівським. До комітету входили найбільш активні українські патріоти, серед них був і суддя Юліан Білинський.

Свято з'єднання ЗУНР і УНР у Калуші 8 січня 1919 р.

У 1918 році, після Листопадового Чину, коли постала Західно-Українська Народна Республіка, калушани роблять спробу визволитися з-під польської опіки. Вони майже безболісно взяли владу у свої руки. 2 листопада в місті та повіті Калуш було встановлено владу Української держави — ЗУНР.[22][23] Вагому роль у встановленні влади української держави на Калущині відіграв батько Степана Бандери — настоятель отець Андрій Бандера, делеґат до Української Національної Ради ЗУНР від повіту Калуш.[24] У місті було створено державно-повітове управління секретаріату ЗУНР, почала виходити газета «Голос Калущини», було організовано українську гімназію. Калушани в лавах УГА обороняли ЗУНР від польської агресії.[25]

У 1919 р. Калуш разом з усією Галичиною був окупований Польщею, залишився центром Калуського повіту. Політиці полонізації калушани протиставили гуртування довкола товариства «Рідна школа». У 1938 р. в місті діяли два дитячі садки (один з них знаходився на вулиці Святої Анни — нині проспект Лесі Українки) та бібліотека[26].

На 1.01.1939 в місті з 13 тисяч населення було 4350 українців, 3900 поляків, 4300 євреїв і 450 німців та інших національностей[27].

Музична школа кін. XIX ст.

19 вересня 1939 року в місті була встановлена радянська влада. Осередком її утвердження стало приміщення, збудоване наприкінці ХІХ століття, де до 1939 року був розміщений повітовий суд, далі — радянський суд. З 1946 до 1950 року тут був розміщений гарнізон, а приміщення використовувалося як тюрма НКВС. Коли в місті постав хіміко-технологічний технікум, то це приміщення було передано навчальному закладу. Від початку 70-х років XX століття та по даний час будова належить музичній школі.

23 червня 1941 року Калуш бомбували німецькі літаки.

26 червня 1941 року НКВС провів масове винищення ув'язнених калушан.[28] Районний відділ НКВС у Калуші очолював тов. Попов.

30 червня півдесятка калуських підпільників ОУН на світанку стрільнули з наявної пари пістолетів у повітря, внаслідок чого енкаведисти негайно втекли з міста. 1 липня 1941 року калушани проголошують Акт відновлення української самостійної держави. 2 липня у Калуш увійшли угорські частини, які згодом передали владу німецьким окупантам. Калуш став адміністративним центром Крайсгауптманшафту Калуш (поділявся на округи-бецірки Долина і Калуш) дистрикту Галичина. За наказом керівника калуського гестапо німцями в місті було розстріляно близько 7 тисяч євреїв. Чимало калушан вивезено на каторжні роботи до Німеччини. На центральній площі міста 4 листопада 1943 року гестапівці розстріляли підпільників ОУН — учнів торговельної школи (на даному місці стоїть пам'ятник, площа названа на їхню пам'ять площею Героїв).[29]

Пам'ятник розстріляним підпільникам ОУН

У відповідь на злочини завойовників Чорний ліс, що неподалік Калуша, стає партизанським краєм[30]. Героїчний спротив підпілля проти окупантів тривав тут аж до середини 50-х рр.[31][32][33]

30 липня 1944 року Калуш зайнятий радянськими військами[34] і встановлений радянський режим.

У 1948 році забрали майно в калуських господарів-землеробів і організували з них колгосп імені Жданова (забрали майно і в тих, хто відмовився вступати в колгосп, але їх з родинами виселили в Сибір). 10.09.1949 рішенням Калуського райвиконкому № 294 утворено ще один колгосп — імені Хрущова, куди загнали 76 селянських господарств, але вже 24.07.1950 рішенням райвиконкому № 279 його об'єднали з колгоспом імені Жданова. У 1963 році прийнято рішення про розбудову хімічного виробництва і колгосп приєднано до хотінського колгоспу «Росія».[35]

Радянській владі вдалося докорінно змінити індустріальне обличчя Калуша у 1960-ті роки. Будувались хімічні заводи, житлові будинки, зводились новобудови соціальної сфери. В 1972 році у склад міста включені села Хотінь і Підгірки, а місто набуло обласного підпорядкування. Проте нищилося довкілля, лютував войовничий атеїзм, руйнувались церкви і монастирі, насильно зросійщувалось місцеве населення[36]. Керівниками призначались росіяни або ж хруні, які віддали дітей у російську школу. Перший секретар райкому КПСС Посторонко привселюдно наказував: «Єслі на сабраніі єсть хатя би адін рускій — сабраніє далжно вєстісь па рускі!». Новозбудовану школу № 2 в центрі міста віддали під російську, але не могли набрати й одного класу учнів. І щоб заманити, зробили цю школу єдиною в місті з поглибленим вивченням англійської мови. В ім'я порятунку нації та на знак протесту проти наруги над Україною калушанин Олекса Гірник 21 січня 1978 р. на вершині Чернечої гори в Каневі біля самої могили Т. Г. Шевченка спалив себе. КДБ зробило все, щоб приховати цю подію. І лише на початку 90-х років про його вчинок дізналась уся держава. І перші ж вибори (1990) райком КПСС програв Руху з рахунком 2:98 (співвідношення депутатів міськради). У перші ж місяці почалися демократичні перетворення: знесено бетонний монумент Леніна[37], перейменовано вулиці, усунено зі шкіл, установ і підприємств комуністичний диктат, введено розподіл товарів за картками споживача, заснована газета і телебачення міської та районної рад…

Будинок лікаря Івана Куровця кін. XIX ст.

Багато калушан — митців, науковців, літераторів — склали велику культурну спадщину Калуша, України, Польщі. Відомі митці: письменники Антін Могильницький, Олесь Бабій, Михайло Козоріс, Григорій Цеглинський, Богдан Рубчак, Юрій Іздрик, художники Григорій Смольський, довоєнний емігрант з Києва Павло Ковжун, актор та співак Іван Рубчак.

В Калуші є кілька цікавих старих кладовищ, серед яких єврейське[38].

За незалежності збудований храм Усіх Святих Української Православної Церкв

и Київського патріархату, відреставровані римо-католицький костел Святого Валентина і греко-католицька церква Святого Архангела Михайла.

Калушани подарували Сімферополю погруддя Тараса Шевченка і встановили 21 серпня 1997 року перший пам'ятник Кобзареві на кримській землі.[39] Також пам'ятник Шевченку подарували місту Новогродівка Донецької області на честь 10-ліття незалежності України.[40]

Патріотичну й активну громадянську позицію калушани підтвердили під час Помаранчевої революції, Євромайдану та у війні на Донбасі.

Прорив хвостосховища

Внаслідок прийнятих свого часу неправильних рішень щодо розробки родовища, розташування й експлуатації хвостосховищ, відвалів, акумуляційних місткостей та способу ліквідації шахтних порожнин, що утворилися в результаті господарської діяльності хімічних підприємств у Калуському районі, було порушено екологічну рівновагу в товщі гірських порід Калуш-Голинського родовища калійних солей. Це спричинило численні провали земної поверхні над площею шахтних полів у Калуші, руйнування будинків і комунікацій, засолення водоносних горизонтів у місті, селах Кропивник і Сівка-Калуська.

В лютому 2010 екологічній ситуації у місті було присвячено засідання РНБОУ, за підсумками якого були прийняті указ президента і закон на його підтвердження.[43]. Указом і законом передбачено, що Кабінет міністрів України має терміново забезпечити у зоні надзвичайної екологічної ситуації добровільне відселення людей з територій просідання земної поверхні, утворення провальних вирв, карстів, зсувів ґрунтів, з обов'язковим забезпеченням їх жилими приміщеннями для тимчасового, а надалі постійного проживання; здійснення запобіжних заходів щодо недопущення забруднення джерел питного водопостачання; здійснення технічних заходів з укріплення, гідроізоляції, зменшення динаміки приросту розсолів у Домбровському кар'єрі калійних руд. Крім того, уряд має здійснити укріплення дамби хвостосховища № 2 Калуш-Голинського родовища калійних солей; дослідження полігону захоронення токсичних відходів, розробку та здійснення комплексу заходів щодо локалізації джерела забруднення токсичними відходами навколишнього середовища та щодо ліквідації наслідків такого забруднення. Кабмін також має виділити у тижневий строк додаткові кошти місцевим бюджетам Калуша і Калуського району, інші матеріальні ресурси для нормалізації екологічного стану в зоні надзвичайної екологічної ситуації; установити суворий контроль за цільовим використанням фінансових та матеріальних ресурсів, які виділяються для виконання робіт щодо нормалізації умов у зоні надзвичайної екологічної ситуації тощо.

Кар'єр з автошляху Н10

У вересні 2012 року парламентський адвокат у Молдові Аурелія Григоріу заявив, що ситуація, що склалася на Домбровському кар'єрі в Калуші Івано-Франківської області, де необмежено набираються засолені води[44], утворився відстійник для небезпечних токсичних речовин та існує неукріплена дамба, можуть спричинити екологічну катастрофу, внаслідок якої до Дністра потраплять близько 2 млн м³ отрутохімікатів, а Молдова (особливо м. Кишинів) та частина Одеської області можуть залишитись без питної води[45].

• Самуїл Понятовський — староста у 1648 р.[51]