Розмарі Кеннеді

До моменту народження третьої сестри дівчинка вже вісім місяців відвідувала дитячий садок при Школі Едварда Девошна[13]. Навесні 1924 року вихователі Розмарі Бетсі Бо і Корделія Гулд відмовилися сприяти переведенню дівчинки в перший клас. Роза проконсультувалася з сімейним лікарем, керівником відділу психології в Гарварді, католицьким психологом, який був главою школи у Вашингтоні. Всі вони висловили однакову думку: розвиток Розмарі неухильно уповільнювався[14]. Роза була в розпачі і не знала, що робити. Як наслідок, Розмарі залишилася в дитячому садку ще на рік. У віці шести-семи років Розмарі пройшла тест, аналогічний IQ-тесту. Роза не знала конкретного результату, проте їй повідомили, що розумові здібності дівчинки не відповідали її віку[15].

Кар'єра Джо, постійні поїздки до нього Рози на вихідні, а також нетерпимість до способу життя Кеннеді в Бруклайні вимагали переїзду всієї родини в Нью-Йорк, який зайняв майже два роки. Незабаром Розмарі віддали до Школи Едварда Девошена. Хоча Розмарі двічі пройшла курс дитячого садка, вона не встигала за іншими учнями і 1926 році було прийнято рішення перевести її в клас, де навчалися діти на два роки молодші. Коли сім'я переїхала в Рівердейл, Розмарі пішла до другого класу разом з Кетлін. Джо помилявся, думаючи, що в Нью-Йорку люди толерантніші: постійна відсутність вдома Джозефа і сліпа відданість Рози дочці були сприйняті з подивом з боку місцевих жителів, серед яких лише мала частина була католиками[16]. За межами сім'ї Розмарі здавалася милою і спокійною, на відміну від її гіперактивних братів і сестер, і тому Роза і Джо не вважали її якоюсь «особливою»[17].

Розмарі важко пережила переїзд у Рівердейл, хоча Роза сподівалася, що нове оточення допоможе дочці соціалізуватися[18]. У той час, як інші діти легко освоювали читання, письмо і математику, Розмарі мала тенденцію писати справа наліво, а не зліва направо, що часто називають ясним індикатором порушення розвитку. Крім того, вона не могла повністю сформулювати речення, писати по прямій лінії без допомоги лінійованого паперу і навіть у зрілому віці не могла писати від руки. Знаходження в одному класі з дітьми молодшого віку не допомагало і Роза прийняла рішення забрати дочку зі школи. «Відсутність у неї координації була очевидна і ... вона не могла йти в ногу [з іншими дітьми]», - писала Роза. Роза найняла приватних вчителів, які, як вона сподівалася, допоможуть Розмарі освоїти свою вікову програму[19].

У віці 10 років Розмарі не могла керувати вітрильником і робити все те, що робили її брати і сестри в цьому віці. Роза грала з дочкою в теніс, але з іншими дітьми Розмарі грати була не в змозі. Трохи допомогли численні уроки танців, і ноги дівчинки стали менш «важкими». Домашні справи також не давалося Розмарі: вона не могла ні нарізати м'ясо, ні перекласти його з однієї тарілки на іншу. Нездатність Розмарі зрозуміти різницю між ліво і право могла бути ознакою дислексії. Це ж порушення розвитку також пояснило б і її обмеженість у письмі і освоєнні напрямків. Обидві ці навички вимагають певних рівнів концентрації, які Розмарі не змогла б освоїти, скільки б вона уроків не відвідала. Діагноз дислексії в той час не ставився. Лікування та освітні курси, які могли б допомогти їй справитися з цією конкретною проблемою, були розроблені лише багато років по тому. Дислексія, однак, не пояснює інших труднощів і обмежень Розмарі, що вказує на більш серйозні і не діагностовані порушення і проблеми розвитку. Роза водила доньку до різних лікарів, але їх оцінки і рекомендації лише ще більше спантеличували жінку. Фахівці не могли точно визначити причину хвороби Розмарі: на їхню думку, це могла бути генетика, нещасний випадок під час вагітності, травма під час пологів і багато іншого[19]. Брати і сестри вважали також, що дівчинка страждала епілептичними припадками: в будинку часто і раптово з'являвся лікар і давав Розмарі ліки. В цей час усіх дітей відправляли в іншу кімнату або на вулицю, так що ніхто з них не знав, що відбувається з сестрою, а запитати боялися, оскільки Джо сердився, коли хтось заводив розмову про здоров'я його дочки[20].

Навчання вдома засмучувало Розмарі. Відсутність взаємодії з дітьми поза домом була звичною для неї, але бачити кожен день як її брати і сестри вранці йдуть до школи без неї було важко. Незважаючи на старання Рози і Джозефа не виділяти її серед інших своїх дітей, Розмарі розуміла, що відрізняється від них, але не розуміла чому[21]. Крім того, ізольованість дівчинки показала поступове зростання різниці між нею та іншими дівчатками її віку[22].

Знову розпочалися консультації Рози з різними лікарями, психологами, психіатрами, академіками і релігійними діячами. Однак ніхто з них не питав думки самої Рози про те, що, на її думку, буде кращим для її хворої доньки. Все це «жахливо засмучувало і розбивало [їй] серце». Фахівці радили відправити Розмарі до спеціальної установи, проте Роза, відвідавши кілька з них, твердо переконалася, що не зможе помістити дочку в такі умови. Крім того, Джозеф також вважав, що для Розмарі буде краще залишитися вдома і навчатися в найближчій приватній школі[23]. Однак, знайти підхожу школу виявилося непросто і, що довше Розмарі залишалася вдома, то складніше стало за нею доглядати. Розмарі було одинадцять, коли батьки вирішили відправити її в приватну школу-інтернат. І Роза і Джо знали, що дівчинці буде важко пристосуватися до нових умов, але іншого виходу вони не бачили[24].

Вибір Кеннеді випав на школу Девере в Девон-Бервін, Пенсільванія[25]. Восени 1929 року Розмарі пережила важкий переїзд до школи Девере. Вже в листопаді Джозеф отримав листа від адміністрації школи, в якому йшлося про поліпшення успішності Розмарі, і висловлювалася надія на подальший прогрес, однак висловлювалися і деякі побоювання через «спалахи нетерпіння». За словами вчителів, у Розмарі відбулися якісь «соціальні зміни» і «часом вона ставала дуже чарівною». Навчання Розмарі включало заняття з орфографії, граматики, математики та розуміння прочитаного, а також уроки ремесел і мистецтв. Як вважали вчителі, корінь проблем дівчинки потрібно було шукати в низькій самооцінці і невпевненості в собі, в зв'язку з чим Розмарі було потрібно додаткове заохочення[26].

Через кілька місяців після від'їзду Розмарі Джозеф придбав у Бронксвіллі, Нью-Йорк, будинок для своєї величезної родини. Розмарі бувала тут тільки під час канікул. У цей період відносини дітей Кеннеді з батьком вийшли на новий рівень: якщо раніше вихованням і навчанням дітей керувала Роза, то тепер Джо перехопив ініціативу. Він зблизився з Розмарі, проте як і раніше засмучувався через її нездатність осягати щось нове[27]. Перший рік навчання у школі Девере збігся з великим крахом фондового ринку 24 жовтня 1929 року, який однак не дуже вплинув на Кеннеді[28]. На відміну від багатьох сімей, Кеннеді могли дозволити собі продовжувати платити за приватний інтернат для Розмарі і інших дітей. До кінця першого року в Розмарі нарешті відбулися істотні «соціальні зміни», необхідні для успішного життя далеко від дому. Покращилися і навички дівчинки з письма, математики та інших предметів. Проте, її низька самооцінка і низький рівень довіри залишалися головним каменем спотикання для повного успіху; вона періодично дратувалася, що, як вважали вчителі, було відображенням розчарування і тривоги, коли у Розмарі щось не виходило[29]. Однак, всі успіхи, досягнуті за рік, були втрачені під час літніх канікул. Вчителі вважали, що при належному зусиллі Розмарі могла б досягти певного рівня знань, проте сама Розмарі мало хвилювалася через це. Не здогадуючись про те, що саме пише адміністрація школи, дівчинка намагалася переконати батьків, що прикладає максимум зусиль[30]. За рішенням вчителів Розмарі залишали в школі на всі вихідні і свята; Розмарі нудьгувала за родиною і в листах благала матір дозволити їй приїхати хоча б на День подяки[31]. У цей період віддалення від сім'ї Розмарі стала особливо близька з сестрою Юніс, дружба з якою триватиме понад сімдесят років[32].

У віці 15 років Роза відправила Розмарі в Sacred Heart Convent в Елмгерсті, Провіденс, штат Род-Айленд, де вона навчалась окремо від інших учнів. Дві черниці і спеціальний учитель, міс Ньютон, працювали з нею цілий день в окремому класі. Кеннеді подарували школі за їх зусилля новий тенісний корт[33]. Розмарі «читала, писала, вимовляла і рахувала» на рівні учениці четвертого класу. Вона старанно вчилася, але відчувала, що приносить розчарування своїм батькам, яким хотіла догодити. Саме тоді мати попросила її брата Джека супроводжувати Розмарі на танцювальному вечорі, на якому завдяки йому вона не «вирізнялася з-поміж інших»[34].

У той час низький IQ Розмарі був витлумачений як моральний дефіцит[35] і, за словами Генрі Г. Годдарда, вона страждала розладом інтелекту. Вона була названа індивідуумом з IQ між 60 і 70 (або дорослим з психічним віком від восьми до дванадцяти років)[36].

Спокійна і добродушна в дитинстві і підлітковому віці, з дорослішанням Кеннеді стала більш напористою. Вона, як повідомляється, була схильна до різкої зміни настрою. Деякі спостерігачі пов'язують її проблемну поведінку з невідповідністю її з братами і сестрами, які повинні були представляти високі стандарти, а також гормональними сплесками, пов'язаними зі статевим дозріванням. У будь-якому випадку, сім'я ледве справлялася з часто буйною Розмарі, яка почала прокрадатися вночі з монастиря, де вона отримала освіту і турботу[37].

У 1941 році, коли Розмарі було 23, лікарі сказали її батьку, що нова нейрохірургічна процедура, лоботомія, допоможе заспокоїти її перепади настрою і раптові спалахи насильства.[38]

У той час було проведено лише відносно невелику кількість лоботомій. Джеймс В. Воттс, який проводив процедуру разом з Волтером Фріменом, описав, що сталося:

«Ми пройшли через верхню частину голови, я думаю, що вона не спала. Вона прийняла слабкий транквілізатор. Я зробив хірургічний розріз у мозок через череп. Поруч з чолом. З обох сторін. Ми щойно зробили невеликий розріз, не більше дюйма». Інструмент, який доктор Воттс використовував, виглядав як ніж для масла. Він повернув його вгору і вниз, щоб розрізати тканини головного мозку. «Ми вставляємо інструмент всередину», сказав він. Після того, як доктор Воттс зробив розріз, доктор Фрімен почав ставити запитання Розмарі. Наприклад, він попросив її процитувати молитву Господню або заспівати «Боже, благослови Америку» або рахувати в зворотному напрямку... «Ми оцінювали те, на скільки робити розріз, на основі того, як вона відповідала»... Коли вона почала говорити незв'язно, вони зупинилися.[39]

Після лоботомії, неуспішність операції швидко стала очевидною. Ментальні можливості Кеннеді знизилися до рівня дворічної дитини. Вона не могла ходити, зв'язно говорити, контролювати себе.[40]

Розмарі кілька років прожила в приватній психіатричній клініці «Craig House», розташованій на північ від Нью-Йорка[41]. У 1949 її переселили в будинок на території Школи св. Колетти для особливих дітей (St. Coletta School for Exceptional Children) (раніше «St. Coletta Institute for Backward Youth», Джефферсон, Вісконсин), де вона провела решту життя[42].

Попри деякі поліпшення (заново навчилася ходити, хоча й накульгуючи, проте так і не змогла знову заговорити і не володіла однією рукою), через свій стан Розмарі дуже віддалилася від сім'ї. Сімейство Кеннеді не відразу розголосило правду про невдалу операцію. Розмарі регулярно відвідували мати і сестра Юніс Кеннеді[43].

Розмарі померла від природних причин[44] 7 січня 2005 року в Меморіальному шпиталі Форт-Аткінсона, Вісконсин[45], у віці 86 років в оточенні трьох сестер і брата Теда[46]. Розмарі стала п'ятою померлою дитиною Рози і Джозефа, але першою, хто помер від природних причин[47]. Вона була похована на кладовищі Голігуд у Бруклайні поруч з батьками[48].