Розстріляний з'їзд кобзарів

Поважна і досить престижна в минулому професія українського лірника-кобзаря наприкінці XVIII століття поступово зазнала перетворення на жебрацтво. З утвердженням в Україні радянської влади та під впливом нових умов життя лірництво майже повністю згасло а багатьом з лірників радянською владою було інкриміновано «жебрацтво»[2]. Початком кінця став грудень 1933 року коли пленум Всеукраїнського комітету спілки працівників мистецтв з ініціативи Андрія Хвилі оголосив кобзу та бандуру «класово ворожими», після чого почалося викорінення цих інструментів та явища кобзарства[3][4].

На думку прихильників легенди, для виконання цього рішення було вирішено зібрати всіх кобзарів та лірників на з'їзд та розстріляти, а кобзи й ліри понищити. За твердженням Миколи Литвина, з'їзд планували провести ще 1925 року, потім перенесли на 1 грудня 1927 року, але й тоді він не відбувся. На його думку, причиною цього могло бути те, що етнографічна комісія, створена при Академії наук УРСР, не зареєстрували всіх кобзарів[5]. Водночас, за твердженням історика Сергія Єкельчика, з'їзди у 1920-х роках були, але після них не розстрілювали[6]. За однією з версій, з'їзд начебто відбувся взимку 1934—1935 року в Харкові в Харківському оперному театрі. Його пов'язали з Республіканською олімпіадою міста й села у грудні 1934 року. Органам ДПУ і міліції на місцях було наказано забезпечити явку народних співців до тодішньої столиці України — Харкова. Основним завданням З'їзду було питання активного залучення народних співців до соціалістичного будівництва, відходу від виконавських традицій і визначення нових «радянських» ідеологічних пріоритетів. Ухваливши відповідні резолюції, незрячих співців під приводом поїздки на З'їзд народних співців народів Союзу Радянських Соціалістичних Республік, що мав відбутися у Москві, повантажили до ешелону і підвезли до околиць станції Козача Лопань. Пізно увечері кобзарів і лірників вивели з вагонів до лісосмуги, де були заздалегідь вириті траншеї. Вишикувавши незрячих кобзарів і їхніх малолітніх поводарів в одну шеренгу загін особливого відділу НКВС УСРР їх всіх розстріляли, а всі музичні інструменти спалили поряд[3].

За деякими припущеннями на цей з'їзд енкаведисти зігнали та вбили від 200 до 1234 українських кобзарів[3].

Масовий розстріл кобзарів згадував у 1970 році Валентин Мороз у статті «Хроніка опору»[10]. Про розстріл кобзарів у Харкові писав також Леонід Плющ у книзі спогадів «Карнавал історії» 1979 року[11]. Про «розстріляний з'їзд» також згадував Роберт Конквест у своїй книжці «Жнива скорботи», вперше виданій 1986 року. Але це твердження він не підкріплює посиланням на жодні джерела[12]. З 1991 року публікації про «розстріляний з'їзд» почали з'являтися в українській пресі[5].

У 1999 році в книзі «Повернення традиції. З історії нищення кобзарства» Кость Черемський стверджував, що збереглося чимало історичних документів про «розстріляний з'їзд кобзарів». Він заявляє про існування в українських архівах документів протоколу про скликання Кобзарського з'їзду в Харкові в 1934 році, анкети учасника з'їзду, листування співробітників НКВС УРСР із членами оргкомітету тощо. На думку Черемського, про невідоме зникнення кобзарів також свідчить і облік кобзарів за 1939 рік, коли на Республіканську нараду кобзарів і лірників з'явилося зо два десятки кобзарів, а на з'їзд початку 1930-х нібито прибуло понад 300 незрячих музик. На підтвердження своїх слів він посилається на спогади харківського кобзаря Анатолія Парфіненка[13][7].

Станом на 2019 рік, документально підтверджених відомостей про «розстріляний з'їзд» немає, це підтверджують колишні директори Галузевого державного архіву СБУ Володимир В'ятрович та Ігор Кулик[14]. За твердженням старшого наукового співробітника Національного музею Тараса Шевченка історика Олега Магдича, не існує документальних підтверджень цієї події. Магдич підкреслює «Документів [про розстріл] — немає! Історія про «кобзарський з'їзд» базується виключно на усних свідченнях»[15][16].

На думку канадського історика Сергія Єкельчика, розстріл кобзарів біля Козачої Лопані є легендою, що походить із книги Соломона Волкова «Свідчення: Спогади Дмитра Шостаковича»[6], виданої 1979 року англійською мовою в США[17]. Зокрема, Єкельчик зазначив, що справжньою причиною зникнення лірників та кобзарів з українських вулиць і сільських доріг у 1930-х роках є інші кампанії сталінського режиму, такі як колективізація, впровадження паспортів у містах, арештів мандрівних музик за незаконне жебрацтво тощо[6]. На думку Вахтанга Кіпіані саме це й стало підґрунтям для легенди[14].

Кінематограф

• «Поводир» (реж. Олесь Санін, 2013) — український фільм, де розповідається легенда про розстріл кобзарів взимку 1934 року під Харковом агентами НКВС.

Музика

• «Страта кобзарів» (муз. Володимира Кушпета, сл. Олеся Доріченка) — пісня-реквієм про українських кобзарів, підступно винищених сталінським режимом взимку 1934—1935 років.[18]

Література

• «1935» (поема, Леонід Плющ) — невелика поема про українських кобзарів, підступно винищених сталінським режимом взимку 1934—1935 років.[19]

• Репресовані бандуристи
• Розстріляне відродження
• Республіканська нарада кобзарів і лірників
• Розстріл харківських студентів