Рурський конфлікт

Рурський конфлікт — кульмінаційний період військово-політичного конфлікту між Веймарською республікою та франко-бельгійськими окупаційними військами у Рурському басейні, що мав місце у 1923 році.

Рурський конфлікт
Окупація Німеччини
Керовані та окуповані території Німеччини. 1923 рік

Керовані та окуповані території Німеччини. 1923 рік
Дата: 1923
Місце: Рурський регіон
Результат: Виведення французьких військ з Німеччини
Сторони
Німецька Держава Французька республіка
Бельгія

Передумови

Меморіал важких часів окупації у Клеве
Пам'ятник заручникам, розстріляним під час Рурського конфлікту французами у Дортмунді

Версальською угодою 1919 року на Веймарську республіку покладались зобов'язання зі сплати репарацій країнам-переможницям у Першій світовій війні. На безкомпромісному виконанні положень угоди наполягав у першу чергу президент Франції Раймон Пуанкаре, який захищав економічні та політичні інтереси своєї країни. Після виникнення затримок у поставках французькі війська кілька разів входили на не окуповані території Німеччини. 8 березня 1921 року французькі та бельгійські війська окупували міста Дуйсбург і Дюссельдорф, що знаходились у Рейнській демілітаризованій зоні, тим самим забезпечивши собі плацдарм для подальшої окупації усього промислового регіону у Рейнланд-Вестфалії. Франція здобула можливість контролювати порти Дуйсбурга й отримувати точну інформацію щодо загального розміру експорту вугілля, сталі й готової продукції з Рура. В Лондонському ультиматумі від 5 травня 1921 року встановлювався графік виплати репарацій на загальну суму у 132 мільярди золотих марок, а на випадок відмови як заходи у відповідь передбачалась окупація Рурського регіону.

Край «політиці виконання» поклав розподіл Верхньої Сілезії, здійснений за ініціативою Франції та сприйнятий у Німеччині як нищівна поразка: на референдумі стосовно державної приналежності цієї провінції 20 березня 1921 року Німеччина отримала 59,4%, а Польща — 40,6%. Новий політичний курс було орієнтовано на боротьбу з антинімецьким франко-польським альянсом, чим, значною мірою, і зумовлено укладання 16 квітня 1922 року Рапалльської угоди з радянською Росією. Рапалльська угода у свою чергу призвела до зміни курсу зовнішньої політики Франції та безпосередньо вплинула на її рішення щодо окупації Руру.

У 1922 році, з урахуванням економічної ситуації у Веймарській республіці, яка погіршувалась, союзники відмовились від репарацій у грошовій формі, замінивши їх натуральними виплатами (сталь, деревина, вугілля). 26 вересня союзницька комісія з репарацій одноголосим рішенням зафіксувала факт відставання Німеччини за термінами репараційних поставок. Коли 9 січня 1923 року комісія з репарацій заявила, що Веймарська Республіка умисно затримує поставки (у 1922 році замість необхідних 13,8 мільйонів тонн вугілля — тільки 11,7 мільйонів тонн, а замість 200 000 телеграфних щогл — тільки 65 000), Франція використала це як привід для введення військ у Рурський басейн.

Перебіг протистояння

У період з 11 до 16 січня 1923 року французькі та бельгійські війська кількістю первинно 60 тисяч чоловік (згодом до 100 тисяч) окупували всю територію Рурського регіону, узявши потужності з виробництва вугілля й коксу як «виробничий заклад» для забезпечення виконання Німеччиною своїх репараційних зобов'язань. В результаті окупації було зайнято близько 7% повоєнної території Німеччини, де видобувалось 72% вугілля й вироблялось понад 50% чавуну та сталі. Однак прем'єр-міністр і міністр закордонних справ Франції Раймон Пуанкаре прагнув при цьому домогтись надання Рейнланду й Руру статусу, аналогічного статусу Саарського регіону, де приналежність території Німеччини мала тільки формальний характер, а влада знаходилась у руках французів.

Введення окупаційних військ спричинило у Веймарській республіці хвилю народного обурення. Уряд на чолі з безпартійним рейхсканцлером Вільгельмом Куно закликав населення до «пасивного спротиву». Виплату репарацій було припинено, промисловість, управлінський апарат і транспорт охопив загальний страйк. Деякі підприємства й відомства відмовились підкорятись розпорядженням окупантів. Франція відреагувала на це призначенням 150 тисяч штрафів, що подекуди супроводжувались висиланням з окупованої території. Колишні члени фрайкора й комуністи організовували акти саботажу та здійснювали напади на окупаційні війська. Окупаційна влада відповідала каральними операціями, в результаті яких загинуло 137 чоловік. З метою залякування до смертної кари за шпигунство й саботаж був засуджений і страчений член фрайкора Альберт Лео Шлагетер, якого німецька пропаганда возвела згодом у ранг мученика.

Окрім пасивного спротиву, що завдавав економічних збитків, у боротьбі з окупантами застосовувався і мовний тиск: усі запозичені з французької слова замінювались німецькими (наприклад, замість Kasino — Werksgasthaus «Їдальня для персоналу», замість Telefon — Fernsprecher «Телефон», замість Trottoir — Gehweg «Тротуар» або замість automatisch — selbsttätig «автоматичний»).

Під час пасивного спротиву німецька держава узяла на себе виплату заробітної платні робітникам Рурського регіону за рахунок додаткового випуску грошей. Тривалий час ця ситуація продовжуватись не могла, оскільки загострення економічної кризи, інфляція, простій виробництва й недобір податків негативно позначались на економіці Німеччини.

Завершення й наслідки

26 вересня 1923 року новий рейхсканцлер Густав Штреземан був змушений оголосити про припинення пасивного спротиву. Реакційні сили в Баварії використовували припинення боротьби з окупантами для започаткування диктатури. Загальні збитки економіці через рурський конфлікт склали, за різними даними, від 4 до 5 мільярдів золотих марок.

Під тиском США та Великої Британії Франція підписала угоду МІКУМ (фр. Mission interalliée de Contrôle des Usines et des Mines (MICUM) — союзницька контрольна комісія з фабрик і шахт Руру) 1923—1924 років. Окупація Рурського регіону завершилась відповідно до прийнятого 1924 року плану Дауеса у липні-серпні 1925 року.

Література

  • Michael Ruck: Die Freien Gewerkschaften im Ruhrkampf 1923, Frankfurt am Main 1986;
  • Barbara Müller: Passiver Widerstand im Ruhrkampf. Eine Fallstudie zur gewaltlosen zwischenstaatlichen Konfliktaustragung und ihren Erfolgsbedingungen, Münster 1995;
  • Stanislas Jeannesson: Poincaré, la France et la Ruhr 1922—1924. Histoire d'une occupation, Strasbourg 1998;
  • Elspeth Y. O'Riordan: Britain and the Ruhr crisis, London 2001;
  • Conan Fischer: The Ruhr Crisis, 1923—1924, Oxford / New York 2003;
  • Gerd Krumeich, Joachim Schröder (Hrsg.): Der Schatten des Weltkriegs: Die Ruhrbesetzung 1923, Essen 2004 (Düsseldorfer Schriften zur Neueren Landesgeschichte und zur Geschichte Nordrhein-Westfalens, 69);
  • Gerd Krüger: «Aktiver» und passiver Widerstand im Ruhrkampf 1923, in: Besatzung. Funktion und Gestalt militärischer Fremdherrschaft von der Antike bis zum 20. Jahrhundert, hrsg. von Günther Kronenbitter, Markus Pöhlmann und Dierk Walter, Paderborn / München / Wien / Zürich 2006 (Krieg in der Geschichte, 28) S. 119—130.

Посилання

This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.