Саченко Михайло Григорович

Біоргафія

Народився 1 січня 1950 року в селі Моринці Корсунь-Шевченківського району Черкаської області в родині вчителя. Навчався у Моринській середній школі, яку закінчив із золотою медаллю у 1966 році.

У 1966—1968 роках навчався на філологічному факультеті Київського університету імені Т. Г. Шевченка, звідки був відрахований з другого курсу за так званий «український буржуазний націоналізм».

У 1971 році закінчив із відзнакою кінорежисерський факультет Київського театрального інституту імені І. Карпенка-Карого. З 1972 року працював кінорежисером на студії «Укркінохроніка», де зняв понад 30 фільмів, спеціальних випусків і кіножурналів.

Член Національної спілки кінематографістів України, Національної спілки письменників України, лауреат Міжнародної літературної премії ім. Амброза Бірса (США).

Помер 2 лютого 2006 року. Похований на цвинтарі села Моринці Корсунь-Шевченківського району Черкаської області. У 2014 на надгробоку дурзі поета Віктор Морозов, Юрій Мисько, Борис Чіп, Володимир Рознузданий, Василя Бур'ян встановили пам'ятник у вигляді метелика авторства Юрій Миська[1].

Творчість

Література

Михайла Саченка зараховують до літературної групи постшістдесятників — Київської школи поезії. За його авторства вийшли книги «Осінні вогнища» (1987), «Листи до ластівок», «Вірші писані Небом», «Стежиною самотнього місяця» та ін. Також поет займався численними перекладів із білоруської, чеської, польської та англійської мов, писав рецензії, зокрема

  • Печаль моя і радосте моя, зрадливице моя й моя свята любове// Літературна Україна.- 1997.– №. 35, 9 жовтня.– С. 6;
  • Поетична загадка Анатолія Мойсієнка // Слово Просвіти.– 2003.– Ч. 6.– С. 9;
  • Іду — на смерть, або — на перемогу, або свіжосуб'єктивні розмисли-мислі на новітню книжку свобідно-незалежної української поетеси Надії Кир'ян «Вечірня жінка і ранкова жінка»[2]

Кінематограф

Як режисер і сценарист створив документальні та художні фільми: «Вулиця моєї юності» (1976), «Нев'янучий Квітка» (1979), «Михайло Стельмах. „Кров людська — не водиця“» (1981), «Козари» (1984), «І відповсіть земля» (1985), «Сонце завжди — попереду» (1986), «Селекціонери» (р/м ф. «Сонце завжди — попереду») (1986), «Я російську би вивчив…» (1986), «Якби мене більше на світі не було» (1987), «… землякам моїм» (1988), «Вироби із штучного хутра» (1988), «Нечуй» (1988), «Та буде твоя чеснота…» (1989, худ. фільм), «Чиста оріль Віктора Стороженка» (1990), «Катерина» (1991), «Спочатку було їх сорок» (1992), «Квітка Основ'яненко», «Грані Гріна», «Жінок прекрасних імена», тощо[3][4]

Примітки
  1. Литвин Валентина Василівна. В бібліомаршруті — село Моринці. Сайт Публічної бібліотеки Корсунь-Шевченківської міської ради. Процитовано 22 грудня 2021.
  2. Михайло Саченко. Іду — на смерть, або — на перемогу, або свіжосуб’єктивні розмисли-мислі на новітню книжку свобідно-незалежної української поетеси Надії Кир’ян „Вечірня жінка і ранкова жінка”. Поетика. Архів оригіналу за 02.08.2020. Процитовано 22 грудня 2021.
  3. Володимир Піка. Можна не цокатись... // Кіно-Театр. — 1998. — С. 5-7.
  4. Фільмофонд Довженко-Центру. Довженко-Центр. Процитовано 22 грудня 2021.

Джерела
This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.