Свято-Духівський Почаївський чоловічий монастир
Свято-Духівський Почаївський чоловічий монастир — православний чоловічий монастир у Почаєві, Тернопільська область, т. зв. Українська православна церква Московського патріархату (де факто — Російська православна церква в Україні). Монастир заснований наприкінці XII — на початку XIII ст.
Свято-Духівський Почаївський чоловічий монастир | |
---|---|
49°59′41″ пн. ш. 25°32′50″ сх. д. | |
Статус | Монастир |
Країна | Україна |
Розташування | вул. Липова, 51, Почаїв, Тернопільська область |
Конфесія | УПЦМП (РПЦвУ) |
Тип монастиря | чоловічий |
Архітектор | Л. І. Альбертус |
Матеріал | камінь |
Перша згадка | 1219 |
Стан | діючий |
Сайт | sv-duhovsky-mon.church.ua/arxitektura/ |
Ідентифікатори й посилання | |
Свято-Духівський Почаївський чоловічий монастир (Україна) | |
Свято-Духівський Почаївський чоловічий монастир у Вікісховищі |
Зародження обителі
За одною з версій заснування монастиря згадується 1219 р. Ця версія заснована на публікації в 1896—1898 рр. одного польськомовного і ряду кириличних текстів про історію Почаєва в XII — ХV ст. Польський текст (у публікації приписується василіянам і датований 1732 р.) повідомляє про чудесні видіння, явлені в 1197—1198 рр. на місці майбутньої обителі деяким мисливцям, і про заснування обителі разом з храмом Преображення Господнього у 1219 р. старцем Мефодієм з Афону. Він же перед тим осінню 1197 р., на місці монастиря спорудив маленьку капличку.
Достеменно відомо та документально підтверджується, що в 1-й пол. XVIII ст. тут уже стояв скит Почаївської лаври. Книга «Почаївська Успенська Лавра» протоієрея Андрія Хойнацького і Г. Крижанівського (1897) говорить, що «про заснування цього скиту нічого невідомо» і, що в 1743 р. його настоятель Макарій Неронович був присутній на з'їзді ченців-василіян в місті Дубно. Інша версія — у книзі «1000-річчя Православ'я на Волині» (1995 р.) говориться, що за часів василіян у 1725 році побудували храм в ім'я Св. Трійці і келії для ченців.
Історія монастиря
Після заснування монастир відрізнявся строгістю чернечого життя, його настоятель Мефодій був для братії прикладом у молитві та праці. Монастир почав розвиватися і став не лише духовним, але просвітницьким центром Західної Русі. При монастирі функціонувала друкарня та власна школа.
Передання говорить, що 20-22 серпня 1240 року, коли татарська орда підступила до Свято–Духівського монастиря–скита, настоятель Миколай разом з братією молились до Пресвятої Богородиці про захист. Татари все-таки пограбували монастир і відійшовши за його огорожу, проте після прохромлення мощей прп. Мефодія були покарані, ставши сліпими, глухими та паралізованими. Тільки після молитов ігумена Миколая отримали зцілення.
У XV столітті тут була заснована богословська школа; священнослужителів було 25 осіб, а всіх з монастирськими філіальними — 100. Трохи пізніше була заведена друкарня.
До середини ст. монастир-скит мав першість над всіма монастирями Волині і Поділля.
Після сер. XVI ст. в Скиту сталась епідемія виразки, що позбавила життя майже всіх ченців. Залишилося п'ятеро ченців, які переселилися на сусідню гору, де незабаром був заснований Почаївський монастир.
У XVII ст., при Йові Почаївському, чернече життя в Скиту поновилося, був побудований дерев'яний храм на честь Святої Трійці, тому Скит і отримав назву Свято-Духівський скит.
З 1713 року по 1832 р. обитель стала греко-католицькою. В 1725 році василіяни побудували на Скит-горі нову церкву в ім'я Святої Трійці, а також келії для братії.
У 1900 році з благословення архімандрита Модеста втретє відроджується обитель. Скит було освячено і в 1901 р. було закладено храм Святого Духа. Збудували також церкву Серафима Саровського. Згодом було зведено церкву Всіх Святих та храм Онуфрія Великого, що височить над вхідними воротами монастиря. Поряд з храмами розташовані житлові приміщення насельників.
У 1903 р. відбулося освячення Свято-Духівського храму з дзвіницею над бабинцем і нижнього бокового вівтаря прп. Серафима.
В 1959 р. комуністична влада пограбувала та закрила обитель і перетворила її в психодиспансер. Монахів переселили в Лавру, господарство монастиря розорили, храми осквернили. З 39 осіб, які населяли скит, 37 залишились у Лаврі, інші двоє поїхали додому. Головний храм скиту, побудований на початку XX століття, перетворили на склад. Оскільки він був двоповерховий, то верхню частину віддали під зерносховище, а в нижній (підвальній) зберігали різну сільськогосподарську продукцію.
Протягом 30-ти років храм був закритий і тільки у 1990 році знов почалися богослужіння поновилося духовне і господарське життя монастиря. Стараннями братії монастиря була відновлена вратарна церква Онуфрія Великого, церква Всіх Святих, побудований братський корпус та зведена кам'яна стіна-огорожа.
Нещодавно скит отримав статус окремого монастиря.
Святині
В Свято–Духівському монастирі знаходяться 6 ковчегів з мощами більш ніж 120 святих, також є дві ікони прп. Серафима Саровського. Одна ікона містить частичку мощей та фрагмент нетлінної мантії цього святого. Друга ікона написана на фрагменті каменя, на якому Серафим Саровський молився 1000 днів і ночей.
В монастирі є також мироточива глава невідомого святого з Києво-Печерської Лаври.
В обителі є древні чудотворні ікони - Божої Матері «Споручниця грішних», яка сама чудесно відновилася та «Іверська», яка була написана в 1912 році на Святій горі Афон.
Найбільш відомою святинею у монастирі-скиті є Чудотворний Хрест святого подвижника Микити Стовпника, до якого віруючі звертаються з молитвами від нападу злих духів. Чудотворний Хрест, що важить 1 кг передали в 90–х роках.
Чудеса
Передання говорить про велику кількість чудес, дивовижних зцілень, що відбувались від благодаті Божої, що перебуває у святинях цієї обителі. Наприклад:
- На західній горі, Матір Божа в 1240 році залишила на камені слід Своєї правої стопи, що виділяє цілющу воду.
- В XIII ст. люди отримали зцілення тільки приклавшись до тіла преподобного Мефодія. Так у перший день зцілився чернець Феодосій, який у якого цілий рік були нерухомі ноги.
- В той же день Іоанн і Анна принесли свою дитину восьми років від народження, яка не володіла своїм тілом на ім'я Андрій. Коли батьки приклали дитя до тіла преподобного, він в ту ж годину він став здоровим і почав разом з ченцями прославляти Бога.
- В третій день прийшли в обитель сім сліпих жебраків. Вони поклонившись преподобному Мефодію з гіркими сльозами почали цілувати його стопи і гучним голосом вигукувати: «О великий і праведний раб Пресвятої Діви Марії, Матері Божої! Подай нам зір!». По закінченні молитви вони встали вже зрячими. Імена їх: Симеон, Яків, Андрій, Самуїл, Григорій і Костянтин. Навіть іновірні прийшовши сюди лише по одному цікавості знаходили тут віру.
- В 1950 році приїхала з м. Чкалова черниця Варвара. Вона насилу пересувалася на двох милицях і її підтримувала під руку інокиня Марія (Нікітіна), приклавшись до Почаївської ікони Божої Матері, отримала зцілення і поїхала додому без милиць.
Одна жінка розповідала, що її чоловік довго хворів горлом. Їй порадили поїхати на Скит і купити воскову свічку, що вона і зробила. Свічку вона відвезла додому і дала чоловікові. Після деякого часу як свічка погоріла, він її загасив. Димок від свічки потрапив йому в горло, і він зцілився від хвороби.
- У 2001 році під час Всенічного чування у хворого Максима з Мінська після Єлеопомазання відновився зір.
- В 1995 році мати з сином Микитою, хворим шкірним стафілококом з 1993 р., з міста Хотин Чернівецької області, приїхали в Скит. На хлопчика одягли Хрест преп. Микити і він зцілився від своєї тривалої хвороби.
- 10 вересня 1997 в храмі Святого Духа при надяганні Хреста від ракових пухлин зцілилася жителька села Россошани Чернівецькій області Людмила Коломийко.
- Особливо відчувають благодатну силу та отримують допомогу від Чудотворного Хреста люди, одержимі злими духами.
Світлини
- Друга монастирська брама
- Вратарна церква преподобного Онуфрія Великого
- Дзвіниця та іконна лавка
- Соборна церква Святого Духа споруджено у 1902 р. за проектом головного інженера будівельного відділення при Волинському губернському правлінні Житомира Л. І. Альбертусом
- Церква Всіх Святих
- Каплиця
- Джерело освяченої води
Література
- Верига Василь. Нариси з історії України (кінець XVIII — початок XIX ст.). — Львів: Світ, 1996. — 448 с. — С. 110, 111, 296. — ISBN 5-7773-0359-5