Сенегамбія

Адміністративно-територіальна одиниця з назвою «Сенегамбія» завдячує своєю появою колоніальним силам Англії та Франції, що протистояли в регіоні. Таке протистояння почалось у XVI столітті, коли обидві сторони почали закладати торгові форпости — центром французького впливу стало гирло річки Сенегал та район Зеленого мису, англійського — гирло річки Гамбія (сфери впливу частково перетинались)[1]. Регіон був дуже важливим для обох імперій внаслідок свого вигідного економічно-географічного положення: то було найзручніше місце для розміщення перевалочних баз, що обслуговували торгівлю метрополій та їхніх американських колоній, до того ж там розміщувався відправний пункт торгівлі африканськими рабами. По мірі того, як прибутки, що давали колонії, зростали, Франція та Англія виношували плани розширення своїх сфер впливу. З 1500 до 1758 року держави використовували свої флоти у спробах вибити суперника з регіону. Зрештою, 1758 року англійці досягли успіху, захопивши французьке гирло річки Сенегал, та сформували першу Сенегамбію — королівську колонію[1]. Занепад об'єднаного таким чином регіону розпочався 1779 року, коли французи відбили Сен-Луї та спалили основні поселення британців у гирлі Гамбії, та призвів до розформування об'єднаної колонії 1783 року[1].

Версальський мирний договір (1783) установив баланс сил у регіоні: Сен-Луї, острів Горе й річка Сенегал були повернуті Франції, а Гамбія відійшла до Британії[1]. У 1860-их та 1870-их роках обидві сторони почали обговорювати комерційний план об'єднання регіону, в якому французи пропонували обміняти інше своє західноафриканське володіння на Гамбію, проте обмін так і не було завершено[2]. Регіон було розділено, та, конкуруючи між собою, Франція та Англія не могли встановити офіційний кордон між колоніями до 1889 року, коли французи погодились визнати існуючий кордон між володіннями й перемістити свої прикордонні пости[2]. Таке рішення поставило перед майбутнім Сенегалом (здобув незалежність 1960) та Гамбією (незалежна з 1965) складну проблему: як успішно існувати двом окремим державам у регіоні, що зберігає єдність різних культурних цінностей; навіщо потрібен кордон, що вбиває клин однієї держави до самого серця іншої.

У кожній з країн охорона кордону породжує специфічні проблеми двосторонніх відносин, особливо у галузі торгівлі й контролю над прикордонними територіями. Для обох країн найважливішою проблемою є проникність кордону для злочинних елементів, легкість, з якою насилля може поширюватись усім регіоном. Враховуючи народності, що проживають по обидві сторони кордону, вдалі незаконні дії з одного боку кордону можуть привабити тих, хто співчуває, з іншого, що потягне за собою небезпеку для демократичних режимів в обох країнах.

Занепокоєння такого роду стали реальністю 1981 року, коли сталась спроба усунення від влади президента Гамбії Джавари[3]. Після цього серед прозахідних сил у Сенегалі зростало занепокоєння за свою безпеку: сусідні країни могли використати тепер як Гамбію та сепаратистів регіону Казаманс (група сенегальських провінцій на південь від Гамбії, що розташовані на річці Казаманс), так і інші групи дисидентів, щоб дестабілізувати уряд в Дакарі. Особлива загроза, на їхню думку, походила від Гани, Малі, Гвінеї (під керівництвом президента Ахмеда Секу Туре), Гвінеї-Бісау та Лівії Муаммара Каддафі[4]. Втім частина таких хвилювань була спричинена спекуляціями деяких членів уряду в Дакарі, згодом (за часів розпаду Конфедерації Сенегамбія) відбувались прикордонні сутички між Сенегалом та Мавританією[5]. Після тієї спроби збройні сили Сенегалу було введено до Гамбії з метою зупинення чи попередження перевороту. Ставало все складніше підтримувати безпеку в регіоні.

Конфедерація з Гамбією завдавала Сенегалу економічних збитків через розбіжності у торговій політиці країн. З моменту здобуття незалежності уряд Сенегалу встановлював торгові перешкоди для забезпечення конкурентної переваги французьких товарів, у Гамбії ж обмеження на імпорт фактично були відсутніми. Такі відмінності спричинили велику нішу для чорного ринку на сенегальсько-гамбійському кордоні, пов'язану з перепродажем до Сенегалу більш дешевих промислових виробів з території Гамбії[6]. Також через чорний ринок відбувався витік експортних товарів до Гамбії. Уряд Сенегалу запровадив систему відтермінованої оплати для арахісових ферм, що полягала в такому: фермери продавали урожай Дакару й отримували за нього ваучер, так званий чіт, який вони зможуть обміняти на готівку за три місяці[7]. Не бажаючи чекати, поки сенегальський уряд видасть готівку за ваучерами, значна кількість фермерів почала контрабандним шляхом відправляти товар до Банджула, де гамбійський уряд сплачував за нього готівкою; до 1990 року 20% всього ринку арахісу в Гамбії складала контрабанда з Сенегалу[8].

Перший президент Сенегалу Леопольд Седар Сенгор

По суті Конфедерація Сенегамбія була прагматичним виходом зі становища, що склалось, який походив від взаємного бажання забезпечити безпеку. Уряд Сенегалу остерігався можливої нестабільності в країні, яку міг спровокувати як переворот у сусідній Гамбії, так і повстання в регіоні Казаманс. Такі занепокоєння ледь не стали реальністю 30 липня 1981, коли ліві сили в Гамбії підбурили повстання проти президента Джавари[9][3]. Незважаючи на сприятливий підсумок подій, сама можливість насильницького усунення влади в їхніх країнах сильно занепокоїла уряди як у Банджулі, так і в Дакарі, спонукнувши втілення ідей об'єднання. Леопольд Седар Сенгор, перший президент Сенегалу, був одним з «les trois pères» («трійка батьків-засновників») Негритюду — літературно-філософського та ідеологічного соціалістичного руху, що заохочував загальне об'єднання всіх африканців у діаспори з метою долучення до загальноафриканської культури[10] . Віра Сенгора в негритюд не лише висловлювалась словами про можливості злиття Сенегалу й Гамбії, але й сприяла появі у нього думки, що процес є природним і тому пройде безболісно[11].

У 1960-их роках Сенегал і Гамбія звернулись до ООН з проханням вивчити можливість здійснення плану об'єднання й вигоду, яку отримує кожна з країн від такого кроку[12]. Незважаючи на короткий період існування союзу, Конфедерація Сенегамбія була одним з найтриваліших африканських об'єднань того періоду. То була не лише спроба розв'язання проблем, що накопичились між двома країнами: Сенегамбія дала новий імпульс концепції панафриканізму.

Ідея інтеграції підтримувалась в основному урядами двох країн та елітами; ані в Гамбії, ані в Сенегалі широкі маси не були дійсно зацікавленими в об'єднанні[13]. Лишень зникла загроза політичної нестабільності, обидві країни одразу ж повернулись до традиційних занепокоєнь і стереотипі відносно одне одного. Уряд Гамбії (та її народ), як це звичайно відбувалось у таких ситуаціях, що траплялись в історії під час об'єднання маленької країни з великою, почали остерігатись втрати власної ідентичності через сенегальський вплив[13][5].

Другий президент Сенегалу Абду Дьюф

Оскільки Сенегамбія базувалась на взаємному бажанні убезпечити кордон, то необхідно було шукати якісь нові інструменти заохочення інтеграції; перед урядами двох країн постала дилема: або продовжувати інтеграцію, або денонсувати угоду[5]. Юридично розпад було зафіксовано 23 серпня 1989 року, коли президент Сенегалу Дьюф дійшов висновку щодо безперспективності Конфедерації після провалу перемовин про перехід до митного союзу[5].

• Г. Музика. Сенегамбія // Українська дипломатична енциклопедія: У 2-х т./Редкол.:Л. В. Губерський (голова) та ін. — К.:Знання України, 2004 — Т.2 — 812с. ISBN 966-316-045-4