Лівія

Руїни римського амфітеатру в Сабраті на захід від Триполі

Традиційні провінції Лівії: Триполітанія, Киренаїка і Феццан.

Археологічні дані вказують, що ще 8000 років до нашої ери на території Лівії існували культури неоліту.

В історичний час Лівія асоціюється з територією під контролем інших держав і цивілізацій — це в першу чергу Фінікія, Карфаген, Стародавня Греція, Стародавній Рим, Королівство Вандалів, Візантія. Хоча в Лівії залишилися грецькі та римські руїни в Кирені, Лептіс-Магні і Сабраті, про ці культури залишилося мало свідчень.

За свідченнями Геродота, фінікійці організували в Лівії торгові пункти, через які купці з Тіра вели торгівлю з берберами (Геродот 430 до н. е. Історія т. 4). В V столітті до н. е. Карфаген, найбільша з фінікійських колоній, розширив свої володіння до всієї Північної Африки, створивши Пунічну цивілізацію. На лівійському узбережжі пунічними поселеннями були Еа (інакше Ея) ( лат. Oea, суч Триполі.) Лабдах (пізніше Лептіс-Магна), і Сабрата, Ці три міста отримали назву «Триполі» (буквально — три міста), і на цьому місці розташована сучасна столиця Лівії.

Давні греки зайняли Східну Лівію, коли емігранти з перенаселеного острова Тера за порадою Дельфійського оракула стали шукати собі місце поселення в Північній Африці. 631 року до н. е. вони заснували місто Кирена. За 200 років вони заснували ще чотири значущих міста: Барка (Аль-Мардж); Евхеспаріди (пізніше Береніка, зараз Бенгазі); Тевхіра (пізніше Арсиноя, зараз Тукра); і Аполлонія Киренська (Суса), порт Кирени. Разом із Киреною ці міста утворили Пентаполіс («п'ять міст»).

Римляни об'єднали обидва райони Лівії, і протягом 400 років Триполітанія й Киренаїка вважалися квітучими римськими провінціями. Попри панування римських торговців і військових, загальний характер міст залишався грецьким і пунічним.

У V столітті н. е. Триполітанія була захоплена вандалами. У VI—VII століттях Лівія входила до складу Візантії. У 642—643 роках була завойована арабами і включена до складу Арабського халіфату.

Облога Триполі у 1551

Переселення до Лівії в XI столітті арабських племен (бану хіляль і бану сулеймен) призвело до поступової арабізації місцевого населення. Поширився іслам. Процес феодалізації арабської військової знаті супроводжувався позбавленням берберських вождів їх прав і привілеїв. Берберські вожді неодноразово повставали проти арабів, але щоразу були розгромлені.

1551 року Лівія була захоплена Османською імперією. З початку XVII століття Лівією управляли яничарські беї. Вони перетворили узбережжі на базу для піратства в Середземному морі.

1711 року в Лівії утвердилася місцева династія Караманлі, було створено фактично незалежну державу. Васальна залежність від Османської імперії обмежувалася сплатою данини й визнанням духовного верховенства султана.

1819 року правитель Лівії Юсеф-паша під загрозою військових дій англійської та французької ескадр був змушений підписати декларацію про припинення піратства. 1830 року було підписано торговельний договір із Францією.

Ідрис I очолив національний визвольний рух

1835 року після народного повстання проти високих податків і в результаті внутрішньодинастичної боротьби династія Караманлі втратила владу, й Османська імперія відновила режим прямого управління Лівією.

У середині XIX століття османською владою в Лівії були здійснені реформи — заборонено рабство й работоргівля (1855 року), 1858 відкрито перший світський навчальний заклад, побудовано друкарню, де в 1866 почала друкуватися перша лівійська газета.

До 1911 року Лівія входила до складу Османської імперії. З 1911 по 1942 рр. була італійською колонією. У 1943 році в результаті розгрому військ італо-німецької коаліції Лівія була окупована Великою Британією і Францією.

24 грудня 1951 року Лівію було проголошено незалежною суверенною державою — Сполученим Королівством Лівія на чолі з королем Ідрисом I.

Демонстрація у місті Аль-Байда

Муамар Каддафі

Полковник Каддафі скинув короля в путчі 1969 року, встановив Революційну раду й оголосив країну однопартійною Арабською соціалістичною республікою. Із цього часу зовнішня й внутрішня політика Лівії була підпорядкована амбіціям Каддафі. У 1972-82 було відкинуто федерації з Чадом, Єгиптом і Сирією. 1986 року США звинуватили Каддафі у терористичній діяльності й бомбардували його штаб, 1989 року було збито два лівійських літака.

2011 року, водночас з іншими подіями так званої «Арабської весни», у Лівії розпочалися масові акції протесту проти режиму Каддафі, які переросли в громадянську війну. 20 жовтня 2011 року Муаммар Каддафі, якого було захоплено в місті Сирт, помер від поранень. 9 серпня 2012 року Національна перехідна рада офіційно передала владу обраному за місяць перед цим парламенту країни — Загальному національному конгресу[1].

Станом на 2021 рік Лівія поділена між урядом національної згоди в Тріполі, підтримуваним ООН, а також Туреччиною та Катаром, та адміністрацією, яка контролює східні території. Сили на чолі з Халіфою Хафтаром підтримують Росія, Єгипет та Об’єднані Арабські Емірати[2]. У жовтні 2021 року сторони, які протистоять у лівійському конфлікті, підписали угоду про виведення іноземних збройних сил із Лівії, що зруйнована третьою громадянською війною[2].

Етнічна мапа Лівії

Чисельність населення — 6,46 млн (зокрема 167 тис. іноземних робітників, оцінка на липень 2009). Річний приріст — 2,1 %.

Лівійці, Аль-Байда

Населення Лівії відносно однорідне, більшість становлять лівійські араби, у південно-західній частині Триполітанії також мешкають бербери, у Феццані — невеликі групи туарегів, на південному сході — тубу. Також є невеликі громади греків, турків, італійців і мальтійців. Для населення Лівії характерно збереження аж до теперішнього часу (хоча і в значно послабленому вигляді) родоплемінної організації. Особливо це характерно для Киренаїки, Феццана й району Західних гір у Триполітанії.

Упродовж багатьох століть історичний розвиток кожної з двох основних областей Лівії — Триполітанії й Киренаїки — ішов власним шляхом. Саме тому соціальна однорідність більше виявляється на регіональному, а не на національному рівні. Розповсюдження на території Киренаїки в 19 столітті діяльності сенуситського ордена ще більше віддалило ці дві області, оскільки населення Триполітанії зберігало вірність нормативному сунітському ісламу. Сенуситський релігійно-історичний рух, засновником якого був дід колишнього короля Ідріса I, ставив за мету повернення до витоків ісламу. Населення Киренаїки складалося переважно з кочівників і напівкочівників, тоді як у Триполітанії сільське та міське населення переважно осідле. Для населення пустельної області Феццан характерна своєрідна соціальна організація. Також є невеликий прошарок торговців і нечисленна, але постійно зростаюча група чиновників, менеджерів і кваліфікованих фахівців. У прибережній зоні і у Феццані земля перебуває в індивідуальній приватній власності. Для районів із кочовим населенням характерне колективне володіння землею родоплемінними групами^{[джерело?]}.

У період італійської колоніальної залежності в Лівії фактично не існувало системи освіти. Початок її активного розповсюдження припадає на часи британської військової адміністрації, а подальший розвиток відбувався після 1960-х років, коли до незалежної Лівії стали надходити значні кошти від продажу нафти. Освіта в країні безкоштовна на всіх рівнях й обов'язкова до 9 класу. У 1991—1992 в Лівії налічувалося 2744 початкових школи, 1555 середніх шкіл, 195 професійних і педагогічних коледжів. Діяли також 10 університетів і 10 педагогічних інститутів (враховуючи відділення університетів аль-Фаттах у Триполі й Гар'юніс у Бенгазі)^{[джерело?]}. У початковій школі навчаються 1,4 млн дітей, в середній — 310,5 тис. учнів, в професійних училищах — 37 тис. і в системі вищої школи — 72,9 тис. студентів. Розвиток технічного навчання зумовлений головним чином потребами нафтової промисловості. У країні діють 14 науково-дослідних центрів. Держава надає матеріальну допомогу мережі ісламських навчальних закладів, зокрема ісламському університету в Ель-бейда, який є також центром релігійних досліджень. У Лівії видається близько 20 газет і журналів арабською та англійською мовами, кількість виданих книг невелика^{[джерело?]}.

• 1 вересня — День Великої Жовтневої революції (1969 р.)
• 2 березня — День проголошення Джамахірії (1977 р.)
• 28 березня — День евакуації англійських військових баз (1970 р.)
• 11 червня — День евакуації американських баз (1970 р.)
• 23 липня — Річниця Єгипетської революції (1952 р.)
• 7 жовтня — Вигнання італійських колонізаторів (1970 р.)

Основні релігійні свята:

• 'Ід іль-фі'тр — свято розговіння
• 'Ід іль-а'дха — свято жертвоприношення
• 'Ід іль-ма'улід — День народження пророка Мухаммада

• Філіппо Томмазо Марінетті.Битва за Триполі (авдіокнига). Київ. Книгарня Кріпто-бар. 2019 р. (укр.)
• Муаммар іль-Каддафі. Зелена Авдіокнига.(араб.)(укр.)
• (англ.) Allow Qaddafi his probation // The Economist. — 2003. — № 34. — C. 14
• (англ.) Back in the fold // The Economist. — 2004. — № 39. — C. 54.
• (рос.) Антипов В. И. Ливия: Экономико-географический очерк. — М.  : Мысль, 1992. — 160 с.
• (рос.) Васильев А. М. История Ливии в новейшее время. — М. : Наука, 1992. — 215 с.
• (рос.) Бартенев В. И. У истоков ливийской проблемы // Вестник московского университета. Сер. 8, история — 2007. — № 1. — С. 3–22.
• (рос.) Винницкий Д. Кадаффи-младший услышал голоса пустыни // Эхо планеты. — 2005. — № 47. — С. 35.
• (рос.) Галаджий И. Еще одна надежда Европы // Мировой рынок. — 2003. — № 6. — С. 18-21.
• (рос.) Егорин А. З. История Ливии в новейшее время. — М. : Наука, 1992. — 274 с.
• (рос.) Егорин А. З. Ливийская революция. — М. : Наука, 1998. — 307 с.
• (рос.) Егорин А. З. Современная Ливия. — М., 1996. — 344 с.
• (рос.) Каддафи М. Зеленая книга. — М. : Международные отношения, 1989. — 160 с.
• (рос.) Кеворков Л. С. Экономические санкции против Ливии и их последствия // Ближний Восток и современность. — М., 2000. — С. 60-69.
• (рос.) Кукушин В. Ю. Нефть и развитие: Ливия, Алжир. — М. : Наука, 1985. — 229 с.
• (рос.) Смирнова Г. И. Новые тенденции в социально-экономическом развитии Ливии // Арабский мир в конце ХХ века. — М., 1996. — С. 238—272.
• (рос.) Соловьев Ю. Н. Ливия после санкций // Эхо планеты. — 2003. — № 44. — С. 20-22.
• (рос.) Туров О. Конец вечной революции // Эксперт. — 2007. — № 31. — С. 48-55.
• (рос.) Усов М. Вспоминая Ливию // «Азия и Африка сегодня» (Москва). — 2007. — № 6. — С. 72-76.
• (рос.) Фатис В. Л. Ливия. — М. : Издательство «АСА», 1982. — 307 с.