Сенчило Микола Єлисейович
Микола Єлисейович Сенчило народився 25 лютого 1939 року в селі Харківці Пирятинського району у простій селянській родині, де виховувалося п'ятеро дітей.
| Сенчило Микола Єлисейович | |
|---|---|
| Народився |
25 лютого 1939 (82 роки) Харківці, Пирятинський район, Полтавська область, Українська РСР, СРСР |
| Громадянство |
 Україна |
| Національність | українець |
| Місце проживання |
Горлівка Луганськ Пирятин |
| Діяльність | письменник, поет, гуморист, драматург |
| Членство | Всеукраїнське товариство «Просвіта» імені Тараса Шевченка і Національна спілка письменників України |
Життя
Тут промайнуло дитинство хлопця, тут він закінчив сільську десятирічку. Далі життєва дорога юнака пролягла на Донбас. Ось що розповідає про це Микола Єлисейович:
 |
Сільським жителям у ті роки виїхати з села можливості не було, селянам не давали паспортів. А в мене він був. Я після восьмого класу їздив до старшої сестри, яка тоді жила у Маріуполі. Там мені вдалося отримати паспорт. Завдяки наявності цього документа я і зміг після закінчення школи виїхати з села. Поїхав на будівництво шахти Полтавської комсомольської №2. Робота була дуже важка… Паралельно вступив на навчання у технічне училище, здобув фах слюсаря. Далі почав працювати на Горлівському азотно-туковому заводі. Через рік, у 1959-му, пішов служити в армію.
Служба стала новою віхою в житті хлопця, подарувавши знайомство з людиною, яка зіграла вагому роль у виборі подальшого життєвого шляху, - з Василем Стусом. - Десять місяців ми прослужили з Василем у сержантській школі в Лубнах. Після цього нас відправили на Урал, у місто Нижній Тагіл, на будівництво ракетних майданчиків. Там Василь був при штабі (він на той час уже мав вищу освіту), а я працював безпосередньо на будівництві. Спілкування наше зав’язалося ще з Лубен. Одного разу Стус підійшов до мене і запитав: «Ви пишете?». Я йому показав зошит зі своїми першими віршами, які, чомусь, були російською мовою… Він відразу це зауважив і запитав, чому я, хлопець з українського села, пишу російською? Я задумався… Відтоді рідній мові не зраджую. Спілкування продовжилося і після армії. Звів їх випадок: Василь Стус уже працював у Горлівці вчителем. У це ж містечко після дембеля повернувся і М. Сенчило. Зустрілися на вулиці випадково, розговорилися. Саме від В. Стуса молодий Микола Сенчило дізнався про літоб’єднання, яке діяло в Горлівці. Не в останню чергу і через вплив поета, який саме вступив до аспірантури, Микола Сенчило теж вирішив здобути вищу освіту і вступив на заочний відділ Донецького педінституту, де здобув фах філолога. Хоча працювати за спеціальністю не довелося… Життєві обставини склалися так, що він, разом із молодшим на два роки братом Іваном, оселилися в Луганську, забрали туди ж і матір. Так і протікало життя – Микола Єлисейович доглядав до смерті неньку, займався творчістю – видав близько 20-ти збірочок, серед яких чи не найбільше коло шанувальників здобули сатиричні твори. Так тривало до того часу, поки на Донбасі не розпочалися страшні події, які нині називають антитерористичною операцією. - Там – дійсно дуже страшно, - розповідає чоловік. – Стріляли і вдень, і вночі… Транспорту немає, магазини – порожні, аптеки позачинялися. Тому ми з братом вирішили їхати звідти. На схилі літ людині хочеться туди, де її коріння, де вона народилася і прожила кращі свої роки – дитинство… Тому ми, не вагаючись, вирішили їхати на Пирятинщину. У Харківцях родичів не лишилося, тому оселилися у Пирятині. Тут наймаємо квартиру. Братові тяжко, бо там лишилася родина, дружина працює, тож він їздить час від часу в Луганськ. Хоча робити це все складніше – через систему пропусків на блокпостах |
 |
На запитання, як живеться у Пирятині, Микола Єлисейович посміхається:
|
Добре. Тут – тиша і спокій. А ще дуже приємно, що люди говорять українською мовою. Для мене це спочатку було дуже дивно, бо в Луганську, навіть до цих буремних подій, українською майже не говорили. А тих, хто спілкувався рідною мовою, бандерівцями називали… Газети, радіо, телебачення працювали на те, аби вкласти у людську свідомість «потрібну» інформацію. Тут, у Пирятині, відпочиваю душею. Деякий час не писав, було важко, «відходив» після побаченого та пережитого. Зараз потроху повертаюся до улюбленого заняття. Радію тихому і мирному життю… | |
Творчість
З 1979 року мешкає в місті Луганську. Тут зміг видати чимало збірок гумору: «Хоч не хочеш — зарегочеш» (1996), «Сміх і гріх» (1997), «Трапилася оказія» (2000), «Гостре око» (2005), «Остючки» (2007), а також поетичних книжечок для дітей: «Обіцяли їжачка, принесли колючку» (1996), «Загадки» (1997), «Добрик» (1999), «Святкові дзвони» (2002), «Краса — на волі!» (2006) і збірку ліричних поезій «Струни серця» (2004), мемуарний нарис «Рідна сторона» (2007). Особливо дорогі для Миколи Сенчила спогади про Василя Стуса — «Стусова доля» (1998), «Незабутній син України» (2002).
Отож часто Микола Сенчило приходить на уроки у школи міста Луганська, виступає в Українсько-канадському культурному центрі «Відродження» Луганського національного університету імені Тараса Шевченка, адже він багато років — член Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка, а з 2004 року — член Національної спілки письменників України.
А ще читає свої сатиричні «остючки та колючки» про тих можновладців і дрібних начальників, хто мову рідну і простих людей зневажає, а най¬більше любить гроші й тілесні розкоші, дістається і тим, хто тільки патякає про любов до народу, а думає, як у кишеню більше покласти. Для більшої дошкульності й байку віршовану складе — про Барана, наприклад, який чомусь не тільки бекає, але й мекає, бо, мабуть, двомовний.
Ось так влучно, дошкульно і злободенно пише полтавець з Луганська Микола Сенчило, який завжди залишається українцем, і в день свого сімдесятиліття має найдорожче — не втрачене бажання творчості, повагу друзів і читачів.