Сика (народ)

Говорять мовою сика (сара-сика), яка належить до флорес-лембатської групи центрально-східної гілки малайсько-полінезійських мов. Має три основні діалекти: сика-натар на південному узбережжі, сара-крове в центральних районах і сара-танаай на сході.

За релігією більшість сиканців є християнами (католики), гірські сика на сході зберігають традиційні вірування (культ предків, аграрні культи). Поширення християнства відбувалося завдяки активній діяльності католицької місії, починаючи з XVII ст. Традиційні вірування певною мірою інтегрувалися в християнські обряди.

Гірські сика все ще вірять в існування верховного бога Ніан-Тана-Леро-Вулан. Всесвіт, за їх переконаннями, поділяються на землю (асоціюється із жінкою) та небосхил (асоціюється з чоловіком). Вони шанують духів предків, вірять в існування злих та небезпечних духів ніту-ноанг, що живуть у лісі. Є спеціалісти з проведення релігійних церемоній та ритуалів. Вони здатні викликати духів предків і просити у них допомоги в реальному житті.

Дон Жозеф Томас Хіменес да Сілва, останній раджа Сики.

Сика належать до автохтонного населення острова Флорес.

За місцевою традицією, першим правителем Сики (Сика-Натар на південному узбережжі) й засновником її династії був моанг (дон) Алесу Хіменес да Сілва (Alésu Ximenes da Silva), португалець за походженням. У документах 1613 року Сика фігурує як одна з християнських держав регіону. В залежності від Сики перебували раджі Ніти та Кангае. 1929 року, вже за голландського правління, Ніта та Кангає були об'єднані з Сикою, було утворене єдине державне утворення, що мало статус автономної області (daerah swapraja); столиця була перенесена до Маумере (індонез. Maumere), сучасного адміністративного центра округу Сика.

1952 року помер останній представник династії Хіменес да Сілва, і через кілька років Сика стала частиною сучасної Республіки Індонезія.

Сиканська жінка за виготовленням тканини за технологією ікат.

Традиційно сиканці займалися підсічно-вогневим землеробством, ці технології все ще зберігаються на сході та заході округу Сика. У центральних районах з помітно вищою щільністю населення тепер обробляють постійні поля, на заході узбережжя із застосування методів іригації. Вирощують рис, кукурудзу, маніок, а також просо, сорго, солодку картоплю; основні товарні культури — кокосова пальма та арахіс.

У прибережних селах населення, на додаток до землеробства, займається рибальством, але комерційне рибальство ведуть бутонські, макасарські та китайські рибалки. Тримають велику рогату худобу, кіз, свиней, коней, качок, курей.

Розвинені ткацтво і плетення. Багато жінок носять красиві саронги з місцевих тканин, виготовлених за традиційною технологією ікат.

Серед гірських сика продовжують практикуватися мисливство та збиральництво. Також у своїх зовнішніх контактах вони більше орієнтуються на населення східного Флоресу, ніж на населення центральних районів Сики.

Сиканські селяни працюють у полі.

Гірські села невеличкі, розташовані на крутих схилах гір, мають кільцеве планування. По центру розташовувався майдан з храмом та родовими святинями у вигляді мегалітів. Прибережні села мають лінійне планування, розташовуються вздовж гірських хребтів, доріг, річок або морського узбережжя. Кожен рід мав у селі власний квартал.

Традиційні хати прямокутні в плані, мають каркасно-стовпову конструкцію, стоять на палях на висоті 1 м або більше над землею. Такі хати все більше витісняються хатами, що стоять безпосередньо на землі або на бетонному фундаменті. Часто хата з подвір'ям буває оточена невисокою кам'яною стіною.

Під час сільськогосподарського сезону селяни зводять на віддалених полях тимчасові хижі.

Одяг горян складається з пов'язки на стегнах у чоловіків і спідниці у жінок. У прибережних районах носять каїн (шматок полотна, що обгортає тіло у вигляді спідниці) та кофтину або сорочку.

Їжа переважно рослинна: каші з рису та кукурудзи з гострими приправами, фрукти, соки. Рибу та м'ясо їдять на свята.

Сика поділяються на великі патрилінійні екстериторіальні, не-екзогамні групи куат або куат-вунгунг, що ведуть своє походження від спільного предка. У гірських сика суспільство поділяється на екзогамні групи лепо, належність до яких визначається за материнською лінією.

Шлюб моногамний. Молодий має сплатити за наречену викуп, що складається з «чоловічих товарів» (коні, прикраси зі слонової кістки, золота та срібла, готівкові гроші). Натомість сім'я нареченої дарує «жіночі товари» (тканини, свині, рис, хатні речі та посуд). Вінчання в церкві відбувається протягом наступних декількох років, в деяких випадках лише після народження першої дитини.

Сиканське суспільство складалося зі шляхетної верстви (ata mo'ang), пов'язаної з раджами Сики, Ніти та Кангае, простих вільних людей (ata riwung) та класу рабів (ata maha), що складався з боржників та військовополонених.

До 1950-х років Сика поділялася на 16 округів, у кожен з яких раджа призначав свого чиновника з титулом капітан. Округи поділялися на села, очолювані сільськими головами кепала-кампунг. Зберігалося традиційне землеволодіння, згідно якого всі права на землі сільської громади належали тана-пуангу («володар землі»), нащадку засновника села. Існувала традиційна ворожнеча між тана-пуангом і раджею та його представниками.

Гірські сика на сході ніколи не мали свого раджі. У місцевих громадах існувала діархія, коли світська влада належала жінкам, які очолювали місцеві лепо, а ритуальні функції та контакти з іншими групами здійснювали чоловіки.

Правосуддя у Сиці здійснював раджа та його представники.

• А. А. Бернова. Сикка. Народы и религии мира: Энциклопедия. Гл. ред. В. А. Тишков — М: Большая Российская энциклопедия, 2000, с. 481-482. ISBN 5-85270-155-6 (рос.)
• David Levinson (ed.). Encyclopedia of world cultures. V. 5 East and Southeast Asia, Paul Hockings (vol. ed.), New York: G.K. Hall & Company, 1993, ISBN 0-8161-1814-0, pp. 19-26: Ata Sikka, Ata Tana 'Ai (англ.)
• Sikka. Flores Tourism (англ.)