Сокович Євген Олександрович

Євге́н Олекса́ндрович Соко́вич (*1864 р., м. Кременчук, Полтавська губернія — †1946 р., м. Потсдам, Бранденбург) — державний діяч доби УНР. Міністр (залізничних) шляхів в уряді В. Голубовича (січень-квітень 1918 р.). Також партійний діяч (прихильник есерів), консул України в Лозанні, з 1922 р. — доцент меліорації Української Господарських Академії в Подєбрадах. Інженер залізничних шляхів, автор праць із залізничної інженерної справи[1].

Сокович Євген Олександрович

Євген Сокович
міністр шляхів  УНР
На посаді
з січень - квітень 1918  УНР
Прем'єр-міністр Голубович Всеволод Олександрович
Наступник(и) Єщенко Володимир Дмитрович
Особові дані
Народився 1864(1864)
Місце народження Кременчук Російська імперія
Місце смерті Потсдам  Німеччина
Вища освіта Санкт-Петербурзький інститут шляхів сполучення
Професія інженер залізниці

Життєпис

Закінчив Санкт-Петербурзький інститут шляхів сполучення. Працював в управі Санкт-Петербурзького залізничного банку. Входив до складу партії есерів. Після Жовтневого перевороту під тиском більшовиків виїхав до Києва.

В уряді УНР на початку 1918 р. Євген Сокович був народним міністром (залізничних) шляхів. Заступивши на нову посаду, він одразу взяв жорсткий курс на підтримання і контроль трудової та виконавчої дисципліни на залізничному транспорті, обмеження прав профспілок. Це викликало чергове загострення ситуації, зокрема і на Південно-Західних залізницях.

Стиль своєї роботи він висловив дуже лаконічно: «Ми в кожного, хто приходить до нас, повинні питати: ти українець? І тільки тоді приймати у своє коло». І це кредо він втілював у життя повною мірою.

Перебуваючи на посаді товариша генерального секретаря шляхів сполучення, він умовив Генеральний секретаріат виділити кошти на допомогу профспілковим організаціям залізничників-українців. За його пропозицією Рада народних міністрів УНР 10-11 лютого прийняла постанову про обмеження дій існуючих профспілкових комітетів, заборонивши їм втручатися в дії адміністрації, було доручено негайно за допомогою українських організацій перевірити усіх відповідальних осіб щодо їх діяльності і прихильності до України; призначити комісарів і комендантів. Таким чином профспілкові організації залізничників-українців офіційно мали люструвати старе імперське середовище колег.

Така рішуча позиція міністра після втечі комуністичних військ Лєніна допомогла швидко відновитися всім профспілковим організаціям залізничників-українців і зайняти панівне положення не за чисельністю членів профспілки, а за володінням політичною й адміністративною владою.

Через конфлікт з профспілками на посту міністра 21 квітня 1918 р. його змінив Єщенко Володимир Дмитрович.

Згодом разом з урядом УНР емігрував за кордон України. Був консулом українського уряду в екзилі у Лозанні, очолював комунікаційну комісію на переговорах української делегації із представниками РНК РСФРР.

Емігрувавши до Чехословаччини, викладав в українських вищих навчальних закладах. Зокрема, із 1922 працював доцентом меліорації в Українській господарській академії в Подєбрадах. Автор праць із залізничної інженерної справи[2].


Див. також

Примітки
  1. № 16 — «Древо рода Соковичей с комментариями» Архівовано 26 липня 2014 у Wayback Machine. (рос.)
  2. Стрельський Г. В. Сокович Євген Олександрович // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2012. — Т. 9 : Прил — С. — С. 694. — 944 с. : іл. — ISBN 978-966-00-1290-5.

Джерела

Література

Посилання
This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.