Співдружність невизнаних держав

Співдружність невизнаних держав (СНД-2) — неформальне об'єднання, створене для консультацій, взаємодопомоги, координації і спільних дій невизнаними самопроголошеними державними утвореннями на пострадянській території — Абхазією, Нагірно-Карабаською Республікою, Гагаузією, Придністровською Молдавською Республікою і Південною Осетією. Угода про створення об'єднання була досягнута на зустрічі міністрів закордонних справ цих республік у середині 2001 р. у Степанакерті.

Загальна характеристика

Об'єднує учасників цього об'єднання те, що всі вони на початку 1990-х рр. відділилися від незалежних держав, що виникли внаслідок розпаду СРСР, — Азербайджану, Грузії та Молдови, а появі їх як самопроголошених державних утворень сприяли запеклі політико-етнічні конфлікти, що супроводжувалися масовими людськими жертвами.

Незважаючи на юридичну невизнаність (тільки Абхазія і Південна Осетія одержали визнання з боку Росії, Нікарагуа в 2008 р. і Венесуели в 2009 р.), члени співдружності продовжують існувати вже протягом досить тривалого часу. Всі вони мають такі атрибути незалежної державності, як власні конституції, уряду, збройні сили, органи держбезпеки, митні та прикордонні служби. Політичні та економічні структури невизнаних держав більш-менш пристосувалися до існування в умовах «ні миру, ні війни, ні міжнародного визнання», хоча процес відновлення зруйнованої економіки в умовах фактичної ізоляції від зовнішнього світу просувається дуже повільно.

За оцінками сторонніх спостерігачів, головним чином представників неформальних організацій, що брали участь у спостереженні за виборами і референдумами, у плані утвердження демократичних інститутів невизнані республіки багато в чому переважають метрополії, від яких вони відділилися. Якщо в невизнаних державах зміна влади (у тому числі на колишню опозицію) відбувається шляхом проведення загальних виборів на альтернативній основі, то в Азербайджані влада або захоплювалась шляхом політичних інтриг (відставка Ельчибея), або передавалася від батька до сина. А в Грузії за її недовгу пострадянську історію жоден президент не пішов у відставку конституційним шляхом. З точки зору конституції і міжнародного права насильницьким шляхом були повалені обидва легітимні президенти — Звіад Гамсахурдія та Едуард Шеварднадзе.

Врегулювання проблеми невизнаних держав Кавказу ускладнює наявність сотень тисяч біженців — вірмен, азербайджанців, осетин, грузин, що були змушені покинути свої будинки в результаті збройних зіткнень і етнічних чисток.

Невизнані держави не приховують своїх надій на правове оформлення фактично досягнутої незалежності. Через відсутність необхідної для цього широкої міжнародної підтримки, основні надії покладаються на російське керівництво, чи, принаймні, на впливові сили, які надавали їм підтримку протягом останніх років. Більшість жителів Абхазії і Південної Осетії прийняли російське громадянство. Влада Південної Осетії оголошувала, що після визнання незалежності від Грузії вони мають намір на підставі історичних фактів реалізовуватимуть ідею входження до Росії і об'єднання з Північною Осетією. В Абхазії, керівництво якої в 1995 р., зокрема, пропонувало входження до Росії як суб'єкта федерації, пізніше заговорили про статус вільної асоціації з Росією. Влада Абхазії і Придністров'я оголошували про бажання вступити до СНД.

У березні 2005 р. російська Держдума розглянула, але відмовилася прийняти запропонований депутатами фракції «Родіна» законопроект про поправки до прийнятого раніше конституційного закону «Про порядок прийняття до Росії і утворення в її складі нового суб'єкта РФ». Відповідно до законопроекту, колишні радянські автономії могли б увійти до складу Росії на підставі волевиявлення народу, що проживає на даній території, без укладання міжнародного договору з пострадянською державою, до складу якої вони входять. На думку Дмитра Рогозіна, Андрія Савельєва і Наталії Нарочницька, що підготували законопроект, це могло б вирішити проблеми Придністров'я, Абхазії і Південної Осетії. За словами Андрія Савельєва, законопроект міг би «виправити історичну несправедливість»: при розпаді СРСР республіканські влади («малі метрополії») не проводили в автономних утвореннях (майбутніх невизнаних державах) референдуми про вихід з СРСР, таким чином порушивши чинну на той момент союзну Конституцію, а референдуми про незалежність «малих метрополій» в самих автономіях не відбулися. Законопроект, проте, отримав негативні висновки комітетів Держдуми у міжнародних справах та у справах Федерації та регіональної політики. У ході голосування ініціативу «Родіни» підтримала лише КПРФ. ЛДПР і «Единая Россия» відмовилися від участі в голосуванні.

Посилання
This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.