Старосвітські поміщики (повість)

На думку дослідників творчості Гоголя, повість було створено під враженнями від поїздки Гоголя в Україну, яка відбулась 1832 року. Сам твір він писав вже в Петербурзі, в 1833—1834 роках. За основу було взято міф про Фелемона і Бавкіда, розказаний Овідієм в поемі Метаморфози. Також прототипами головних героїв вважають знайомих Миколи Гоголя, та його родичів. Окремий фрагмент з кішкою яка налякала головну героїню взято з розповіді Михайла Щепкіна, ця історія трапилася з його бабусею.[1]

Афанасій Іванович Товстогуб та Пульхерія Іванівна, подружжя поміщиків похилого віку. Вони одружилися 30 років тому, й живуть в одному тихих сіл, які звуть старосвітськими. Проте ця пара не була такими, що клянуть все нове та хвалять старе. Земля в них добра, і приносить стільки прибутку, що крадіжки прикажчика та лакеїв навіть не помічаються. Подружжя ніколи не мало дітей. Це дає їм можливість присвячувати себе один одному. Вони завжди звертаються на «Ви». Подружжя любить пригощати всіх свої гостей.

Одного разу улюблена кішка Пульхерії Іванівни зникла. Це дуже засмучує завжди життєрадісну Пульхерію Іванівну. Через 3 дні воно зустрічає кішку в бур'яні на городі. Хазяйка годує тварину, та намагається її погладити. Проте кішка назавжди від неї тікає. Після цього випадку Пульхерія Іванівна довго ходила засмучена, після чого об'явила чоловіку свій висновок — це за нею приходила смерть, вона скоро помре. Не дивлячись на відмовки чоловіка, мовляв, це все вигадка, хазяйка дає настанови ключниці Явдосі як доглядати Афанасія Івановича після її смерті. Пульхерія Іванівна помирає. Це дуже сильно засмучує Афанасія Івановича, він цілими днями ридає.

Проходить 5 років. Афанасій Іванович продовжує сумувати за покійницею, всі навколишні речі йому нагадують її. Навіть час не здатний вилікувати його душевні рани. Він гуляє садом, як раптом чує, що хтось його кличе, проте в саду пусто. Він швидко зрадів, вирішивши, що це його Пульхерія Іванівна кличе до себе. Прийшовши в будинок він дає наказ похоронити його поряд з дружиною. Наступного дня господар помирає.

Маєток пустили по вітру слуги подружжя, та якийсь далекий родич який виявився спадкоємцем.

Повість схвально оцінили критики Осип Сєнковський та Степан Шевирьов. Олександр Пушкін писав Гоголю, що «з жадобою все прочитав». Повістю захоплювався Микола Станкевич, також твір сподобався Михайлу Погодіну. Один з найвідоміших критиків свого часу Віссаріон Белінський в своїй статті «Про російську повість та повісті М. Гоголя» писав:

«Візьміть його „Старосвітських поміщиків“: що в них? Дві пародії на людство протягом кількох десятків років п'ють та їдять, їдять та п'ють, а потім, як водиться віддавна, вмирають… І потім, ви так виразно уявляєте собі акторів цієї дурної комедії, так ясно бачите все їхнє життя, ви, який, можливо, ніколи не бував у Малоросії, ніколи не бачив таких картин і не чув про таке життя!»

• Старосвітські поміщики — видання 1835-го року на сайті Інтернет-архів