Сумбанці

У межах провінції Східна Південно-Східна Нуса сумбанці в 2010 році налічували 643 045 осіб (13,76 % населення провінції)[1]. Офіційна статистика Індонезії зараховує їх до числа народів Східної Південно-Східної Нуси. Разом 2010 року їх чисельність в межах провінції становила 3 793 242 особи, а по всій Індонезії — 4 184 923 особи[1].

Говорять спорідненими сумбанськими мовами, що належать до сумба-флореської групи центрально-східної гілки малайсько-полінезійських мов. На заході Сумби поширені 7 різних мов (лаура, мамбору, вевева, коді, ламбоя, ванукака й анакалангу), на сході — лише одна мова (камбера), але вона має багато діалектів.

Поширена також індонезійська мова. Вона є мовою шкільного навчання, тому діти володіють індонезійською краще за батьків. У побуті місцеве населення користується рідними мовами.

Сумбанці є корінними жителями острова Сумба. У XIV ст. Сумба була частиною яванської імперії Мaджапагіт, у XVI—XVII ст. перебувала в залежності від султанатів Біма та Гова (центр першого з них розташовувався на сході острова Сумбава, другого — на півдні острова Сулавесі). Проте ці політичні зміни мало вплинули на повсякденне життя місцевого населення. Його більше зачіпали внутрішні конфлікти, сумбанські роди та дрібні князівства постійно воювали між собою. На сусідніх островах Сумбу вважали дуже жорстоким островом.

1522 року на Сумбу прибули перші португальські кораблі, голландці з'явилися тут у XVIII ст. Європейців цікавило в першу чергу сандалове дерево. Незважаючи на те, що 1866 року Сумба офіційно увійшла до складу Нідерландської Ост-Індії, місцеві соціально-політичні культури зазнали мало змін. Періодичні зіткнення між родовими групами трапляються і в наші дні[2].

Близько 64 % сумбанців — християни (3/4 з них протестанти, переважно реформати, 1/4 — католики), приблизно 6 % є мусульманами-сунітами, решта зберігає традиційну релігію Марапу. Християнізація народу є результатом успішної діяльності місіонерів з Португалії, Нідерландів та Німеччини. Нові релігії більше поширені в містах, у сільській місцевості сильнішими є позиції традиційних вірувань.

Найважливішим у Марапу є віра в обмеженість життя в нашому світі та вічне життя після смерті. Душі предків завжди живі й спостерігають за людьми. Марапу — це колективний термін для всіх духовних сил, таких як боги, духи та предки. Їм приносять жертви, але Марапу не має храмів або постійних місць вшановування духів. Сільські громади мають своїх духовних лідерів, що звуться рато.

У минулому сумбанське суспільство поділялося на декілька шарів: марамба (шляхетні: потомки засновників села, родо-племінні вожді, жерці), кабтху (звичайні селяни) та ата (раби). Ця система продовжує існувати, але вже не має сили в індонезійському суспільстві. Проте шляхетні володіють більшою частиною земель і завдяки цьому заможні й мають високий статус у суспільстві.

Шлюб патрилокальний. Жінки мають низький статус у суспільстві. В заможних родинах практикується багатоженство.

Дуже важливою для сумбанців є їх належність до певного роду.

Сумбанська тканина ікат з геометричним малюнком.

Основне заняття — землеробство з використанням традиційних методів. Вирощують рис, кукурудзу, просо, бульби, каву, фрукти, овочі, перець, цукрову тростину. Важливе місце займає також тваринництво, розводять коней, буйволів. Цих тварин використовують у господарстві, а буйволів ще для жертвоприношень і для викупу за наречену. М'ясо жертовних тварин іде на святковий стіл.

Високої майстерності досягли сумбанські ткалі, що використовують технологію ікат. На відміну від батику тканини-ікат не фарбуються, фарбується тут кожна нитка з використанням натуральних барвників. Сумбанський ікат демонструється в багатьох музеях світу як приклад високої якості текстильного дизайну. Тканини прикрашають геометричні візерунки, зображення сцен сільського життя, тварин та міфічних істот.

Село в традиційному стилі на західній Сумбі.

Традиційно сумбанці засновували свої села на пагорбах або в горах, вони мали бути захищеними від ворогів і знаходитися ближче до духів та предків. Село оточували кам'яною стіною з двома воротами: входом і виходом. По центру розташовувався майдан з могилами та жертовниками. Хати стояли навколо нього або двома паралельними рядами. Жителі села зазвичай належать до одного роду. Кожен рід має свою родову хату, яка призначена для душ предків і зберігання родових культових предметів. За конструкцією така хата відрізняється від тих, в яких живуть люди.

Традиційні хати сумбанців мають оригінальну конструкцію й вирізняються характерним дуже високим і стрімким солом'яним дахом. Стіни та підлогу традиційно виплітали з бамбуку. Традиційна хата — це не просто житло, а й своєрідний соціальний та обрядовий блок. Вона має 3 поверхи: нижній (ума-далу) символізує підземний світ, тут живуть тварини й ведеться господарська діяльність; другий поверх (бага) призначений для проживання людей; верхній поверх (лабу-бага) — це світ духів і предків, тут зберігають культові предмети. Сучасні сумбанці далеко не завжди дотримуються старих традицій в архітектурі. Форми стають простішими, стіни роблять із дерев'яних дощок.

У повсякденному житті сумбанці носять сучасний одяг, але зберігається й традиційний костюм, який вдягають на свята. Чоловічий костюм — це короткий саронг, який зав'язують навколо стегон, і ремінь з мечем; на голову вдягають пов'язку або тюрбан. Жінки носять довгий саронг.

Їжа переважно рослинна; м'ясо їдять на свята, у вареному або смаженому вигляді.

• А. А. Бернова. Сумбанцы. Народы и религии мира: Энциклопедия. Гл. ред. В. А. Тишков — М: Большая Российская энциклопедия, 2000, с. 500. ISBN 5-85270-155-6 (рос.)
• Sumba-Information.com. Private Website of Matthias Jungk (англ.)