Таврійське (Запорізький район)

Село Жеребець розташоване на правому березі річки Кінська в місці впадання в неї річки Жеребець, вище за течією на відстані 6 км розташоване село Преображенка. нижче за течією на відстані 0,5 км розташоване село Любимівка, на протилежному березі — село Юрківка, вище за течією річки Жеребець на відстані 4,5 км розташоване село Васинівка. Через село проходять автошлях національного значення Н08 та залізниця, станція Обща.

Як оповідають старші люди, що назва села та однойменної річки Жеребець пішло від давньої народної оповіді, а саме «Повертаючись з невдалого походу на татар, князь Голіцин розташувався ніби то на цьому місці з табором. Становище його війська було таке погане, що всі годувалися однією лише кониною з напівживих замордованих коней: їх тут загинуло багато. Тут же порізали та й поїли князівських жеребців. Тому й назвали це місце Жеребець, а разом із ним і річку».

В історичному архіві збереглася інша легенда. За часів визвольної війни загін запорозьких козаків оточили вороги в плавнях річки Кінські води (зараз Кінська). Довго і стійко оборонялися козаки. Поїли всі припаси і навіть своїх коней. Залишився тільки один жеребець у їх отамана. Хороший був кінь, не раз рятував свого господаря в запеклих боях, тому і не дав отаман його зарізати. Проте козаки змовилися вночі вбити жеребця, але один з козаків попередив отамана. — Ех! Ну що ж, серед людей і смерть красна на виду! — Вигукнув отаман, скочив на коня, а коли вони опинилися в річці, пострілом з пістоля вбив жеребця і потонув разом з ним.

З того часу прозвали козаки річку, що впадала в Кінські води навпроти місця події, а потім і саме своє поселення на березі цієї річки Жеребець. Ця історія відображена в гербі села.

2016 року селу повернуто історичну назву.

Село внесено до переліку населених пунктів, які потрібно перейменувати згідно із законом «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки»[1].

Село було засновано у козацькі часи, як зимівник козаків Кальміуської паланки Війська Запорозького Низового. Зимівник існував в 1745—1765 роках на березі колись повноводної річки Жеребця, на місці, де нині розташоване село.

У 1770 році тут розпочато будівництво Кряжевої фортеці, що входила до складу Дніпровської лінії. Залишки п'яти редутів цієї фортеці збереглися до нашого часу. Поблизу фортеці засновано хутір Жеребець, де мешкали «воинские поселяне из разных полков от службы уволенные», тобто звільнені від військової служби солдати. На своїх початках село було військовим поселенням. Для житла, за державні кошти (бюджет), було збудовано 47 хатів, на дві сім'ї кожна, тобто на 94 сім'ї або ж 718 мешканців, з них: чоловічої статі 423 особи, а жіночої — 295 осіб.

Відразу після заснування села розпочинається будівництво церкви, а з 1787 року вже відкривається церковний приход: будівництво церкви закінчилося лише у 1793 році й зроблено її за кошти та завдяки зусиллям своїх парафіян.

У 1788 році населення Жеребця зменшилося майже на 200 осіб, враховуючи сюди існуючих мешканців та нових поселенців, а у 15 верстах від Жеребця виникає ще одна нова слобода — Комишуваха, а далі, у результаті захватів вільних степів виникають дрібні кріпацькі слобідки — Терсянка, Білогір'я, Василівка, Буракова та інші. У 1898 році ці всі села відходять окремою парафією до нової церкви, що будувалася на той час в с. Преображенка під Оріховим. Того ж року на протилежному березі річки Кінська, на місці старого татарського селища, засновується нова велика слобода Юрківка, яка тривалий час носила назву «аул» та прилучається парафією до церкви Св. Миколая у Жеребці.

До 1805 року населення Жеребця збільшується надто повільно, але з настанням 1805 року, збільшується мало не у четверо. Того ж року до Жеребця спочатку було доселено 150 солдатів, звільнених з військової служби, а потім діслано ще «казенних поселян» 58 сімей, загальної чисельністю 612 осіб (339 чоловіків, 273 жінки) та ще «казенних поселян» з Полтавської та Чернігівської губерень, загальною чисельністю 915 осіб (500 чоловіків, 415 жінок), а у 1806 році в Жеребці мешкало 286 сімей, загальною чисельністю 2196 осіб. В селі засновуються перші крамниці, а першими крамарями були місцеві євреї. Першими єврейськими сім'ями, що оселилися в Жеребці були Аврам Іткін, Іосель та Камінський. До цього вони щонеділі приходили до Жеребця з Оріхова, приносили свій крам та торгували біля церкви на базарі. Після їх переселення, у Жеребці відкриваються крамниці й щось подібне до базару, з'являються перші ремісники — гончарі, ковалі тощо.

В той самий час, шляхом природного приросту та періодичних доселень, населення Жеребця швидко збільшується і у 1848 році досягає позначки у 5021 особу. У 1845 році в семи верстах від центру села засновується слобідка Воронцова — «Любимівка».

У 1849 році в Жеребці лютувала епідемія холери, яка «забрала» із собою 1040 осіб, багато людей виїхало, а ось населення у той час зменшилося на 141 сім'ю, або ж на 1208 мешканців.

Після скасування кріпацтва між 1861 та 1864 роками до Жеребця знову доселено 1250 осіб (колишніх кріпаків), переважно вихідців з Полтавщини, й населення знову стає більшим за п'ять тисяч.

Зібравши таку кількість мешканців, Жеребець з 1868 року починає розселення своїх мешканців та залюднення своїх земель: вихідці з Жеребця у 1868-1869 роках засновують нові слободи — Ново-Іванівку, Копані, Ново-Троїцьку та інші, вже більш дрібніші хутора.

1868 року гуттерити засновали колонію Шеромет. В Україні гуттерити мали відносний добробут. Коли вони жили серед німецькомовних менонітів у Молочній, вони прийняли дуже ефективну форму менонітського землеробства, яку запровадив Йоганн Корні[2]. 1877 року гуттерити переїхали до Південної Дакоти[3].

Школа існувала здавна, як напірприватна установа, офіційно до штату приєднана у 1848 році, тобто коли відбулося перше призначення священика Курковського «наставником Жеребецкого сельского училища». У 1875 році в Жеребці був заснований перший на Катеринославщині кооператив — Жеребецьке ощадно-позичкове товариство[4].

До 1939 року село носило назву Жеребець, до 2016 року — Кірове.

17 липня 2020 року, в результаті адміністративно-територіальної реформи та ліквідації Оріхівського району, село увійшло до складу Запорізького району[5].

Попередній варіант герба

Прапор має полотнище малинового кольору. Цей колір символізує зв'язок з історією Запорізького козацтва. Наш край був складовою частиною земель Війська Запорізького.

Вінок із пшеничного колосся, посередині полотнища, символізує достаток та провідну галузь місцевого сільського господарства — хліборобство.

До складу вінка входить шабля та спис, що символізують всю минулу бурхливу нашу історію та оборону рідної землі.

Геральдичний щит із зображенням золотого коня у кораблі — це символ багатства, щастя та свободи (за місцевою легендою у річці Кінській затонув корабель із золотим конем).

Три горизонтальні різнокольорові смуги посередині полотнища означають:

• синя смуга — річка Кінська або Кінські води, старовинний дуже давній водний шлях, як відомо до колективізації річка була суднохідною і повноводною;
• чорна смуга — залізниця, збудована у 1903—1904 роках ХХ століття;
• червона смуга — старовинний чумацький шлях та сучасна провідна магістраль через Приазов'я, всі ці шляхи проходять через землі Таврійської громади.

• Приходько Микола Ілліч (1938—2018) — український науковець, доктор педагогічних наук, професор.
• Тинянов Олександр Сергійович (1990—2017) — молодший сержант Збройних сил України, учасник російсько-української війни.

• Перелік населених пунктів, що постраждали від Голодомору 1932—1933 (Запорізька область)

• Кірове — Інформаційно-пізнавальний портал | Запорізька область у складі УРСР (На основі матеріалів енциклопедичного видання про історію міст та сіл України, том — Історія міст і сіл Української РСР. Запорізька область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1970. — 765 с.)
• Лутай Ф. До історії заснування с. Жеребця на Запоріжжі та заселення Жеребецького району (по матеріалах, зібраних для історично-статистичного опису, зібраних на підставі церковного архіву Миколаївської церкви с. Жеребця) / «Краєзнавство». — Харків, 1927. — Ч. 3. — с. 20-24
• Кірове (Запорізька область)
•  «Село VIE». Кірове на YouTube