Гончарство

Гонча́рство, заст. ганча́рство[1] — виготовлення керамічних виробів з гончарної глини: посуду, кахель, іграшок, прикрас, сувенірів тощо. Давнє ремесло багатьох народів світу, належить до традиційних українських ремесел, видів господарської діяльності та мистецької культури українців. Основні типи — глиняний посуд, порцеляна і кам'янка.

Уже трипільські гончарі мали тонкий смак, знайдені під час розкопок відомого археолога Вікентія Хвойки вироби тієї пори свідчать про їхню високу майстерність в цій галузі.

Сучасний гончар, Сорочинський ярмарок, Полтавська обл., 2008
Український гончар при роботі, фото 2-ї пол. XIX ст.

Етимологія

Ранньою формою слова є «горнчар»: у записах XIV—XV ст. згадуються «мастеры всякіе, спроста рѣци плотници и горнчары»[2]. Воно походить від прасл. *gъr̥nьčarь, утвореного від *gъr̥nъ («горно»); таке ж походження мають слова «горщик», «горнець», «горня»[3]. Колись вживалася й форма ганча́р (ганчарь)[4].

Технологія виготовлення
Технологія гончарної справи. Операція виготовлення посудини — пластичне формування гончарного матеріалу.

Гончарні вироби мають відносно високу пористість і виготовляються із легкоплавких глин (80—100 %) без використання інших компонентів (плавні не використовуються), окрім невеликих добавок піску (0—20 %). Гончарні вироби формують методом пластичного формування. Побутові та декоративні вироби із гончарної кераміки пористі, дрібнозернисті, з натуральним кольором глини, часто неглазуровані. Готові вироби інколи покривають ангобами і поливою.

Гончарні вироби, як і теракоту, відносять до грубокерамічних виробів, а у випадку використання якісних глин без домішок великих частинок — до тонкокерамічних, що говорить про умовність такого поділу (на тонко- і грубокерамічні).

Взагалі процес виготовлення кераміки передбачає три стадії
  • підготовчу (на цьому етапі відбувається відбір вихідної сировини, її видобуток, обробка та складання формувальної маси);
  • творчу (на цьому етапі здійснюється виготовлення власне посудини певної форми)
  • закріплювальну: сушіння, випал (на цьому етапі посудині додають міцність, усувають її вологопроникність).

Виготовлення гончарних виробів передбачає пластичне формування гончарного матеріалу за допомогою гончарного круга (чи без нього: напр, листове ліплення), сушіння[5], спікання нагріванням виробу при температурі до 1000 °C. Випікання закріплює форму і надає виробу твердості. Температура випікання може становити як 300—950 °C, так і 900—1200 °C при використанні поливок чи глазурі.

Декоративний візерунок наносять або до випалювання або після нього. Для забезпечення непроникності, на поверхню виробу наносять глазур або димлять. Найпростішу глазур готують з окису свинцю і кварцового піску. Оскільки контакт харчових продуктів з солями свинцю повинен бути виключений, нині санітарний нагляд забороняє використовувати цю глазур при виготовленні предметів домашнього побуту. Проте легкоплавкі сполуки свинцю використовують, як і раніше, у складі глазурі, призначеної для декоративних цілей (в тому числі майолікових).

Глина

Основним матеріалом для вироблення гончарних виробів слугує глина. Для гончарства обирають переважно чисту глину. Іноді, для досягнення певних якостей, у глину домішують різні речовини: пісок, золу, деревну тирсу. Іноді додають шамот — порошок від подрібнених гончарних виробів або заздалегідь слабо обпаленої глини. Після випалу глина з такими домішками залишається пористою і насилу приймає глазур. Гончарна глина дуже часто містить оксиди заліза, вапна, луги, гіпс тощо.

Іноді видобуту глину залишають на один-два роки на повітрі або у воді. Є думка, що якість глини в таких умовах покращується. Порцелянова глина традиційно витримується у спеціальних ямах по кількадесят років.

Необхідно, щоб гончарна глина була однорідна та не містила великих зерен і частинок. Така чиста глина рідко трапляється в природі, і для того, щоб її можна було використовувати, спочатку її очищають. Видобуту глину розмочують, прибирають камінці та інші добре видимі домішки, розминають. Потім проціджують та викладають на гіпсову або іншу вологопоглинальну поверхню для загустіння. Коли глина досягне консистенції, придатної до ліплення, її максимально герметично запаковують та зберігають до використання.

Історія

Гончарство — це виготовлення найдавнішого штучного матеріалу, відомого людському суспільству. Йому передувало утворення посудин зі шкіри та лози. Близько 18 тисяч років тому людство опанувало обпалення посудин.[6]

Гончарство виникло в епоху неоліту і стало значним кроком у розвитку продуктивних сил. З часів енеоліту гончарні вироби починають оздоблювати орнаментом, який наносили глиняними кольоровими фарбами.

До його появи стародавня людина використовувала природні матеріали, іноді піддаючи їх механічній обробці. Так, наприклад, використовувалися камені, кістки, мушлі, дерево, шкіра тварин, з яких виготовляли необхідні в побуті предмети. А гончарство — це вже якісно новий етап взаємин між людиною і природою. Пластична сировина, яка використовується в гончарстві, — глина, мул — в природному стані не володіє тими якостями, які необхідні глиняним посудинам. Тобто він не вогнетривкий і не вологонепроникний.

Гончарство існувало там, де були придатні для цього глини. Добуту глину очищали від механічних домішок, потім місили, виготовляли з неї вироби, підсушували їх і випалювали. Спочатку вироби ліпили вручну і випалювали на відкритих вогнищах або у звичайних печах.

Артефакти гончарства у історико-археологічних дослідженнях

Вивчення решток кераміки допомагає визначити культурну і хронологічну приналежність різних пам'ятників і культур. З іншого боку, перехід до (винайдення) гончарства свідчить про харчову революцію та революцію в організації праці — пов'язаних між собою навичок праці на всіх етапах виробництва посуду.

Історія гончарства в Америці

В Америці гончарство розвивалося нерівномірно. Найперші вироби з'являються у 2000 р. до н. е. на Сході Північної Америки і 500 р. до н. е. на Південному Заході. Індіанці використовували різні техніки, проте гончарне коло тут не було винайдене. Так пуебло розвинули спірально-джгутову техніку ліплення. Черокі та інші східні племена Північної Америки використовували форму, навколо якої створювали новий виріб[7].

Архаїчними видами декорування були механічні різьблення, відтискання та штампування по сирій глині. Серед доісторичних племен поширені були вироби (посуд, іграшки, скульптури богів) у формі людей, птахів, тварин[8].

З винайденням гончарного круга[9] гончарство стало окремим ремеслом.

На території сучасної України
Трипільська кераміка
Хоругва Опішнянського гончарного цеху.

Відоме в Україні з кінця мезолітичної доби. Досягло високого розвитку в добу трипільської культури. В ході археологічних розкопок на території сучасної України знайдені гончарні вироби чи їх фрагменти відносять до часів Трипільської культури[10]. Гончарні вироби, що належали до трипільської культури, вирізняються вишуканістю форм, цікавою озлобленістю. На ручному гончарному крузі, що з'явився у II ст. н. е.

Із використанням спеціальної обпалювальної печі — горна — виготовлялася основна маса керамічного посуду в Київській Русі, де гончарне ремесло досягло високого рівня. У XIV—XV ст. на Україні почали застосовувати досконаліший та продуктивніший ножний круг.

Українські гончарі виробляли посуд для приготування, зберігання й подачі на стіл певних страв (горшки, миски й полумиски, глечики, макітри, гладишки, барильця, довжанки, баньки, куманці), декоративний посуд, кахлі, черепицю, цеглу, дитячі іграшки тощо.

Розквіту гончарства в Україні сприяла наявність в її надрах покладів високоякісних червоних, червоно-бурих та світло-сірих глин, що й зумовило виникнення значних осередків керамічного виробництва[11]

Вироби різних гончарських центрів по Україні мали спільні риси, але водночас і свої притаманні особливості. Так, славнозвісний опішнянський посуд вирізнявся тонкостінністю, дво-трикольоровим розписом у вигляді кривулин, рисочок, крапочок тощо. Опішня славилася також декоративною скульптурою та дитячою іграшкою.

Для Волині є характерною кераміка сірого, чорного, синьо-чорного кольорів — сиваки. Їхній декор складався з різноманітних ліній, що утворювали своєрідні візерунки — сосонки, стовпчики, ялинки, клітини. Подільська кераміка відзначалася вогненно-червоним тлом та оригінальною орнаментикою — пишні квіти, гілки з плодами, грона винограду. Посуд деяких чернігівських майстрів оздоблювався специфічною технікою бризок і патьоків. Майстри Косова створили високохудожню техніку гравійованого розпису, оригінальної формі кахлі, світильники, розмальовані миски і багато інших неповторних виробів.

Гончарство періоду XVI—XVII століть

Від XVI—XVII століть гончарство безперервно розвивалося, ставши в XIX ст. однією з найважливіших галузей українського кустарного виробництва. Гончарі продавали свої найрізноманітніші вироби на ярмарках, а часом розвозили у віддалені райони.

Головними районами українського гончарства були

Сучасне українське гончарство

Нині основні центри гончарства — Опішня, Хомутець, Бубнівка, Дибинці, Ічня, Косів, Гавареччина.

У липні 2006 року Громадською організацією «Київське регіональне об'єднання творців родових помість» у рамках проекту відродження давніх народних промислів створена Школа гончарного мистецтва у Києві (детальніше — http://goncharstvo.org.ua).

У сучасному світі гончарні вироби майже повністю замінила набагато дешевша фабрична керамічна, скляна, пластмасова продукція. Гончарні вироби у XXI сторіччі цінують як автентичні народні вироби, колекціонують як сувеніри або витвори мистецтва.

Музеї:

Гончарні вироби

Галерея

Відомі українські гончарі

Цікаві факти

Національний банк України, продовжуючи серію «Народні промисли та ремесла», 6 грудня 2010 року ввів в обіг пам'ятні монети номіналами 10 і 5 гривень «Гончар».[12]

Див. також

Примітки
  1. Ганчарство // Словарь української мови : у 4 т. / за ред. Бориса Грінченка. — К. : Кіевская старина, 1907—1909.
  2. Раппопорт П. А. Строительное производство Древней Руси. (Х-ХІІІ вв.). — С-Пб., 1994
  3. Етимологічний словник української мови : у 7 т. : т. 1 : А — Г / Ін-т мовознавства ім. О. О. Потебні АН УРСР ; укл.: Р. В. Болдирєв та ін ; редкол.: О. С. Мельничук (гол. ред.) та ін. — К. : Наукова думка, 1982. — Т. 1 : А — Г. — 632 с.
  4. Ганчарь // Словарь української мови : у 4 т. / за ред. Бориса Грінченка. — К. : Кіевская старина, 1907—1909.
  5. Від кімнатної температури до початкової температури випалу з регулюванням температури +1 градус приблизно в годину, себто, до 500—600 °C. Прискорене сушіння призводить до миттєвого закипання води в глині і розриву готового виробу
  6. :2.
  7. North American Indian Arts / Andrew Hunter Whiteford // St.Martin's Press, New York. — 160  p. — P. 10
  8. North American Indian Arts / Andrew Hunter Whiteford // St.Martin's Press, New York. — 160 p. — P. 18
  9. Гончарний круг винайдений у Месопотамії в кінці 4 тис. до н. е. На території України відомий від 1-ї половини I тис. н. е. Під кінець XIX ст. загального поширення в Україні набув важкий ножний гончарний круг.
  10. Трипільська культура набула найбільшого розквіту між 5500 та 2750 роками до н. е., розташовувалась між Карпатами та Дніпром на територіях сучасних України, Молдови та Румунії загальною площею понад 350 тис. км².
  11. На Київщині — це Дибинці, Васильків, Канів, Нові Петрівці, Моринці, Гнилець; на Полтавщині — Опішня, Хомутець. Комишня; на Чернігівщині — Ічня, Городня, Короп, Ніжин, Олешня, Кролевець, Шатрищі; на Поділлі — Бубнівка, Бар; на Західній Україні — Косів, Коломия, Ужгород, Хуст, Ольхівка, Дубовинка; на Харківщині — Ізюм, Просяне, Нова Водолага; на Волині — Рокитне, Дубровиця та ін.
  12. Про введення в обіг пам'ятних монет «Гончар» // Вісник Національного банку України. — 2011. — № 01. — 72 с.

Джерела

Література
  • Гончарний центр у Вишгороді: [довідник] / О. Кульчицька ; Упр. культури і туризму Київ. облдержадмін., Вишгород. іст.-культ. заповідник. — К. : ЕксОб, 2007. — 47 с. : іл. ; 20 см. — Бібліогр.: с. 45—46. — 1 000 пр. — ISBN 966-7769-67-4.

Посилання
This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.