Тагаза

Територія середньовічної імперії Гана

Копальні Таґази вперше згадуються по назві (як Таґара) приблизно в 1275 р. географом Аль Казвіні, який провів більшу частину свого життя в Іраці, але отримав інформацію від мандрівника, який відвідав Судан[1]. Він писав, що місто було розташоване на південь від Магрибу біля океану, а вали, стіни та дахи будівель були зроблені з солі, яку добували раби з берберського племені Масуфа. Сіль експортували в Судан караваном, який приходив раз на рік[2]. Подібний опис раніше давав Аль-Бакрі в 1068 році для соляних копалень у місці, яке він назвав Тантатал, розташованому за двадцять днів від Сіджільмаси.[3] Можливо, це були ті самі копальні[4].

У 1352 році марокканський мандрівник Ібн Баттута прибув до Таґази після 25-денної подорожі з Сіджільмаси під час його мандрівки через Сахару до Уалати, щоб відвідати Імперію Малі[5][6]. За словами Ібн Баттути, дерев тут не було, лише пісок та соляні копальні. У поселенні ніхто не жив, крім рабів Масуфа, які копали сіль і жили, харчуючись фініками, завезеними із Сіджільмаси та долини річки Драа, а також верблюжому м'ясі та пшоні, що постачались з Судану. Будівлі були зведені з єдиного доступного в цій місцевості матеріалу — соляних плит і вкриті верблюжими шкурами. Сіль викопували з землі і нарізали товстими плитами, по дві з яких завантажували на кожного верблюда. Сіль вивозили на південь через пустелю в Уалату і там продавали. Вартість солі визначалася головним чином транспортними витратами. Ібн Баттута зазначає, що вартість солі зростала в чотири рази при транспортуванні між Уалатою та столицею Малі[7]. Незважаючи на абсолютну убогість селища, в ньому було вдосталь малійського золота. Ібн Баттуті не сподобалось це місце — місцева вода здалась йому солонуватою, а селище було повне комах, хоча він мусив визнати, що «незважаючи на всю її злиденність, у Таґазі торгують фунтами золотого піску»[8].

Кам'яна сіль, видобута в аналогічних Тагазі копальнях на ринку в Мопті, Малі

Соляні копальні Таґази стали відомими в Європі вже невдовзі після візиту Ібн Баттути, оскільки Таґаза була показана в Каталанському атласі 1375 р., на трансахарському торговому шляху, що зв'язував Сіджільмасу і Тімбукту[6].

У 1455 році, під час одного з перших португальських плавань вздовж берегів Західної Африки, Альвізе Кадамосто (венеційський мореплавець на службі португальського принца Енріке), дізнався, що сіль з Таґази доставляли в Тімбукту, а потому в Малі. В цій країні сіль транспортували «на велику відстань», щоб обміняти на золото[9].

Приблизно в 1510 році Лев Африканський провів 3 дні в Таґазі. У своєму Descrittione dell'Africa він згадує, що розташування копальнь на відстані 20-денної мандрівки від джерела їжі означало ризик голоду. На момент візиту Лева, Уалата вже не була важливим кінцевим пунктом для транссахарської торгівлі, а натомість сіль везли на південь до Тімбукту. Як і Ібн Баттута до нього, Лев скаржився на солонувату криничну воду[10].

Середньовічні транссахарські торгові шляхи, що проходили через копальні Таґази. Золотоносні регіони позначені світлокоричневим кольором.

У якийсь момент Таґаза потрапила під контроль імперії Сонгаї, столиця якої була в місті Гао на річці Нігер на відстані 970 км через Сахару. Аль-Сааді у своїх хроніках «Тарік аль-Судан» описує зусилля марокканських правителів, що були спрямовані на отримання контролю над копальнями у імперії Сонгаї в 16 столітті. Приблизно в 1540 р. султан Марокко Абу'л-Аббас Ахмад вимагав від володаря Сонгаї Аскії Ісхака I поступитися копальнями Таґаза. За словами Аль-Саді, Аскія Ісхак I у відповідь відправив своїх людей в рейд в долину річки Драа в Марокко, як демонстрацію сили Сонгаї[11]. Потім у 1556-7 рр. перший султан арабської Саадійської династії Мухаммад аш-Шейх окупував Таґазу і вбив представника Аскії[12]. Однак туареги перевели видобуток до іншої копальні, що називалась «Таґаза аль-Гізлан» («Таґаза газелей»). При сходженні на трон в 1578 році, султан Ахмад аль-Мансур вимагав отримання податкових надходжень від Таґази, але Аскія Дауд відповів натомість щедрим подарунком у 47 кг золота[13]. У 1586 р. невелике саадійське військо з 200 мушкетерів знову зайняло Таґазу[14] і туареги перевели видобуток на ще одну ділянку — ймовірно до Таудені[15]. Нарешті, нову вимогу Ахмада аль-Мансура в 1589–90 рр. Аскія Ісхак II зустрів із викликом. Це дало привід для Ахмада аль-Мансура відправити армію з 4.000 найманців через Сахару на чолі з андалузцем Джудар-пашею[16]. Поразка Сонгаю в 1591 році в битві при Тондібі призвела до краху їхньої імперії. Після завоювання Таґаза була покинута, а Тауденні, розташований в 150 км на південний схід і, таким чином, ближче до Тімбукту, зайняв місце ключового виробника солі в регіоні.

У 1828 році французький дослідник Рене Кайє зупинився в Таґазі під час подорожі через Сахару з Тімбукту. Він подорожував із великим караваном, який включав 1400 верблюдів, що перевозили рабів, золото, слонову кістку, гуміарабік та страусове пір'я[17]. На той момент руїни будинків, побудованих із соляної цегли, все ще були добре помітні[18].

У Таґазі є руїни двох різних поселень, по обидва боки стародавнього солоного озера (сабкхи). Їх розділяє відстань 3 км[19]. Більше західне поселення займало площу приблизно 400х200 м[20]. Всі будинки, крім мечеті, були розташовані в напрямку з північного заходу на південний схід, перпендикулярно пануючому вітру. Будинки у східному поселенні були розташовані аналогічним чином і займали площу 200х180 м. Причина наявності подвійного поселення невідома, але може бути пов'язана з тим, що Таґаза функціонувала в подвійній якості — і як соляна копальня і як зупинка на важливому транссахарському торговому шляху[21].

У Таґазі надзвичайно посушливий спекотний пустельний клімат (BWh). Це одне з найсухіших місць на землі і одне з найспекотніших влітку. Середня денна температура липня — 48,2 °C (118,8 °F), що вище за температуру в Долині смерті.

• Сіджильмаса

• Транссахарська торгівля
• Династія Сааді

• Caillié, René (1830). Travels through Central Africa to Timbuctoo; and across the Great Desert, to Morocco, performed in the years 1824-1828 (2 Vols). London: Colburn & Bentley.. Google books: Volume 1, Volume 2.
• Hunwick, John O. (1999). Timbuktu and the Songhay Empire: Al-Sadi's Tarikh al-Sudan down to 1613 and other contemporary documents. Leiden: Brill. ISBN 90-04-11207-3..
• Hunwick, John O. (2000). Taghaza. Encyclopaedia of Islam Volume 10 (вид. 2nd). Leiden: Brill. с. 89. ISBN 90-04-11211-1..
• Kaba, Lansiné (1981). Archers, musketeers, and mosquitoes: The Moroccan invasion of the Sudan and the Songhay resistance (1591-1612). Journal of African History 22 (4): 457–475. JSTOR 181298. PMID 11632225. doi:10.1017/S0021853700019861..
• Leo Africanus (1896). The History and Description of Africa (3 Vols). Brown, Robert, editor. London: Hakluyt Society.. Internet Archive: Volume 1, Volume 2, Volume 3. The original text of Pory's 1600 English translation together with an introduction and notes by the editor.
• Levtzion, Nehemia; Hopkins, John F.P., ред. (2000). Corpus of Early Arabic Sources for West Africa. New York: Marcus Weiner Press. ISBN 1-55876-241-8.. First published in 1981 by Cambridge University Press, ISBN 0-521-22422-5.
• Mauny, Raymond (1961). Tableau géographique de l'ouest africain au moyen age (French). Dakar: Institut français d'Afrique Noire. OCLC 6799191.. Page 329 has a map showing the sabkha and the two settlements. Page 486 has plans of the settlements.
• Monod, Théodore (1938). Teghaza, La ville en sel gemme (sahara occidental). La Nature (French) (3025 15-May-1938): 289–296..