Тереза Лізьєська

Тереза Мартен у віці трьох років

Батьки Терези Луї та Матері-Зелі Мартен були глибоко віруючими людьми, що в молоді роки робили спроби вступити до монастиря. Одружившись, вони мали намір жити як брат і сестра, однак їхній духівник переконав їх народжувати дітей. У сім'ї народилось четверо хлопчиків, які в ранньому віці померли, і п'ятеро дівчаток, що всі згодом стали монахинями. Атмосфера в сім'ї Мартенів відзначалась глибокою релігійністю, чуйністю та взаємопідтримкою. Тереза народилась 2 січня 1873 року, коли її матері було 40 років. Через два місяці після народження Терезу через слабке здоров'я відправили в одне із сіл Нормандії, де за нею доглядала нянька. Через рік дівчинку привезли назад до Лізьє, де вона, як наймолодша донька, стала об'єктом загальної любові та турботи сім'ї, в середовищі якої Тереза почала переймати основи християнського світогляду. Вже в дворічному віці в неї стали з'являтись думки про монаше життя. У такій атмосфері дівчина росла до чотирьох з половиною років, коли сталась перша трагедія. У серпні 1877 року від раку грудей померла її мати. Для всієї сім'ї це стало великим ударом, який, у силу малого віку, по-своєму особливо переживала Тереза. Намагаючись впоратись із втратою, вона вибрала найстаршу сестру Пауліну як другу матір[5] (потім Пауліна стане настоятелькою монастиря, в який поступить Тереза). Усі життєві переживання, пов'язані із смертю матері, майже на десятиліття залишились для неї глибокою раною. «Перша частина мого життя завершилась тоді» — згодом напише Тереза.

Оскільки Луї Мартен працював бухгалтером на мереживному виробництві своєї жінки, то з її смертю виникла проблема матеріального забезпечення п'яти дочок. Шукаючи кращих умов життя, Луї переселився до Лізьє на пропозицію брата покійної дружини Ісидора, який узявся йому допомагати. Продавши бізнес своєї дружини у Алансоні, Луї повністю присвятив себе дітям. Життя поступово налагодилося, проте для Терези, що тоді пішла до школи і зіткнулась із світом поза межами її сім'ї, цей час був, як вона потім висловилась «найсумнішим у житті». Дівчинка, добре підготована своїми сестрами, була набагато успішнішою в навчанні за інших, з боку яких вона відчувала заздрість і недоброзичливість.

Тереза Мартен у тринадцять років

За спогадами вчителів Тереза була тихою, слухняною, задуманою і деколи сумною ученицею. Не вміла відповідати на агресивні дії на її адресу. Єдиним полегшенням була присутність сестри Селіни, що теж ходила до тієї ж школи.

Наступним важким випробуванням став вступ Пауліни — її «другої мами» до кармелітського монастиря, яку вона тепер бачила назавжди для себе втраченою. Маючи короткий досвід спілкування із зовнішнім світом у школі, тепер сама Тереза стала сприймати монастир як «пустелю, де мене Бог теж хоче сховати». Переносячи сильні душевні страждання від втрати Пауліни, Тереза мало їла, погано спала. Від'їзд батька і двох старших сестер до Парижу та спогади про маму викликали сильний емоційних стрес, після якого в неї з'явилися симптоми хвороби, яку місцевий медик визначив як «серйозне захворювання, що не зустрічається у дітей». Кілька разів на день Тереза страждала від нервових зривів, нападів страху та галюцинацій. У день постригу Пауліни Тереза, однак, почувалася добре, випромінювала ентузіазм і взяла разом із сім'єю участь у події. Проте наступного дня її стан настільки погіршився, що лікар та її батько почали думати про початок психічної хвороби. Усі медичні засоби виявились безсилими. Однак 13 травня 1883 року Тереза побачила, як статуя Богородиці посміхнулась до неї, і в той момент вона одужала. Наступного року деякі ознаки хвороби повернулись, коли «третя мама» — її сестра Марі — теж стала кармеліткою. Однак знову все минулось раптово на Різдво 1886 року. З того часу Тереза набула твердої рішучості подолати всі перешкоди і теж стати кармеліткою. Зміну характеру вона пов'язувала із початком приймання Святого Причастя, котре почало по-новому формувати її характер.

Оскільки в такому ранньому віці до монастиря не приймали, Тереза скористалась поїздкою в Рим, щоб попросити для себе виняток із правил особисто у папи. Після його згоди, Тереза стала готуватись до здійснення її мрії.

листівка 1900 року із зображенням монастиря кармеліток у Ліз'є

9 квітня 1888 року Тереза Мартен вступила до монастиря босих кармеліток у Лізь'є, де вже перебувало 24 сестри переважно старшого віку. Вона отримала ім'я Тереза Дитяти Ісуса і Святого Лику та з ентузіазмом прийняла всі умови нового життя — холод, самотність, відсторонені молитви. Її наступним серйозним випробуванням стала новина про серйозну хворобу батька, який потрапив до психіатричної лікарні та якого вона тепер вже не могла відвідувати. Тереза посилила свої духовні практики та посвячення, однак духовний клімат у монастирі, де Бог сприймався в основному як страшний відсторонений суддя, став справляти на неї гнітюче враження. Своє натхнення вона черпала із книги «Вогонь Любові» святого Івана від Хреста. В 1893 році її сестру Пауліну (Матінку Агнес Ісуса) обрано настоятелькою монастиря, а в 1894 році після смерті батька Луї сюди вступила і Селін.

Приблизно в цей час Тереза, після багатьох років пошуків, прийшла до дитинячої духовності, котра базувалася на розумінні батьківства Бога, яке є милосердною любов'ю вираженою і втіленою в Ісусі Христі. Християнське життя є життям дитини Отця («сина у Сині»), що починається після таїнства хрещення і відштовхується від євангельських слів: «Якщо не станете як діти, не ввійдете в царство небесне». Її сестра Паулін — настоятелька мати Агнес доручила їй записувати спогади з дитинства і подальшого життя, котрі згодом лягли в основу книги «Історія однієї душі».

У цей час набули розголосу випадки, коли монахині «приносили себе в жертву» в певному намірі, що означало, що вони приймали на себе будь-які страждання та передчасну смерть заради певної мети, наприклад навернення грішників, прощення гріхів інших людей тощо.[6] Тереза чула про одну з таких монахинь — кармелітку Марію Ісуса, що перенесла агонію і смерть у наміренні спокутувати гріхи інших.[7] Під впливом внутрішнього поклику, в червні 1895 року, Тереза принесла в жертву і себе під час меси на свято Святої Трійці. За кілька років до смерті вона сказала «Мені здається, що любов може замінити довголітнє життя. Ісус не звертає уваги на час, у Небі його немає. Він зважає лише на любов».

Поступово Тереза відчула, що покликання сестер-кармеліток «наречена і мати» є недостатнім для неї. Вона бажала бути священником, місіонером, пророком, учителем церкви, мучеником. Ці хвилювання пройшли після того, як вона прочитала 13 главу 1-го послання апостола Павла до Коритян , де говориться про любов як найважливішу якість, що переважає усі інші. Тепер Тереза відчула ясність свого покликання і вона написала: «…моє покликання, я нарешті знайшла його… моє покликання — це Любов!… Так, я знайшла своє місце в церкві й це Ти, о мій Боже, який дав мені це місце; в серці церкви, моєї Матері, я буду Любов'ю …так я буду всім … і мої мрії здійсняться!!!»[8]. Турбуючись долею грішників, які втратили віру, вона сама занурилася у «ніч віри» та внутрішню боротьбу, яка ще більше загострилася, коли в неї почав розвиватися туберкульоз, виснажуючи її фізичні сили. Вже кашляючи кров'ю та будучи серйозно хворою, Тереза зберігала спокій та посмішку, чим підтримувала співсестер-монахинь, вражених страшною хворобою такої молодої сестри. Тоді вона промовила слова, що потім стануть знаменитими. «Після смерті я проведу Небо на землі, аж до кінця світу допомагаючи душам». Після болючої і сильної агонії 30 вересня 1897 року у 24 річному віці вона померла від туберкульозу.