Трансплантація легенів

Перша задокументована спроба трансплантації легенів була реалізована радянським ученим Володимиром Деміховим в 1946 році. В якості експерименту операція проводилася на собаці. В кінцевому підсумку трансплантація виявилася невдалою через відторгнення трансплантата. Однак, дана спроба вперше продемонструвала громадськості, що процедура технічно здійсненна.

Хірург Джеймс Харді з Університету Міссісіпі провів першу пересадку легенів людини 11 червня 1963 року. На жаль, через 18 днів, реципієнт помер від ниркової недостатності. З 1963 по 1978 рік множинні спроби трансплантації легень не вдавалися через відторгнення. Тільки після винаходу апарату штучного кровообігу в поєднанні з розвитком імуносупресантів (циклоспорин) такі органи, як легені, могли бути пересаджені з більшою ймовірністю відновлення пацієнта.[1]

Першою успішною пересадкою легень вважається трансплантація серця і легенів, виконана доктором Брюсом Рейц зі Стенфордського університету в 1981 році жінці, у якої була ідіопатична легенева гіпертензія.[2]

• 1983 рік: перша успішна довгострокова одиночна трансплантація легенів. Операцію провів торакальний хірург Джоел Купер, пацієнт Том Хол (Торонто)
• 1986 рік: перша успішна довгострокова подвійна пересадка легенів. Пацієнт Енн Харрісон, хірург Джоел Купер (Торонто)[3]
• 1988: перша успішна тривала подвійна трансплантація легені при муковісцидозі від Джоела Купера (Торонто). У той же час, в Європі активно розробляються програми по легеневій трансплантації в Сполученому Королівстві, в Парижі, Ганновері і Відні.

Протягом наступного десятиліття число виконаних у всьому світі трансплантацій легень швидко зросла. У 1987 році було виконано близько 45 трансплантацій, а до 1990 року по всьому світу було проведено більше 400 трансплантацій. Активність продовжувала швидко рости до середини 1990-х років, коли число щорічних трансплантацій досягла близько 1400. В останні роки кількість трансплантацій легень збільшилася до 2200 на рік. Фактично, медіанна виживання пацієнтів, які перенесли трансплантацію в період з 2000 по 2006 рік, склала 5,5 років у порівнянні з 4 роками для пацієнтів, які перенесли трансплантацію в період з 1988 по 1994 рік. Однак, результати в сучасну епоху залишаються далекі від ідеалу. Хронічне відторгнення стало головною перешкодою на шляху поліпшення довгострокового виживання. Крім того, брак відповідних донорських органів залишається основним обмеженням для більш широкого використання трансплантації легенів.[4]

Трансплантація легенів виконується хворим з прогресуючими обструктивними, фіброзуючими або судинними захворюваннями. Нозологічний спектр включає:

• Хронічне обструктивне захворювання легень (ХОЗЛ) / Емфізема легень;
• Ідіопатичний фіброз легень;
• Муковісцидоз;
• α1-антитрипсинова недостатність (первинна емфізема);
• Первинна легенева гіпертензія;
• Саркоїдоз;
• Бронхоектази;
• Лімфангіолейоміоматоз;
• Вроджені вади серця;
• Облітеруючий бронхіоліт (первинна трансплантація);
• Дифузні захворювання сполучної тканини з ураженням легень;
• Інші інтерстиціальні захворювання.

При постановці показань до трансплантації легень враховується ступінь порушення функції дихання і, як наслідок, зниження якості життя, швидкість прогресування захворювання, очікувана тривалість життя і перспективи консервативного, або альтернативного хірургічного лікування. Обов'язковою умовою направлення на трансплантацію легень є вичерпані можливості лікарської терапії, тобто пацієнт повинен отримувати весь спектр лікарських препаратів відповідно до існуючих рекомендацій авторитетних пульмонологічних товариств.[7]

Протипоказання до виконання пересадки легенів ділять на абсолютні і відносні.

Як і при будь-якій хірургічній операції, є ризик кровотечі та інфекції. Нещодавно пересаджені легені самі по собі можуть не гоїтися і не функціонувати належним чином. Тому що велика частина тіла пацієнта піддалася впливу зовнішнього повітря. Відторгнення трансплантата може настати не лише після завершення операції, а й протягом усього життя пацієнта. Відторгнення трансплантата є серйозним ускладненням і допомога має бути надана максимально швидко.

Ознаки відторгнення:[10]

• гарячка;
• грипоподібні симптоми, включаючи озноб, запаморочення, нудоту, нічні поти;
• підвищена складність дихання;
• погіршення результатів легеневого тесту;
• біль в грудях;
• збільшення або зменшення маси тіла більш ніж на два кілограми за 24-годинний період.

Для того, щоб запобігти відторгненню трансплантата і подальшого пошкодження нових легенів, пацієнт повинен приймати лікування імуносупресивними препаратами. Пацієнти, як правило, повинні приймати комбінацію ліків для того, щоб боротися з ризиком відторгнення. Це довічне зобов'язання, і воно має суворо дотримуватися. Імуносуперсивний режим починається безпосередньо перед або після операції. Як правило, схема лікування включає циклоспорин, азатіоприн і кортикостероїди але, оскільки епізоди відторгнення можуть повторюватися протягом усього життя пацієнта, точний вибір і дозування імунодепресантів можуть бути змінені з плином часу. Іноді такролімус дається замість циклоспорину і мікофенолат мофетилу замість азатіоприну.