Удінська мова

Удінська мова (самоназва уди, ути) — мова народу удінів. Сфера розповсюдження: місто Огуз (раніше Верташен) Верташенського району і село Нідж Куткашенського району Азербайджану; село Зінобіані (раніше Октомвері) Кварельського району Грузії. Число мовців близько 10 тис. осіб. Мова є безписемною, але останнім часом надаються зусилля для створення письма. Вважається, що удінська мова була поширеною і вживалася на території Кавказької Албанії, на основі якої в 4 ст. виникло албанське письмо і сформувалася літературна мова.

Існують два діалекти удінської мови: ніджський і верташенсько-октомверійський (огузький). Розрізнення діалектів не перешкоджає їх взаєморозумінню, але в кожному з них наявна тенденція особистого розвитку, що пов’язана зі сферою навколишнього мовного середовища (грузинська мова для октомверійського, азербайджанська для верташенського і ніджського, вірменська для ніджського).

Удінська мова викладалась як рідна мова в початковій школі в 1930-х — 1940-х роках. З 1992 викладається в школах міста Огуз (Азербайджан).

Фонетика мови нараховує 11 голосних і 38 приголосних звуків. Наголос є силовим і припадає на останній склад. Довгота голосних теж відіграє велику роль в значеннях слів: эхне — говорить, э:хне — говорить безперервно; унекса — їсть, у:некса — їсть без кінця (ненаситно). Наявні фонетично необумовлені випадки чередування: буне — є, наявний (зроблений), бене — зробив, бине — робив (робив постійно), боне — зробиться, якщо…, бане — треба зробити. Кількість часів — 16. 10 основних відмінків (решта — місцеві).