Франсуа Жерар

Народився в Римі. Батько був французьким дипломатом в Римі, що одружився з італійкою. У віці 12 років сина вивезли до Парижа і влаштували до пансіону. Він обрав художню кар'єру і почав опановувати майстерність у скульптора Огюстена Пажу (1730—1809). Бажання слави і живопис спонукали до переходу у майстерню художника Ніколя-Гая Брене (1728—1792). Він покине і Брене́ заради стажування в майстерні уславленого на той час художника Жака-Луї Давіда (1748—1824).

1789 року брав участь у конкурсі на римську премію. Але власний твір виконав з допомогою свого приятеля Ан-Луї Жироде-Тріозона. Це було заборонено тодішніми правилами. Про допомогу дізнались і сумісний твір двох художників (а не одного) нагороду не отримав. 1790 року помер його батько і Франсуа Жерар вивіз матір-італійку у Рим.

Почали діяти революційні закони про французьких емігрантів, котрих революційний уряд декларував як зрадників. Франсуа Жерар, аби не бути покараним за законом про емігрантів, 1791 року повернувся у Париж. Впливовий на той час вчитель Жерара (Жак-Луї Давід) допоміг молодому митцю, що бідував, узяв його у власну майстерню. Є відомості, що Жерар допомагав художникові при створенні уславленого портрета Ле Пеллетьє де Сен-Фаржо, що було звичною практикою в майстерні Давіда, примушеного обставинами працювати в шаленому темпі.

Перебування в революційному Парижі і праця в майстерні революційно налаштованого художника не позначилися на свідомості Жерара, котрий не виробив власної політичної позиції. Влаштований Давідом у революційний трибунал, Жерар перебував там формально, роблячи усе можливе, аби не брати на себе відповідальності. Франсуа Жерар і надалі легко переходитиме з одного політичного табору до іншого, ставлячи за мету власні прибутки і комфортне життя. Він починає працювати портретистом по замовам, але не полишає історичний живопис, котрий вважали тоді престижнішим за портретний. Його звернення до міфологічного жанру обумовлене змаганням із тим же Ан-Луї Жироде-Тріозоном у намаганні довести, що він не гірший.

«Портрет Бернадота», як принца Швеції, 1811 р.

Водночас зросла його слава портретиста. В Парижі пройшов контрреволюційний переворот і владу в країні перехопили військові на чолі з генералом Наполеоном. Народилась нова наполеонівська еліта, котра волала слави як у стародавніх римлян, величі і пишного оточення. Складовою пишного побуту наполеонівської еліти та Наполеона став ампірний портрет, різновид парадного портрету дореформенного і дореволюційного періоду. Франсуа Жерар і став обслуговувати наполеонівську еліту та Наполеона, нарешті виборов матеріальний успіх і започаткував у власному помешканні модний салон. Серед вдалих портретів цього періоду — портрет мадам Мере́ (Летиція Бонапарт, мати Наполеона 1799 рік, котру він подав як молоду красуню)…

Серед відвідувачів його салону люди різних політичних уподобань як про- так і антинаполеонівські налаштовані (Талейран, Джордж Каннінг, мадам де Сталь тощо). Згодом салон художника відвідав навіть герцог Веллінгтон, переможець Наполеона Бонапрта, якому прислужився свого часу і Франсуа Жерар. Серед творів художника «Наполеон І у коронаційному вбранні», «Портрет Жозефіни Богарне, 1-ї дружини Наполеона Бонапарта», Ермітаж[2], портрети родичок Наполеона тощо. Франсуа Жерар слухняно перейшов на стилістику наполеонівського ампіру, започатковану самим Наполеоном.

Лише іноді сама модель давала підстави створити героїчний образ в портреті. Тоді Жерар переводив пафос, притаманний театральному класицизму — у пафос офіційного звеличення особи, що піднялась із соціальних низів до вищих соціальних щаблів («Портрет Бернадота», наполенівського генерала, що стане королем Швеції).

Розпад наполеонівської імперії і усунення його із європейської політики не позначились погано на матеріальному стані тоді вже барона Жерара. Він в черговий раз перейшов на обслуговування аристократів-реставраторів монархії і двору короля Франції Карла Х.

Але його авторитет збряк і був затьмарений художниками нового покоління. Він створює картини в стилістиці холодного або еротичного класицизму («Дафніс і Хлоя», «Амур і Психея», 1822 р.), що почав входити в смугу довгої системної кризи і перетворився згодом на помертвілий академізм.

11 січня 1837 року, після трьох діб невідомої гарячки, він помер у Парижі. Поховання відбулося на цвинтарі Монпарнас.

Франсуа Жерар, «Портрет Катерини Стаженської», Львівська національна галерея мистецтв

• «Художник Ізабе з малою донькою»
• «Свята Тереза Авільська»
• «Констанция Любенська»
• «Марія Валевська»
• «Наполеон І у коронаційному вбранні»
• «Портрет Жозефіни Богарне, 1-ї дружини Наполеона Бонапарта», Ермітаж[2]
• «Гортензія Богарне»
• «Каражина Стажинська», Львівська національна галерея мистецтв
• «Вікторія Потоцька»
• «Мадам Рекам'є в кріслі»
• «Амур і Психея»
• «Дафніс і Хлоя»
• «Корінна»
• «Амур точить вістря стріли»
• «Гілас і німфа»
• «Повенення Йосипа Прекрасного у родину»

«Гілас і Нимфа»

«Дафніс і Хлоя», 1824 рік.

• 
  «Портрет Луї XVIII Бурбона», 1789 р.
• 
  «Кароліна Неаполітанська в парку Багатель», Булонський ліс під Парижем, до 1836 року.
• 
  «Шарль Філіп Французький, граф Артуа».
• 
  «Художник Ізабе з малою донькою», 1796 рік
• 
  «Йоахим Мюрат», наполеонівський генерал, 1801 рік
• 
  «Філіп Поль, граф Сегюр».
• 
  «Портрет невідомої доби ампіру», 1810 рік, Музей красних мистецтв Нансі.
• 
  Констанція Любенська, 1814 рік
• 
  «Томмазо Сгріччі», 1824 рік
• 
  «Корінна»
• 
  «Амур точить вістря стріли»
• 
  «Повернення Йосипа Прекрасного в родину»

• Французьке мистецтво
• Ампір
• Революційний класицизм
• Романтизм
• Історичний живопис
• Парадний портрет

• Гос. Эрмитаж. Каталог 1, «Западноевропейская живопись», Ленинград, «Аврора», 1976
• Ilaria Ciseri, Romantyzm, Warszawa: Arkady, 2010, ISBN 978-83-213-4599-4
• Leksykon malarstwa od A do Z, Warszawa: Muza S.A., 1992, ISBN 83-7079-076-3
• Waldemar Łysiak, Malarstwo białego człowieka, wyd. 2, t. 7, Warszawa: Nobilis, 2011, ISBN 978-83-60279-50-6
• Andrzej Dulewicz, Encyklopedia sztuki francuskiej, Warszawa: Wydaw. Naukowe PWN; WAiF 1997, ISBN 83-01-12330-3