Френк Ширан

Френк Ширан народився в Камдені (штат Нью-Джерсі) у 1920 році, в родині ірландського емігранта Томаса Френсіса Ширана-молодшого (1886-1968) і шведської емігрантки Мері Агнес Хансон. Дитинство провів у Дарбі (Пенсильвания), невеликому робочому містечку поряд з Філадельфією.[7] Себе Френк вважав ірландцем-католиком. Зростом (1,93 м) він пішов у шведську рідню по материнській лінії. Ширани були бідні, і вже в ранньому дитинстві Френку доводилося красти овочі у місцевих фермерів. У 7 років він влаштувався на першу в своєму житті роботу, вигрібав попіл. Батько Френка був боксером-любителем (друга напівсередня вага) і займався в католицькому клубі «Шенахен», нерідко використовуючи бокс як покарання для сина. Деякий час Френк був вівтарним служкою в церкві Скорботної Божої Матері, поки його не вигнали за розпивання церковного вина. Закінчив 8 класів школи Діви Марії і вступив в «Дарбі хай скул», але незабаром кинув її. Після школи Френк працював у різних місцях, у тому числі в карнавальній групі «Ріджент» і на лісозаготівлях, поки не поступив учнем скляра в «Перлстейн глесс Компані».

У серпні 1941 року Ширан поступив на службу в Армію США і, пройшовши базову підготовку під Білоксі (штат Міссісіпі), був призначений у військову поліцію. Після нападу на Перл-Харбор він добровільно зголосився в діючу армію і був направлений для навчання на парашутиста у Форт-Беннінг (штат Джорджія), але, вивихнув плече після першого стрибка з навчальної парашутної вишки і був переведений в 45-ю піхотну дивізію, відому як «Дивізія Громовий Птах».[8] 14 липня 1943 року Ширан відплив у Північну Африку, в Касабланку.

За час служби Ширан в загальній складності 50 діб провів у самоволках[9] і 411 днів у боях,[10] при тому що в середньому на одного солдата зазвичай доводилося близько 100 бойових днів. Перший бойовий досвід Френк набув під час Італійської кампанії; включаючи вторгнення на Сицилію, висадку в Салерно, кампанію в Анціо і битву під Монте-Кассіно.[11] Потім він брав участь у висадці на півдні Франції,[12] боях на Арденнах і в вторгнення в Німеччину.[13]

24 жовтня 1945 року Ширан був звільнений з армії США. Пізніше він згадав, що «демобілізували мене [...] за день до 25-річчя, але лише за календарем».[14]

Пізніше Ширан згадував свою військову службу як час, коли він вперше розвинув безсердечність по відношенню до людських жертв. Ширан стверджував, що був свідком або учасником масових вбивств італійських і німецьких військовополонених, які порушували Гаазькі конвенції 1899 і 1907 років і Женевську конвенцію про військовополонених 1929 року. У більш пізніх інтерв'ю з Чарльзом Брандтом він розділив такі вбивства на наступні категорії:

• Помста в запалі битви за смерть товаришів[12]
• Накази від командирів підрозділів про ліквідацію полонених[15]
• Різанина в Дахау та інші факти вбивств охоронців і наглядачів концентраційних таборів[14]

У жовтні 1945 року Френк у французькому Гаврі, напередодні відправки додому, випадково зустрів молодшого брата Тома, який також проходив службу в армії. Том, привітавши старшого брата, сказав: «Як ти змінився! Ти вже не той мій брат, який був до війни».[16] Розповідаючи про це Брандту, Ширан розмірковував:[16]

Я зрозумів, що Том мав на увазі. І вся справа в цих 411 днях боїв — вони закарбувалися не тільки на обличчі, але засіли в очах [...]

Я й сам розумів, що тепер уже не той, що раніше. Мене тепер уже багато не обходило. Я пройшов майже всю війну — чого і кого мені боятися? В Європі я пішов у себе і після цього вже більше не вийшов. До смерті звикаєш. Як і до того, що доводиться вбивати інших [...]

Ночами безперервно мене мучили кошмари, іноді я навіть не міг зрозуміти, де я [...]

Тобі довелося побачити безліч жахливих речей [...]

Опинившись вдома, я все частіше і частіше замислювався про смерть. Всі замислюються про неї. А потім раптом запитав себе: а що ти, власне, паришся? Ти не в силах вплинути на це. [...] Так якого біса мучити себе? Будь що буде. З деяких пір ці прості істини і стали для мене девізом. Я війну пройшов — що гіршого може зі мною статися? І поступово перестав думати про це. Будь що буде.

Покинувши службу і повернувшись додому, Ширан знову став працювати в «Перлстейн глесс Компані», але вже незабаром залишив цю компанію. Як він сам згадував про це: «не міг я більше перебувати на цій роботі після тієї військової вольниці [...] не міг я більше ходити в піднаглядних і пару місяців потому вирішив звідти відвалити».[16] Після цього Френк змінив безліч робіт: розвозив влітку лід, а взимку вугілля, вантажив мішки з цементом, працював на будівництві, викидайлом, вчителем танців, мало не влаштувався в поліцію з подачі сенатора штату Джиммі Джаджема. Одночасно Ширан грав в американський футбол блокуючим півзахисником за команду католицького клубу «Шенахен».[16]

Одружившись, Ширан став шукати постійну роботу. Спочатку він влаштувався працювати на «Бадд менюфекчурінг», яка виготовляла деталі автомобільних корпусів, але незабаром пішов звідти, внаслідок важких умов праці. У 1948 році він стає водієм вантажівки компанії «Свіфт міт», розвозячи по магазинах Філадельфії м'ясо. Пізніше Ширан отримав постійну роботу водія вантажівки у фірмі «Фуд Фейр» і вступив у профспілку водіїв «Міжнародне братство перевізників». Одночасно Френк працював викидайлом в барі «Ніксон боллрум» і уроками танців в дансинг-залі «Вагнер». У «Фуд Фейр» він пропрацював 10 років, поки не був змушений звільнитися через крадіжку перевезених товарів.

Серед водіїв «Фуд Фейр» було багато італійців, і незабаром Ширан, який вивчив італійську під час війни в Італії, обзавівся численними знайомими в італійських кварталах. Але найважливіше в його житті знайомство відбулося в 1955 році, коли Френк зустрівся з босом мафії північно-східній Пенсильванії Расселом Буфаліно,[17][18] який став його другом і наставником на все життя.