Філевський Іоанн Іоанович

У харківських газетах «Южный Край», «Харьковские ведомости», «Мирный труд» в 1890-ті — 1910-ті рр. були опубліковані десятки статей, заміток, слів і проповідей, що торкалися актуальних соціальних проблем — пияцтва і проституції, шлюбу і моральності. У роки російсько-японської війни 1904—1905 рр. — теми патріотизму і любові до Вітчизни.

На рубежі століть з позицій Православної Церкви на сторінках «Веры и Церкви», «Странника», «Миссионерского обозрения» вступив в полеміку з діячами мистецтва російського Срібного віку (Розановим, Меньшиковым, Мережковським, Мінським та ін.). Аналізував нові «віяння» в російській культурі і мистецтві к. XIX — нач. XX ст.

У 1892 р. в статті «З приводу літературного толку про графа Л. М. Толстого» з православних апологетичних позицій полемізував з тими, хто отримав широкий резонанс спробами зрівняти Христа з філософами античності і розглядати християнство лише як одну з етико-філософських конструкцій давнини. Викривав неправдиве розуміння християнства, і православ'я зокрема, як основу богемного «богошукацтваи» початку XX століття.

У 1902 р. під враженням від участі в Релігійно-філософських зборах в Петербурзі опублікував три «релігійно-філософські листи»: «Про дух і плоть» — на статтю Д. С. Мережковського в журналі «Мир искусства» за 1902 р. «Л. Толстой і Достоєвський»: Християнська релігія і культура" — на статтю М. Мінського «Філософські розмови» в тому ж журналі; і, нарешті, «Про відношення до життя і смерті в язичництві і християнстві», — де дав узагальнений аналіз фундаментальних відмінностей між християнським і древньо-язичницьким світами, і вказував на штучність і небезпеку побудови синтетичних неоязицьких світоглядних систем на основі неправдивого «перетлумачення» християнства.

У 1904 р. в статті «З приводу картини І. Ю..Репіна „Йди за Мною, сатано“ на XXXII передвижницькій виставці» дав мистецтвознавчий і ідейний аналіз цього твору. Картина Ріпина виступає тут як одна з варіацій і продовжень антихристиянського осмислення образу Спасителя в мистецтві модерну. Зразком тут служила картина німецького художника Макса Клінгера «Христос на Олімпі» (1897 р.). Розкривши амбітну, але досить поверхневу символіку створеної композиції Репіным, автор відмічає, що Ріпин дає утрируваний погляд на ідеали християнського духовного аскетизму. Мимоволі трохи відкриваючи свій «дуалістичний, сектантський, маніхейський» погляд на природу жінки як символу і джерела зла, Ріпин побічно намагається протиставити перевагу «аскетичної простоти» квазінародного вигляду графа Л. Н. Толстого над євангельською тілесною убозтвом.

У області церковної історії, і церковній історії рідного краю, взяв участь в складанні нарисів «Харківські архіпастирі» до столітнього ювілею єпархії.

У 1896 р. опублікував велику богословську роботу «Вчення св. Вікентія Ліринського: виклад і порівняно-історична оцінка цього вчення по Commonitorium 'у», основні положення якої опублікував журнал «Странник» в 1896—1897 рр.

Удостоєна позитивних відгуків магістерська дисертація І. І. Філевського «Вчення Православної Церкви про Священний Переказ: апологетичне дослідження», по зробленому в 1908 р. зауваженню дослідника Священного Переказу П. П. Пономаріва, була єдиною на той час російською працею, спеціально присвяченою цьому предмету. Темою роботи була розробка гносеологічних норм релігійної віри і, на їх базі, методологічних основ для розвитку цілісної системи богословських знань про віру.

Полемічно, робота мала за мету апологетичний захист вчення Церкви перед сектами, супротивними православ'ю з позицій протестантизму. «Питання про Переказ у антицерковному сектантстві — це важкий камінь спотикання і камінь спокуси. Уся єресь, так або інакше, відкидала догматичний пріоритет церковно-релігійного переказу» — відмічав о. І. Філевський в промові перед захистом дисертації. Наприкінці XIX — початку XX ст. Харківська губернія, як і Україна в цілому, були місцем активної експансії «народних» протестантських сект. Безумовний науковий успіх, широке визнання робіт стали стимулом академічної кар'єри І. Філевського.

У 1908 р. І. Філевський опублікував дві короткі роботи, присвячені проблемам стосунків інтелігенції і християнського віровчення: «Культ науки і християнська релігія: (З приводу книги проф. І. І. Мечникова „Етюди про природу людини“)» і «Слово про союз між вірою і наукою»; останнє було вимовлене в університетській церкві 17 січня 1908 р. Вказуючи на ключову роль Церкви в становленні європейської культури і науки, І. Філевський висловлював свою переконаність в тому, що наука і культурний прогрес не суперечать догматам православного християнства. Навпаки, сама культура і наука дали і неминуче дадуть тих, що в майбутньому багато прямо підкріплюють істину віри положень.

Роки Першої російської революції позначили поворотний момент в діяльності І. І. Філевського, позначивши наростаюче зближення його поглядів з ліволіберальною ідеологією кадетського толку.

У серії публікацій в «Церковній газеті» в 1906 р. він ратує за «ідейно-релігійне» примирення Церкві і «суспільства» заради досягнення духовного оновлення останнього, і його перелаштування на началах «соборності». Побічно констатуючи наявність розколу в суспільній свідомості, провину за його виникнення І. Філевський покладав на державу і на Церкву. Картина сучасності бачилася І. Філевському в похмурих тонах. Церква серйозно постраждала від свого закріпачення державою, від цезарепапізму і бюрократичної опіки над нею. Церква відірвана від народу і не виражає його релігійні ідеали і духовні потреби. Церква не відповідає запитам сучасності. Замість «соборності» і «духовного розкріпачення», в православ'ї переважає «чернечий колорит». Як наслідок, в православ'ї розроблені питання особистого порятунку, але абсолютно не бралися до уваги питання «культурно-громадської творчості». І. Філевський побачив «класову боротьбу» між вищим чорним духовенством і нижчим духовенством білим. Саме «панування ченців» нібито привело до розподілу на ієрархів і мирян, відсутності автономних приходів, фанатизму місії і місіонерів. Шлях до ідейно-релігійного примирення церкви і «прогресивної громадськості» лежав через проведення реформ на началах «соборності» в усіх сферах життя Церкви.

Рішуче критикуючи прибічників відновлення патріаршества в Росії, І. Філевський протиставляв соборний початок «централізації», бюрократичному, втіленням якого нібито є патріаршество. До проблеми відновлення патріаршества І. Філевський підходив з соціологічної точки зору, убачаючи в нім не більш як соціально-політичний інститут, що історично сформувався і характерний для певної епохи, схожий з монархією. Цей підхід гармоніював з позитивіським соціологізмом ліберально налагоджених істориків Харківського університету; і фактично виявляв собою розгортання кадетської ідеології звільнення суспільства в застосуванні до Церкви.

Звідси слідувала ідея відповідності пристрою Церкві будую суспільства і держави. Прийдешня громадянська свобода повинна гармонійно злитися з церковною соборністю. Церковне управління має бути перетворене «від верху до низу». Духовенство має бути «розкріпачене», а пристрій Церкви перетворений на демократичних началах соборного самоврядування. З цих позицій И. Філевський піддавав критиці присвячений проблемі відновлення патріаршества доповідь архієпископа Антонія (Храповицького) на засіданні Особої передсоборної присутності 1 червня 1906 р.

Сучасний йому історичний час бачився І. Філевському часом переломним, епохою, коли відбувається перетворення людства. Своїм завданням як пастиря, о. І. Філевський вважав благословіння культурного прогресу і узгодження його ідей з ідеями християнськими. Контекст робіт о. І. Філевського говорить про те, що узгодження це мало односторонній характер і прив'язувало християнське віровчення до політичних доктрин кадетського толку.

Розвинуті в роки першої революції ідеї І. Філевський продовжив відстоювати в 1917. У своїй статті «Що раніше: Собор або Засновницькі Збори»? він знову, і в ще більш послідовній формі, проводить курс «Церковної газети». Вимагає «демократизація Церкви», відстоює принцип виборності духовенства, «соборності», критично відзивається про інститути консисторії і благочинних, висловлюється за «розкріпачення духовенства», різко засуджує положення, при якому «ченці як і раніше управляють церквою». А для інституту патріаршества, що відроджувався, використовує модне визначення «контрреволюції» в Церкві.

І. Філевський рішуче виступав проти проведення Помісного Собору до скликання Установчих Зборів, оскільки рішення Собору могли не відповідати виробленим цим політичним форумом принципам державного будівництва.

Статті літа 1917 р. представляють о. І. Філевського як лідера обновленства, що цілком сформувався, в Харківській єпархії. Також, в його поглядах проявляється ясний автокефалистский мотив. Він вказує на неприйнятність невідповідності митрополій державним і етнічним кордонам суб'єктів майбутньої Російської федерації: «Наша Україна не визнає цього ділення: вона, забезпечуючи свої національні права і державний устрій, вимагатиме церковної автокефалії і повної автономності». Оголошена І. Філевським доповідь «Православна суть і ідеологічна цінність „Живої Церкви“, автокефалія православ'я» (1920 р.) стала вираженням фундаментальних ідей обновленського руху в Україні. Як і раніше, свої твердження І. Філевський засновував на викритті єресі цезарепапізму — «протиприродного союзу і підпорядкування церкви державі», що вело до кризових процесів в Російській Православній Церкві XVIII — нач.XX століть. Старообрядність і сектантство, суперечку західників і слов'янофілів трактуються їм як такі, що розвиваються на ґрунті протесту, що «ніколи не припинявся, проти православної казенщини. напружені шукання живої церкви в російському православ'ї». Організація «Живої Церкви» розглядалася як своєрідний підсумок цих шукань — «земне православ'я нашого часу».

Окрема увага приділялася питанню «білого епископата», супротивного «узурпації Верховної влади в церкві ченцями-архієреями». Чернецтво, що зберігається як особистий подвиг, підлягало «реформуванню» в «православно-трудові братерства». У доповіді знаходилася рішуча вимога автокефалії української і інших православних національних церков.

У своїх публікаціях 1920-х рр. І, що публікувалися в радянській пресі. Філевський повністю засвоює прийняту в них мову, викриває «контр-революцію», «монархічну білогвардійщину» в Церкві і так далі.