Харківська єпархія УПЦ (МП)

У цей час церковним життям в Харкові та Харківському полку керував Соборний протопіп, або духовний управитель — настоятель Успенського Собору. У віданні Харківського протопопа знаходився крім Харківського ще й Валківський повіт і частина Вовчанського. Його правління називалося протопопією або духовним двором. Всі архієрейські розпорядження, які стосувалися церков харківського полку, йшли саме до нього. До протопопа зверталася і місцева влада щодо церковних питань. В інших полкових містах Слобожанщини були свої протопопи. В 1744 році в Харкові створюється Духовне Правління, до якого крім протопопа входили ще два члени — проповідник і один учений священик. Ця реорганізація була пов'язана з тим, що один протопіп не справлявся з усіма місцевими справами і часто, навіть, найдрібніші справи відправлялися до Бєлгородської духовної консисторії, ускладнюючи її діяльність. В 1758 році на 94 церкви, які входили у відання Харківського Духовного Правління приходилось 3 протоієрея, 114 священиків, 5 дияконів, 62 дячка, і 23 паламаря. Весь округ Духовного управління ділився на 5 відділень — Харківське відомство (кероване протопопом), Валківське, Нововодолазьке, Ольшанське і Золочівське намісництва, які керувалися намісниками зі старших священиків.

Духовне управління було сполучною ланкою між Бєлгородською Духовної Консисторії та окремими парафіяльними священиками. Воно ж розглядало і деякі дрібні справи свого округу.

Список харківських протопопів:

• Єремій
• Іван
• Захарія Филимонович.
• Панкратій Филимонович.
• Петро Андрєєв.
• Яків Ревковскій 1707—1716 рр.
• Яків Петрович Сенютович 1719—1722 рр.
• Григорій Александров 1722—1764 рр.
• Стефан Флоринський 1764—1769 рр.
• Михайло Іванович Шванский 1769—1790 рр.
• Іван Андрійович Гільовський 1790—1795 рр.
• Андрій Семенович Прокопович з 1795 р.

В 1726 році був заснований Харківський колегіум. Свого часу там викладав відомий український філософ — Г. С. Сковорода.

26 лютого 1764 року був проголошений Маніфест про секуляризацію церковних володінь, за яким монастирські землі були передані у власність державі. У 1786—1788 рр. секуляризація була проведена в південних губерніях Росії і України. У цей час було розформовано безліч монастирів.

16 (27) жовтня 1799 року указом Імператора Павла I була утворена Слобідсько-Українська єпархія, виділена з до того величезної Бєлгородської єпархії.

Першим її єпископом став Христофор (Сулима) з титулом «Слобідсько-Український і Харківський»; з 13 лютого 1836 по 5 червня 1945 титул був «Харківський і Ахтирський», а з 5 червня 1945 — «Харківський і Богодухівський».

Святитель Мелетій, архієпископ Харківський

В 1866 в єпархії було засновано Сумське вікаріатство.

В XVII-XVIII століттях головним храмом міста був Свято-Успенський собор. Після заснування самостійної єпархії кафедральним собором став Покровський, а Успенський перетворений в «Градський собор». В 1846, за синодальним указом, архієрейська кафедра була перенесена з Покровського в Успенський собор. «Градським собором» стала іменуватися Благовіщенська церква, а з 1863 — Воскресенська. В 1865 році Синод виявив повну непотрібність титулу «Градський собор» і право іменуватися собором залишилося лише у Свято-Успенського храму.

В 1800 році на території Свято-Покровського монастиря була відкрита Духовна Консисторія. У 1841 році почалося впровадження нового статуту духовної консисторії, який уніфікував церковне управління на рівні єпархії. Єпархія поділялася на церковні округи — протопопії, які відповідали повітам і керувалися протопопами і духовними правліннями — відповідними колегіальними органами. Протопопії поділялися на благочинні округи, а ті — на парафії. Згодом інститут протопопії ослаб, а в 1840 році його було ліквідовано.

У 1840/41 навчальному році в Харкові була організована Духовна Семінарія на базі колишнього Колегіуму.

На час заснування єпархії в Харкові налічувалося 10 церков: Покровська, Успенська, Миколаївська, Благовіщенська, Дмитрівська, Різдвяна, Воскресенська, Михайлівська, Вознесенська і Мироносицька, яка була цвинтарної.

Якщо в 1799 році в єпархії було 673 церкви, то через 100 років їх налічувалося понад 1000. На початку XX століття на Харківщині було близько 800 церковно-парафіяльних шкіл і близько 20 монастирів. Всього на Харківщині на 1904 рік налічується 950 церков, 10 монастирів, 1360 священиків і дияконів. У самому місті налічувалося 42 церкви.

У 1912 році в Єпархії було 952 церкви, 75 каплиць, 13 монастирів (8 чоловічих та 5 жіночих), 1 жіноча громада; духовна семінарія, 3 духовних училища, єпархіальне жіноче училище, 816 церковних шкіл; 777 бібліотек при церквах, 7 лікарень і 27 богаділень.

16 жовтня 1843 року після доповіді обер-прокурора Священного Синоду імператор Микола I затвердив прохання жителів Харкова про введення хресного ходу для перенесення ікони Озерянської Божої Матері з Курязького монастиря в Харківський Покровський кафедральний собор. Хресні ходи повинні були відбуватися 30 вересня (з Куряжа до Харкова) та 22 квітня (з Харкова до Куряж) відповідно до престольних свят Харківського Покровського собору (1 жовтня) і Курязького монастиря (23 квітня). Він став головним міським духовним святом.

У 1821—1841 рр. велося будівництво дзвіниці Успенського собору (89,5 м), яка перевершувала за висотою дзвіницю Івана Великого в Москві.

У другій половині XIX століття в Харкові виходить 14 духовно-просвітницьких видань, зокрема філософсько-богословський журнал «Віра і розум», журнали «Духовний вісник», «Духовний щоденник», «Благовіст», газета «Харківські Єпархіальні Відомості», інші видання.

З 14 травня 1914 по квітень 1917 року (знову обраний в серпні того ж року) Харківську кафедру займав Антоній (Храповицький), згодом перший предстоятель Російської Православної Церкви закордоном.

Священномученик Онуфрій (Гагалюк)

Священномученик Олександр (Петровський)

Священномученик Костянтин (Дьяков)

В 1920-ті роки в церковному житті Харківщини домінував «обновленчеський» рух Російської Церкви. Партійно-державні органи докладали зусиль щодо повної ліквідації Патріаршої Церкви («тихоновщини»). Газета «Известия» від 18 квітня 1923 повідомляла: " < …> На этих днях среди харьковского духовенства закончена ликвидация последних остатков тихоновщины. В результате арестовано 16 священников, во главе с епископом Павлом, и 2 черносотенца — Стеценко и Губиев. Черносотенные попы будут высланы из пределов Украины. "[4]

У жовтні — грудні 1923 року в Харкові відбувся обновленський собор, який проголосив утворення Української Православної Автокефальної Церкви (УПАЦ) і обрав Синод (звідси й друга назва — «синодали»), очолюваний митрополитом Пимоном (Пеговим). На початку 1930-х років виник гострий конфлікт між УАПЦ та обновленським синодом в Москві, 20 грудня 1934 року московський обновленський синод прийняв рішення ліквідувати УАПЦ і перевести її парафії в своє безпосереднє підпорядкування.

З 11 по 15 листопада 1924 року в Харкові засідала Всеукраїнська Передсоборна нарада («обновленська») у складі 78 делегатів: єпархіальних і вікарних єпископів і по одному клірику і мирянину від кожної єпархії. Центральний обновленський Синод був представлений митрополитом Серафимом (Руженцовим); головував митрополит Пімен (Пегов). Головними питаннями порядку Наради були: автокефалія Української Церкви та українізація богослужіння. Нарада засудило «самосвятів-липківців» як єретиків і розкольніков. За доповіддю обновленського Київського митрополита Інокентія (Пустинського) було прийнято постанову щодо необхідності переходу Києво-Печерської лаври у відання Всеукраїнського Священного Синоду, що і відбулося 15 грудня 1924 року.

У той же період активно діяли представники монархічної громади «подгорновцев» (по імені священика Василя Підгорного — спочатку у веденні єпископа Варлаама (Лазаренко), а з березня 1928 — єпископа Алексія (Буя)[5]). В кінці 1920-х Харків також був одним з центрів іосифлянства, на чолі якого стояв тут єпископ Павло (Кратіров).

До 1941 року залишався лише один відкритий храм — Казанський храм у Харкові на Лисій горі. У цей період в Харкові займав архієрейську кафедру священномученик архієпископ Олександр. Він і служив в єдиному православному храмі міста.

Після окупації в жовтні 1941 року міста німецькими військами церковне життя почала відроджуватися під керівництвом митрополита Феофіла Булдовського, який влітку 1942 року прилучився до УАПЦ (полікарповцам); в його юрисдикції знаходилось близько 400 парафій[6].

В 1946 році Свято-Благовіщенський собор стає кафедральним собором Харківської єпархії.

В 1947 році з Покровського монастиря Харкова було перенесено мощі св. Мелетія і мощі святителя Афанасія Цареградського, Лубенського чудотворця (що до цього знаходилися в музеї) — в Благовіщенський собор міста.

Різке скорочення числа парафій спостерігалося з кінця 1950-х: храми перетворювалися на клуби, кінотеатри, склади та інші господарчі заклади. Кількість парафій на 1 січня 1979 року, скоротилася до 65, з них у Харкові залишилося 11.

До року тисячоліття Хрещення Русі в Харкові було закінчено реставрацію Успенського собору; розпочався процес повернення єпархії храмів і монастирів.

Доленосне значення для історії УПЦ МП став Архієрейський Собор Української Православної Церкви, що проходив 27-28 травня 1992 року в Харкові, в архієрейської резиденції на території Покровського монастиря. На Соборі був обраний новий предстоятель УПЦ — митрополит Київський і всієї України Володимир (Сабодан). Собор був скликаний Митрополитом Харківським і Богодухівський Никодимом (Руснаком), який і головував на ньому.

Архієреї, що брали участь у Соборі, висловили недовіру митрополиту Філарету (Денисенко), який не з'явився на Собор і звільнили його з Київської кафедри та посади Першоієрарха УПЦ.

Митрополит Харківський і Богодухівський Никодим (Руснак)

18 вересня 1993 року в місті Харкові відкривається дворічне Духовне Училище, яке було затверджено Священним Синодом УПЦ 19 жовтня 1993. А вже 12 вересня 1996 р. Харківське Духовне Училище отримало статус Семінарії. Термін навчання був збільшений на два роки. Ректором Семінарії став Митрополит Харківський і Богодухівський Никодим. Перший випуск у Семінарії відбувся 21 травня 1997 року, коли 26 осіб отримали дипломи про закінчення цього навчального закладу.

У 1994 році знову почала виходити газета «Харківські Єпархіальні Відомості», яка стала офіційним органом Харківської Єпархії, а в 2000 році був відновлений вихід філософсько-релігійного журналу «Віра і розум».

22 червня 1993 року на засіданні Священного Синоду УПЦ всіх новомучеників Слобідського краю, які постраждали в роки більшовицького гоніння на церкву, причислили до місцевошанованих святих. Серед них — священномученик архієпископ Харківський Олександр (Петровський), тимчасово керуючий Харківської Єпархією у важкі 30-ті роки архієпископ Онуфрій (Гагалюк), митрополит Костянтин (Дьяков), архієпископ Інокентій (Летяєв), архієпископ Інокентій (Тихонов), священнослужителі та інші православні подвижники.

Активно йде повернення і будівництво нових храмів.

24 березня 2011 митрополитом Харківським і Богодухівським Никодимом був затверджений герб Харківської єпархії. У розробці брали участь: декан історичного факультету Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна Посохов С. І., професор Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна Куделко С. М., протодиякон Максим Талалай, головний художник м. Харкова Дуденко С. І., Мироненко Г. І.

Опис: Герб Харківської єпархії Української Православної церкви являє собою щит овальної форми, який розсічений і пересічений (четверочастний). Поле правого боку — зелене (в церковній православної символіці зелений колір нагадує про зелену мантії — один із знаків патріаршої гідності; в нашому регіоні цей колір використовується в гербах міста і області), поле лівого боку — лазурне (синє), яке символізує колір митрополичої мантії. Звужені стовп і пояс утворюють центральний хрест. Щит облямований золотою облямівкою. У першій частині щита поміщений натільний мармуровий хрест, знайдений на Донецькому городищі. У другій частині щита зображена виноградна лоза — древній християнський символ (гроно винограду містить 27 ягід, за числом районів сучасної Харківської області). У третій частині зображений білий висхідний орел (фронтально, розпростерши крила, голова повернута геральдично вправо) — символ родового герба першого єпископа Слобідсько-Українського та Харківського Христофора (Сулими; + 1813). У четвертій частині щита зображено омофор, оскільки церковно-адміністративний та історичний центр Харківської єпархії знаходиться в Свято-Покровському монастирі. Як навершя виступають архієрейська митра, а також верхні частини архієрейського жезла і запрестольного хреста. По боках від щита стоять фігури харківських святих — святителя Мелетія і священномученика Олександра, які символізують більш ніж двохсотлітню історію єпархії. На девізної стрічці пурпурного кольору є девіз «Віра і розум», а також позначення кирилицею дати — 1799 — рік заснування Харківської єпархії. Стрічка обрамляє лаврові і дубові гілки.

• Герман (Осецький) (8 січня 1867 — 24 червня 1872)
• Веніамін Платонов (30 липня 1872 — 9 квітня 1883)
• Геннадій (Левицький) (9 квітня 1883 — 29 листопада 1886)
• Петро (Лосєв) (1 листопада 1887 — 22 липня 1889)
• Володимир (Шимкович) (24 серпня 1890 — 5 грудня 1892)
• Іоанн (Кратіров) (25 квітня 1893 — 17 січня 1895)
• Петро (Другов) (17 січня 1895 — 30 травня 1899)
• Інокентій (Бєляєв) (1 серпня 1899 — 10 грудня 1901)
• Стефан (Архангельський) (27 січня 1902 — 29 квітня 1904)
• Олексій (Дородніцин) (30 травня 1904 — 18 липня 1905)
• Євген (Бережков) (27 листопада 1905 — 22 травня 1909)
• Василь (Богоявленський) (26 липня 1909 — 4 березня 1911)
• Феодор (Лебедєв) (8 травня 1911 — 14 травня 1916)
• Митрофан (Абрамов) (5 червня 1916 до грудня 1919)
• Корнилій (Попов) c 15 лютого 1921 до вересня 1922)
• Костянтин (Дьяков) (23 квітня 1924 — 12 листопада 1927)
• Вячеслав (Шурко) (23 жовтня 1934—1935)

• Феодор (Лебедєв) з 14 травня 1916 до 16 жовтня 1917.
• Неофіт (Слєдніков) з 16 жовтня 1917 (з 17/30 травня 1918 тимчасово керував Харківською єпархією) до 9 листопада 1918 року.
• Павло (Кратіров) з 1921 до березня 1923 року.
• Дмитро (Галицький) з 1923 до 1925 року.

• Олексій (Воронов) з 1918 до 1919 року

• Павло (Колосов) з 1921 до 1923 року

• Онуфрій (Легкий), єпископ (з 22 квітня 2000 р.), архієпископ (з 20 травня 2007 р.)

• Харківський Свято-Покровський чоловічий монастир. Заснований в 1726 р., закритий в 1920 р., відновлений в 1991 р.
• Свято-Архангело-Михайлівський жіночий монастир м. Лозова. Заснований в 1998 році.

• Свято-Борисоглібський жіночий монастир с. Водяне Зміївського району. Заснований в 1997 році. У 2012 році, відійшов до новоутвореної Ізюмської єпархії.
• Курязький Преображенський монастир. Заснований в 1673 році. Під час секуляризації церковних земель монастир був закритий і перетворений в лазарет і склад. У 1796 році завдяки клопотанням харківського генерал-губернатора А. Я. Левандінова монастир був знову відкритий.
• Хорошівський Вознесенський жіночий монастир. Точна дата заснування невідома. У 1656 році вже існував.
• Харківський Миколаївський жіночий монастир.
• Святогірська пустинь. Монастир заснований на правому березі Дінця на крейдяних горах. Перші відомості про Святогорську відносяться до початку XVI століття. Точна дата заснування монастиря невідома. Перші достовірні дані відносяться до 1624 року. Після секуляризації 1788 монастир був закритий.
• Охтирський Троїцький монастир. Перший дерев'яний храм монастиря — Благовіщенський був побудований в 1654 році. У 1724 році побудовано кам'яний Троїцький храм. З цього часу монастир отримав свою назву. У 1787 році монастир був закритий, а ченці були переведені в Курязький монастир. Троїцький храм був перетворений в парафіяльній, а Благовіщенський та Преображенський храми разом з огорожею були розібрані.
• Сумській Успенський монастир.
• Сумській Предтечею жіночий. Заснований біля заплави річки Псел у двох верстах від Сум в слободі Луки. Заснований полковником Герасимом Кондратович в 1687 році. У 1787 році, під час масового закриття монастирів, на деякий час залишили на проживання в ньому всіх черниць закритих монастирів Бєлгородської єпархії. Після їх смерті начиння і речі монастиря передані в Покровський монастир.
• Михайлівська Предтечева пустель. Заснована в 12 верстах від Лебедина і в одній версті від слободи Михайлівки. Ще в 1676 році тут жив монах-пустельник. У 1680—1685 роках збудовано монастирські будівлі. У 1790 році обитель закрили.
• Озерянська Богородична пустель. Заснована в 1710 р. Закрита в 1787 р.
• Зміївської Миколаївський монастир. Заснований у восьми верстах від Змієва і в п'яти верстах від гирла р. Гомільша, на правому березі Дінця. У 1668 році монастир вже існував. Закритий в 1788 році.
• Краснокутський Петропавлівський монастир. Заснований на правому березі р.. Мерло в трьох верстах від Краснокутська полковником Іваном Штепой близько 1673—1675 рр.. Закритий в 1788 році.
• Сеннянскій Покровський монастир. Заснований близько 1682 сеннянскім сотником Василем Григор'євим в семи верстах від Сінного Богодухівського повіту. Закритий в 1788 році.
• Вальковський Троїцький монастир. Заснований в 1675—1684 роках на річці Ворскліце в 6 верстах від колишнього р. Валько і в 40 верстах від Богодухова. Закрито в 1794 р.
• Аркадіева Богородична пустель. Заснована на лівому березі Дінця. У 1653 році вже існувала. У 1787 році закрита.
• Чугуївський Успенський монастир. Заснований у Чугуєві на березі Дінця в 1660 році. Закрито указом від 11 листопада 1724 року.
• Чугуївська Володимирська пустель. Заснована близько 1700 року на березі Дінця в 6 верстах від Чугуєва. Названа на честь Володимирської ікони Богоматері. Закрита в 1787 році.
• Гороховатовская Богородична пустель. Заснована на правому березі Старого Оскола у підошви Гороховатскіх скель. Дата заснування невідома, але в 1698 році вже існувала. У 1760 році перенесена від підтоплень на лівий берег Оскола (близько хутора Борового). Закрита в 1788 році.
• Светловщінскій Трьохсвятительський жіночий монастир. Заснований в 1897 році в селі Світловщина, в п'яти кілометрах від м. Лозова. Закритий в 1917 році.
• Спасів чоловічий монастир. Заснований в 1889 р. як скит Святогірського монастиря на місці чудесного порятунку Царської Сім'ї під час аварії імператорського поїзда 17 жовтня 1888. У 1906 році перетворений у самостійний монастир.