Філософія 20 століття

Аналітична філософія - у вузькому сенсі панівний напрям в англо-американській філософії 20 століття, насамперед у післявоєнний період. У широкому сенсі це певний стиль філософського мислення, що припускає строгість і точність використовуваної термінології поряд з обережним ставленням до широких філософських узагальнень і спекулятивних міркувань. Респектабельність процесів аргументації в межах аналітичної філософії не менш важлива, ніж отриманий з їхньою допомогою результат. Мова формування філософських ідей виступає в аналітичній філософії не тільки як важливий засіб дослідження, але і як самостійний об'єкт вивчення. Для досягнення цих цілей вона широко використовує дослідний потенціал формальної логіки, емпіричну епістемологію, дані споріднених наук.

У певному сенсі правомірне трактування аналітичної філософії в тому, щоб розглядати її не стільки як якусь «школу», а радше як особливий інтелектуальний «рух» у межах філософської думки 20-го століття в ранзі специфічної метафілософської дисципліни.

До теоретичних і концептуальних передумов аналітичної філософії традиційно відносять :

• сократичні індуктивні схеми;
• платонівську діалектику;
• аристотелівські аналітики, експлікативні формальні структури мислення і міркування;
• семантичні пошуки софістів і стоїків;
• логіко-семантичні відкриття Оккама і Дунса Скота ;
• ідеї Френсіса Бекона про «ідолів ринку», що перешкоджають руху до істини внаслідок хаосу і безладу в мовній комунікації за різних змістів вживаних людьми словосполучень;
• концепцію утворення понять Локка ;
• розуміння Юмом сфери перцептуального досвіду (як складної комбінації уявлень та ідей на основі асоціативного принципу) єдиною реальністю в контексті особливої значущості сигнальної функції слова;
• філософію мислення Декарта;
• гіпотезу про процедури концептуалізації досвіду і конструювання об'єктів наукового пізнання Канта.

Аналітична філософія акумулювала сукупність вищих досягнень класичної філософії. До реальних і справді новаторських досягнень і напрацювань в рамках аналітичної філософії, який зумовив її справжній філософський вигляд і надає їй високий професійний статус, прийнято відносити творчість ряду мислителів англо-саксонських держав.

Роботи Фреге, а також Principia Mathematica Расселла і Вайтхеда продемонстрували ефективність апарату математичної логіки для реконструкції основ математики. У розвиток цього підходу Фреге у статті "Про сенс і значення" ("Сенс і денотат", 1892) поклав початок прагненням використовувати підходи математичної логіки для розв'язання власне філософських питань.

Наступний крок в еволюції ідей і концепцій аналітичної філософії, одночасно став поворотним пунктом в її історії (саме цей етап трактують як вихідний більшість її адептів) пов'язаний з творчістю Расселла і Мура. Расселл, відстоюючи ідею про плюралістичний Всесвіт (тобто такий, коли реальність існує поза свідомістю), припустив, що інше бачення його може бути пояснене тільки початковою порочністю прийому редукції речень до суджень суб'єктно-предикативної організації. Переосмисливши референ-соціальну теорію значення Фреге, Расселл став розглядати мову як "картину" , яка відображатиме атомарні факти. Він, а потім і Вітгенштейн, розробили такі типові процедури логіко-філософського аналізу: протиставлення глибинного логічного аналізу мови традиціоналістському і поверхневому, додання математичній логіці статусу універсального засобу для розв'язання багатьох філософських і наукових проблем з використанням граматичного аналізу. Мур розробив концептуальні підходи для процедур перефразування неясних висловлювань на синонімічні і більш ясні. З Мура починається поступовий перехід від аналізу математичних і логічних структур до дослідження реального функціонування буденної мови. З середини 1930-х позитивістська програма редукції мови поступово втрачає свої позиції, тому що її обмеженість виявляється ключовими авторитетами неопозитивізму - представниками Віденського гуртка і Вітгенштейном . У 40-ві - 50-ті позитивістські методи в аналітичній філософії змінюються методами лінгвістичного дослідження, які відмовляються від використання математичної логіки і принципів емпіричного атомізму. Починаючи з цього момент, аналітична філософія знову звертається до традиційних філософських проблем і включає в поле власних інтересів засади інших течій, зближуючись з установками прагматизму, герменевтики і структуралізму. Зберігаючи критичний пафос щодо метафізики, проблеми якої повинні бути розв'язані за допомогою терапевтичних процедур лінгвістичного аналізу, аналітична філософія, водночас, відмовляється від ідеї усунення метафізичних передумов з мови філософії і науки. Уточнюючи статус і функції метафізичних міркувань, представники цього етапу аналітичної філософії дійшли висновків про те, що метафізика - не нісенітниця, вона не є інформативною дисципліною, але задає якесь специфічно-парадоксальне бачення світу («як у перший ранок його народження»), закликає до нетрадиційного погляду на світобудову, постійно динамічно генеруючи в межах цього процесу оригінальні наукові гіпотези; метафізика пронизує релігію, і мораль, психологію і релігію.

Метафізичне бачення світу організовується на таких же підставах як і решта знання людей, тому осягнення "глибинної граматики її" - зовсім не марний процес. У разі неможливості фальсифікувати ті чи інші метафізичні системи, необхідно пам'ятати про потенційну можливість їхньої взаємної конвертації в рамках науково-інтелектуальних спільнот. Етико-юридичні вишукування представників аналітичної філософії сконцентрувалися в руслі трьох домінантних парадигм:

• інтуїціонізму ( Мур, В. Росс, Г. Прічард ), який заперечував об'єктивну іпостась цінностей;
• емотивізму (Ч. Стівенсон та інші), що постулював наявність подвійного сенсу - дескриптивного (намір дати іншому якесь знання) і емотивного (обопільні стимули для відповідного діалогу) - в етичних судженнях і термінах ;
• прескриптивізму (Р. Хеар та ін), який звертає особливу увагу на імперативну навантаженість висловлювань подібного характеру.

Роботи пізнього Вітгенштейна , П. Стросона , Квайна, М. Дамміта , Д. Девідсона та інших підкреслюють неусувну двозначність та історичність мови, яка розглядається як сукупність "мовних ігор" , " схем " , "парадигм " , що задають множинні стандарти інтерпретації. Логічний аналіз змінюється аналізом "граматики ", яка змінюється в залежності від конкретних ситуацій або "мовних ігор". Постпозитивізм і лінгвістичний аналіз відмовляються від референціальної теорії значення, розрізнення аналітичних і синтетичних суджень, трактування досвіду як чогось трансцендентного мові.

Аналітична філософія другої половини 20 століття активно використовує принципи лінгвістики і психології, а також багатьох течій континентальної філософії. Центральними темами стають проблеми розуміння, сенсу, комунікації, які розглядаються з різних точок зору. Таким чином , сучасна Аналітична філософія другої половини 20 століття є вкрай неоднорідним явищем, яке об'єднує абсолютно різні концепції, часто представляє протилежні підходи. При цьому, незважаючи на порівняно невелику кількість загальних базових передумов, поділюваних представниками аналітчичної філософії в 1990-х , ця філософська школа (або група філософських шкіл) зберігає потужний потенціал оновлення і евристичну значимість. Прихильники аналітичногї філософії в кінці 20 століття знову визнали за необхідне зберігати вірність вихідним теоретичним основам даної інтелектуальної традиції (інтерес до проблем метафізичного порядку, пошук нових підходів до загальної теорії мови). З іншого боку, здійснення (наприклад, П. Хакером і Г. Бейкером) ряду вдалих модернізацій традиціоналістських парадигм аналітичної філософії (подолання жорсткого поділу між підходом "історії ідей" і підходом "історії філософії") дало результат у визнанні продуктивності обліку історико-культурного контексту для адекватної реконструкції поглядів мислителів минулих епох. (Див. також : Позитивізм , Фреге , Бертран Расселл, Мур, Віллард Квайн, Вайтхед, Вітгенштейн)[1].

Континентальна філософія - термін, що використовується для визначення однієї з двох головних «традицій» сучасної європейської філософії. Така назва використовується, щоб відрізнити цю традицію від англо-американської чи аналітичної філософії, тому що, в той час, коли відмінність було вперше відзначено (у середині двадцятого сторіччя), континентальна філософія була домінуючим стилем філософії в континентальній Європі, у той час як аналітична філософія була переважаючим стилем в англомовному світі.

Індійській філософії, виключаючи ранню ньяю і вайшешика, в цілому не була властива установка на емпіричне пізнання світу — розгадку "таємниць" реальності вона шукала на шляхах з'ясування природи дхарми, в цьому плані вона глибоко традиційна[3].

Конфуціанство в Китаї об'єктивно присвоїло релігійну функцію догматизації пізнаного, внаслідок чого філософи, отримуючи традиційну освіту й виховання, суб'єктивно, мабуть, не відчували бажання і необхідності звертатися до природничонаукового матеріалу.

У китайській філософській традиції саме пізнання закономірностей розвитку природи розцінювалося як втручання в природні процеси, як порушення гармонійних відносин між "дао" (шляхом) природи і "дао" людини, які, у свою чергу, є гарантією загального морального порядку Всесвіту і, отже, в суспільстві.