Хорват Дмитро Леонідович

Дмитро Леонідович Хорват (25 липня 1858[1], Кременчук Полтавської губернії, Російська імперія — 16 травня 1937, Пекін) — російський генерал-лейтенант, інженер-шляховик за освітою, в різні роки керував різними ділянками залізниць Російської імперії, один з лідерів Білого руху на Далекому Сході.

Хорват Дмитро Леонідович
Народився 25 липня 1858(1858-07-25)
Кременчук, Полтавська губернія, Російська імперія або Кременчуг, Каушенський район, Молдова
Помер 16 травня 1937(1937-05-16) (78 років)
Пекін, Республіка Китай
Поховання Пекін
Громадянство Російська імперія
Національність українець (сербського походження)
Діяльність військовий
Учасник Російсько-турецька війна 1877–78 і Громадянська війна в Росії
Титул дворянин
Посада Керівник КСЗ
Військове звання генерал-лейтенант
Конфесія православний
Рід Хорвати
Батько Leonid Horvatd
Мати Maria Pilar von Pilchaud
У шлюбі з Камілла Альбертівна Бенуа
Діти Дмитро Дмитрович Хорват, Євдокія Дмитрівна Вільямс
Нагороди
Герб

Біографія

Народився в сім'ї спадкових дворян Херсонської губернії. Батько — мировий суддя Леонід Миколайович Хорват — припадав правнуком генералу Івану Хорвату, Що стояв біля витоків Нової Сербії. Мати — баронеса Марія Пілар фон Пільхау — одна з дочок генерала Карла Пілар фон Пільхау, правнучка генерал-фельдмаршала Михайла Кутузова.

У 1875 році Дмиро вступив до Миколаївського інженерного училища, яке закінчив у 1878 році за 1-м розрядом і в чині підпоручика отримав призначення до Саперного лейб-гвардії батальйону. Брав участь в російсько-турецькій війні 1877—1878 років, з травня по вересень 1878 року він перебував на Балканському півострові в селі Стефано, регулярно здійснюючи відрядження для прийняття пороху, гальванічних (електричних) возів тощо до місто Рущук і ін.

У жовтні 1881 року він здав вступні іспити і вступив до молодшого класу Миколаївської інженерної академії, звідки через два роки був відрахований за «домашніми обставинами», повернувся в свій батальйон і займався викладацькою діяльністю в навчальній команді при батальйоні.

У березні 1885 року був проведений в чин поручика і в червні був відряджений на будівництво Закаспійській військової залізниці, отримавши призначення на посаду чиновника з особливих доручень при завідувачу будівництва дороги генералові Михайлу Анненкові. Закаспійська військова залізниця унікальна тим, що вона стала першою в світі залізницею, побудованою в період 1880—1888 років в зоні рухомих пісків. Спочатку її спорудження передбачалося для стратегічних потреб військового відомства Російської імперії, і тільки з 1899 року дорога перейшла у відання Міністерства шляхів сполучення.

Укладання верхньої будови колії залізниці проводилася двома залізничними батальйонами. По ходу побудови дороги і відкриття станцій, всі посади по службі руху, тяги і ремонту колії виконували також службовці цих батальйонів: офіцери, унтер-офіцери і рядові. Для виконання в найкоротші терміни всіх робіт і здійснення експлуатації рейкового шляху людей не вистачало, тому Хорвату, будучи чиновником з особливих доручень при керуючому будівництвом, доводилося виконувати роботу і десятника, і колійного майстра, і навіть помічника машиніста паровоза.

Завдяки своїм природним талантам і винятковим службовим якостям Дмитро швидко рухався по службі, обіймав ряд посад. У 1889 році, коли залізнична лінія була побудована до міста Самарканда, призначений начальником дистанції з експлуатації Самаркандського ділянки Закаспійській військової залізниці, в квітні цього ж року був проведений в чин штабс-капітана, в 1894 році отримав звання капітана.

У 1895 році отримав призначення до Уссурійського краю, на будівництво Уссурійської залізниці, на посаду начальника 1-го Уссурійського батальйону.

У травні 1898 призначений полковником. У вересні 1896 року призначений начальником Південно-Уссурійської залізниці з залишенням на колишній посаді. З квітня 1899 року — начальник Закаспійської залізниці. У листопаді 1902 року отримав пропозицію зайняти пост керівника Китайсько-Східної залізниці (КСЗ), яка тоді починала будуватися. З 1903 року — керівник будівництва, потім аж до 27 квітня 1918 року — керуючий КСЗ. Одночасно перебував у розпорядженні Міністра фінансів (як глави відомства, у віданні якого перебувала КСЗ).

Переведений в чин генерал-майора (переведення 1904; старшинство 26 листопада 1906 року; за відміну), потім в чин генерал-лейтенанта (переведення 6 грудня 1911 року; старшинство 26 листопада 1912 роки; за відміну).

Після Лютневої революції 1917 року — Комісар Тимчасового уряду на КСЗ.

29 листопада (12 грудня) 1917 року Харбінська Рада робітничих і солдатських депутатів розпустила всі організації і оголосила себе єдиним органом влади на КСЗ, а 4 (17) грудня відсторонила генерала Хорвата від управління дорогою і призначив комісаром дороги Б. Славіна. 13 (26) грудня 1917 року в Харбін на прохання Хорвата вступили китайські війська під командуванням Чжан Цзоліня і розпустили Харбінську Раду. Після цього в смузі відчуження КСЗ як і раніше панував повний порядок, життя кожного була забезпечена, і всі жили в ситості і в спокої. Люди вірили, що, поки там буде Хорват, всі будуть захищені від будь-яких бід і напастей. Смуга відчуження отримала тоді найменування «щасливої, благословенної Хорватії».

Генерал Хорват у Владивостоці. 1918
Уряд (діловий кабінет) генерала Д. Хорвата. Владивосток, 1918 рік. Сидять: Л. Устругов, М. Курський, Д. Хорват, С. Востротін, В. Флуг. Стоять: С. Таксин, В. Алферьев, А. Окостів, В. Глухарьов, проф. Я. Брандт. ГА РФ

В червні 1918 року українська делегація від Далекого Сходу прибула до Києва, на переговори із урядом Української держави. Делегація трактувала війська генерала Дмитра Хорвата українською збройною силою. Петро Твардовський, очільник делегації і організатор двох українських куренів у Манчьжурії (створені за підтримки Д.Хорвата) заявив, що генерал Д.Хорват не лише вважав себе українцем, але й схвалив постанови з'їзду у Хабаровську про визнання частини Далекого Сходу частиною України на основі самоозначення народів, а також заявив про свою готовність служити уряду України. Генерал, який очистив Манчьжурію (з допомогою китайців), вважав, що й з японцями можна буде домовитись про витиснення більшовиків із Зеленого Клину за Байкал[2][3].

Д. Хорват довго не погоджувався на загальні вмовляння взяти на себе важкий тягар несення повноважень верховної влади, але врешті-решт зважився і 10 липня 1918 року оголосив себе Тимчасовим Правителем надалі до тих пір, доки не буде відновлена російська національна верховна державна влада[4][5]. У цьому званні він залишався до 13 вересня 1918 року, коли після довгих і важких переговорів визнав Тимчасовий Сибірський уряд, а потім Директорію. Склавши з себе звання Тимчасового Правителя, він став Верховним Уповноваженим на Далекому Сході із підпорядкуванням всіх військ і військових флотилій, які перебували в регіоні. На цій посаді він продовжував залишатися і після приходу до влади адмірала Колчака.

31 серпня 1919 року з призначенням генерала Розанова Начальником Приамурского краю генерал Хорват повернувся з Владивостока до Харбіна. Там він залишався на чолі управління смуги відчуження залізниці, аж до появи «ноти Карахана».

Еміграція

Після «ноти Карахана», в якій більшовики безоплатно відмовлялася від яких би то не було російських прав на КСЗ, Хорват абсолютно відійшов від справ дороги і поїхав в 1920 році до Пекіна. Займався політичною і громадською діяльністю. З 1921 по 1924 рік — радник суспільства КСЗ Пекіні. З 1924 року — голова відділу Російського загальновійськового союзу (РОВС) в Китаї. Залишався там до своєї смерті, будучи офіційно визнаним главою російської еміграції на Далекому Сході. Невпинно працюючи над захистом прав еміграції і з влаштування її благополуччя, генерал Хорват, завдяки своєму авторитету і всьому своєму минулому, багато в чому зміг допомогти колишнім громадянам імперії.

Похований в одній зі стін храму Мучеників в Пекінської духовної місії.

У Харбіні Вокзальний проспект, що йде від вокзалу до Соборної площі з Нікольським собором, був у 1920-ті рр. перейменований в Хорватська проспект.

Сім'я

Дружина — Камілла Альбертівна Бенуа (1879-04.07.1959, Ванкувер) — дочка архітектора Альберта Бенуа.

  • Син — Дмитро Дмитрович Хорват, дружина — Ольга Олегівна (ур. Ісаєва);
  • Дочка — Євдокія Дмитрівна Вільямс.

Військові звання

Нагороди

іноземні:

Примітки
  1. в ряде источников указан 1859 год[уточнити]
  2. Твардовський П. Заява Маньчжурської Ради // Відродження (Київ). — 1918. — Ч. 51. — 31 травня. — С. 4; Справа з Зеленим Клином // Вістник СВУ. — 1918. — Ч. 24 (207). — 16 червня. — С. 1.
  3. Юзич Ю. Хабаровськ — дух свободи Нової України
  4. Исполняющим обязанности управляющего КВЖД в период с 28 апреля 1918 года по 5 ноября 1920 года являлся бывший начальник службы тяги дороги инженер В. Д. Лачинов — Володченко Н. Г. Инженер В. Д. Лачинов. Краткий биографический очерк. — Харбин 15. VIII. 1934.
  5. Хорват Дмитрий Леонидович // Сайт проекта «ХРОНОС»: всемирная история в интернете (www.hrono.ru)
  6. Список генералам по старшинству. СПб 1906г.

Посилання
This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.