Хутір

Хутір — вид сільского поселення, найчастіше однодвірного, де садибні та польові роботи виконувалися одноосібно чи групою споріднених або пов'язаних спільними господарчими інтересами людей[1].

Петро Левченко. «Хутір», 1890-1910-ті роки

Мовне походження

Походження слова не зовсім ясне. Припускається запозичення з угор. határ «кордон, межа», до якого зводяться словен. határ «межа, край», сербохорв. ха̏та̑р «належні селу землі», укр. хота́р[2].

На думку Макса Фасмера до східнослов'янських мов слово потрапило із старо-верхньо-нім. huntari та швед. hundari, також півд.-нім. hufe; далі з української перейшло до пол. - chutor, futor.[3]

Виведення слова з араб. quṭr‎ «сторона, місцевість» викликає сумнів, оскільки цього слова немає в тюркських мовах, через посередництво яких арабізми потрапляли в українську. Споріднені назви вживаются в інших мовах рос. ху́тор, біл. ху́тар, пол. futor, [chutor][2].

Історія

В багатьох європейських країнах, починаючи з Раннього Середньовіччя, хутір — це господарська одиниця чи функціональний елемент організації земельної власності. Слово «футор» має також значення — складова, елемент механізму (в тому числі господарства).

В українських землях з часів Визвольної війни — дрібне землеволодіння козаків, міщан, вільних селян. За Столипінською реформою хутір — це земельна ділянка, що виділялася у приватне володіння селянській родині з перенесенням на неї садиби[4].

Хутір як загальний спосіб поселення виник завдяки інтенсивній обробці землі. Хутори виникали у добу засвоєння нових земель, коли створювалися хуторські господарства із розміщенням усіх земель і господарських забудов на одному місці. З 16 століття на запорозьких землях, а згодом на Чорноморщині і Донщині, поставали хутори-зимівники. У 19 століття хутори поширилися, особливо у Волинській губернії, водночас і на українських землях під Австро-Угорщиною.

Споріднені з хуторами були так звані відруби і відрубні господарства, в яких земельні угіддя і частина забудов скупчувалися разом, а сама селянська садиба і далі залишалася у селі. На початку 20 ст. аграрна політика Російської імперії з метою зміцнення селянського стану сприяла творенню хутірських господарств. За Столипинської реформи (1907—1916) було створено 1,6 млн хутірських господарств з 16 млн десятин землі. У 8 українських губерніях на хутори і відруби припадало 2,7 млн десятин, якими володіли 400 тис. (14 %) селянських дворів.

Радянська влада за НЕПу толерувала хутірні господарства, але почала їх ліквідувати за колективізації сільського господарства, тавруючи хліборобів на хуторах як куркулів, що нібито були головною перешкодою колективізації. У Західній Україні хутори-садиби, але не як господарства, продовжували існувати і за радянських часів через обмаль житлових приміщень у колгоспних селах. Хоча радянська влада намагалася переносити їх у села, у Рівненській, Волинській та інших областях і у наш час (2010-і рр.) можна бачити багато окремих садиб поза основною забудовою сіл.

Подібною до хуторової є система фермерських поселень і господарств у Канаді і США. Українські поселенці кінця 19-го і початку 20-го століть творили хутори-ферми, головним чином, в трьох степових провінціях Канади та у Північній Дакоті, США.

У 1959 р. в Україні нараховувалося близько 7 тис. хуторів. У 1960-1970-ті рр. в Українській РСР, як і всьому СРСР, проводилась політика ліквідації «неперспективних» сіл, передусім хуторів, які нібито гальмували процес укрупнення сільських поселень. Ці поселення були приєднані до ближніх сіл і зняті з обліку, в багатьох з них були ліквідовані заклади соціальної сфери (фельдшерсько-акушерські пункти, початкові школи, клуби), вони поступово занепадали й втрачали своїх мешканців.

Примітки
  1. Гуржій О. І., Шевченко В. М., Авраменко А. М. Хутір // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2013. — Т. 10 : Т — Я. — С. 442. — 784 с. : іл. — ISBN 978-966-00-1359-9.
  2. Хутір // Етимологічний словник української мови : у 7 т. : т. 6 / редкол.: О. С. Мельничук (гол. ред.) та ін. — К. : Наукова думка, 2012. — Т. 6 : У — Я. — С. 224. — ISBN 978-966-00-0197-8.
  3. Макс Фасмер. Етимологічний словник.
  4. Тимочко Н. О. Економічна історія України: Навч. посіб. — К.: КНЕУ, 2005. — 204 с. ISBN 966-574-759-2

Література

Див. також

Посилання


This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.