Церква Санта-Софія (Беневенто)

Церква була заснована лангобардським князем Арехізом II бл. 760 року, що засвідчується численними привілеями, підписаними ним, деякі з яких зберігаються в музеї Самнію неподалік церкви. Будівля наслідувала Палатинську каплицю короля Лангобардів Лютпранда у Павії і після поразки Дезидерія від короля франків Карла I Великого та падіння Лангобардського королівства у північній Італії (774 р.), стала національною церквою Лангобардів, які знайшли притулок у Герцогстві Беневентському. Церква була частиною великої програми Арехіза щодо підтримки його претензій на найвищу владу Лангобардів, після його невдалої спроби отримати титул короля і після перейменування герцогства у князівство.[1]

Арехіз присвятив церкву святій Софії, як і базиліка Агія Софія у Константинополі; він також приєднав бенедиктинський жіночий монастир, який залежав від абатства Монтекассіно та головувала в якому його сестра Гаріперга. У церкву також помістили реліквії Святого Меркурія, покинуті у 633 році поблизу Квінтодечімо східним римським імператором Константом II.[2]

Церква була сильно пошкоджена землетрусами 1688 та 1702 років, які пошкодили оригінальний купол та пізніші середньовічні прибудови. Кардинал Орсіні, майбутній папа Бенедикт XIII, замовив перебудову церкви у барочному стилі. Роботи, розпочаті 1705 року, перетворили поземний план церкви з зіркоподібного у круговий, також було додано дві бокові каплиці та змінено вигляд апсиди, фасаду та колон. Крім того, було практично знищено фрески інтер'єру — сьогодні існують лише декілька фрагментів, що зображують «Розповіді про Христа та Марію».[3]

Деталь фрески, що зображує «Благовіщення Захарія».

У 1957 році було відновлено переважну більшість початкового вигляду на основі історичних документів, за винятком барочного фасаду.

Інтер'єр церкви

В центральному плані церква має діаметр 23,5 метрів та наслідує базиліку Агія Софія у Константинополі. По центру розташовані 6 античних колон, можливо взятих з стародавнього міського храму Ісіди. колони розташовані в кутах шестикутника та поєднані арками, які підтримують купол. Внутрішній шестикутник оточений десятикутником, в кутах якого стоять вісім вапнякових колон та дві колони по боках від входу. Частина з трьома апсидами є круглою, але центральна та передня частини формують частину зірки, перервану порталом, з чотирма нішами по кутах зірки.

Зовні церкви, у фасад 18-го сторіччя включений романський портал, чий люнет має барельєф 13-го сторіччя[2]. Останній колись був частиною prothyrum, пізніше знищеного, і зображує «Христа на троні між Дівою Марією, Св. Меркурієм та абатом Грегорі». По обох боках від порталу розташовані колони, які підтримують іншу арку.

Стилістично відслідковується декілька впливів: видовжена основна частина церкви запозичена з церкви Санта-Марія-ін-Петріка в Павії, а розподіл об'ємів вказує на вплив візантійської архітектури.[4]

Крім деяких сучасних статуй, художні твори всередині церкви включають фрагменти фресок кінця 8 — початку 9-го сторіччя, що збереглися лише в двох бокових апсидах: «Благовіщення Захарія», «Німота Захарія», «Благовіщення Пресвятої Богородиці» та «Зустріч Марії та Єлизавети». Фрески були виконані митцями, яких пов'язують зі школою мініатюри в Беневенто.[2]

Дзвіниця була збудована абатом Грегорі II за правління Пандульфа ІІІ Салернського, про що сказано в написі лангобардським шрифтом, і захищала гробницю Арехіза II. Дзвіниця впала при землетрусі 1688 року та була відбудована 1703 року на іншому місці.

Церква має клуатр 12-го сторіччя, частково збудований з фрагментів старіших будівель. Через клуатр можна пройти до музею Самнію, з секціями давньоримських та середньовічних руїн. До них належать один з двох обелісків, які колись прикрашали храм Ісіди. Інший можна побачити у місті, на центральній площі Папініано (італ. Piazza Papiniano).