Цуґару-дзямісен

Карта префектури Аоморі. Ліворуч розташований півострів Цуґару, кольором позначено адміністративний центр, Хіросакі

Цуґару-дзямісен є різновидом сямісена, японської безладової триструнної лютні з шипом[5]. Предок сямісена, сансін, з'явився в Японії в XVI столітті і швидко асимілювався, зокрема, для покриття корпусу замість зміїної шкіри стали використовувати котячу або собачу[5].

Попри сформоване сприйняття японців як гомогенної нації, японське суспільство складається з безлічі перетинних груп «своїх» зі власними географічними, політичними та культурно-мовними маркерами[6]. Формування цуґару-дзямісена відбувалося в Цуґару, який був і залишається віддаленим регіоном Японії з власним діалектом, незрозумілим у решті Японії, і музичною традицією[7]. Цуґару Таменобу заснував князівство Хіросакі, і в 1590—1871 роках Цуґару керував окремий даймьо[8]. Периферійне положення Цуґару відбиває прізвисько ура-ніхон (яп. 裏日本, «виворіт Японії»)[9].

Існують і інші місцеві музичні стилі: цуґару-айя-бусі (яп. 津軽あいや節), цуґару-яма-ута (яп. 津軽山唄) тощо[10]. У самого цуґару-дзямісена є кілька піджанрів: акомпанемент народним пісням, інструментальні версії цих пісень і імпровізовані твори[11].

Регіональний фестиваль «непута» в Хіросакі

Панорама Цуґару з квітучою яблунею

Одна із соціальних груп, що відіграли важливу роль у його становленні, — жебраки і мандрівні сліпі музиканти: чоловіки-босама і жінки-годзе[12]. І ті, й ті були бідними, і навіть знамениті виконавці, такі як засновник жанру Нітабо, перебували внизу соціальної ієрархії[13]. Через бідність Нітабо, син поромника, осліплий і осиротілий у дитинстві, навіть не міг приєднатися до гільдії сліпих музикантів Тодо-дза і став просити милостиню, граючи на сямісені[5].

Важливою темою для ранніх мандрівних виконавців була туга за домом, яка вдало вписалася в поширений тоді в країні ностальгічний регіоналізм[14], викликаний різкою модернізацією Японії і заміною традиційного соціального порядку вестернізованим[15]. Під час передвоєнного підйому націоналізму в 1930-х роках парадоксальним чином цей регіоналізм став опорою для конструювання образу монолітної єдиної Японії: японців ріднило загальне відчуття, що у них є мала батьківщина, нехай і різна[16]. Приклади яскравого регіоналізму можна побачити в текстах пісень зі згадками пам'яток Цуґгру і запрошенням їх відвідати[15]. Крім музики, Цуґару знаменитий своїми яблуневими садами і лаком[8].

Коріння виконавської традиції цуґару-дзямісена лежать у народній музиці Цуґару, проте далеко від неї відійшло через вплив комерційних продюсерів[17][16]: у 1900-1950-х роках найвидатніших виконавців часто спонсорували організації або ЗМІ[14].

Сучасний виконавець Кэйсё Оно

Цей жанр спирається на традиційний, проте являє собою так звану «нову традицію», яка оформилася відносно недавно[18]. Аж до 1950-х в літературі цуґару-дзямісен не згадувався, а формування виконавської традиції завершилося тільки після закінчення Другої світової війни[19].

Першим музикантом, який популяризував цей жанр, став Такахасі Тікудзан, у 1960-х роках стали широко відомими Рінсьоей Кіда (яп. 木田林松栄, 1911—1979), Гумпатіро Сіракава (яп. 白川軍八郎, 1909—1962) і Масакацу Фукусі (яп. 福士政勝, 1913—1969), а пізніше — і Тісато Ямада[5]. У XXI столітті деякі майстри цуґару-дзямісена стають ідолами, поп-зірками міжнародного масштабу і записують альбоми за кордоном[16].

Музика цуґару-дзямісена вимагає від виконавця віртуозності та імпровізації, подібно до соло-гітари в Західній рок-музиці[20]. Аудиторія, що цікавиться японською музикою, розширилася завдяки таким музикантам як Yoshida Brothers і Тісато Ямада, що створили новий еклектичний нео-традиціоналістський стиль[21]. Консервативна система іемото в таких умовах може бути гальмівним фактором для розвитку інструменту, і деякі виконавці вирішують замість цього вчитися самостійно[22]. З іншого боку, часто сучасні виконавські техніки критикують за те, що вони «не залишили нічого від класичного цуґару-дзямісена», а музиканти «лише безглуздо бринькають», не зважаючи на те, що цуґару-дзямісен початку XX століття — це, перш за все, акомпанемент для танцю[23].

У сучасній Японії цуґару-дзямісен залишається пов'язаним з Аоморі, там віжбуваються численні фестивалі та змагання, присвячені йому, куди з'їжджаються виконавці[23]. В кінці 1990-х кількість музикантів, що займаються цим жанром, оцінювалася в 50 000[23]. Крім цього важливим місцем для виконавців є лайв-гаузи, бари з живою музикою[23].

1988 року цуґару-дзямісену відкрито пам'ятник у рідному селищі Нітабо Канагі (нині входить до складу Ґосьоґавари), а 1993 року — ще один, біля мосту Канда[5]. Після введення 2002 року обов'язкових уроків традиційних японських музичних інструментів у середніх школах молодь стала більше ними цікавитися, особливо зріс інтерес до цуґару-дзямісена[4].

• Загальна довжина — 102,2 см.
• Довжина головки грифа до верхнього поріжка — 13 см.
• Довжина грифа від верхнього поріжка до корпуса — 62,5 см.
• Довжина корпуса — 20,7 см.
• Ширина корпуса — 23 см.
• Товщина корпуса — 10 см.
• Довжина шпиля — 3 см.
• Ширина грифа — від 3,1 до 3,3 см[30].