Цькування звірів на арені

Цькування звірів (венаціо, лат. venatio «полювання», мн.ч. venationes) давньоримська кривава забава, яка полягала в цькуванні і вбивання заздалегідь спійманих диких, часто екзотичних тварин на аренах амфітеатрів і в інших громадських місцях, повністю або частково для цього придатних.

Бронзовий медальйон, на якому зображено бій людини з дикою твариною (Венац)

Історична перспектива

Дикі екзотичні тварини з далеких куточків Римської Імперії звозилися в Рим з метою влаштування показового цькування з їх участю. Цькування тварин зазвичай відбувалося вранці, перед головними розважальними заходами гладіаторськими боями, які проводилися в полуденний час. Спочатку цькування звірів проводилось на Римському форумі, Септ Юлія і Великому цирку, хоча жодне з цих громадських місць не було належним чином обладнане для захисту глядачів від тварин. З цієї причини робилися особливі заходи для запобігання втечі звірів і нападу їх на глядачів — встановлювалися бар'єри і викопувалися рови. В ході одного дня видовищ могли вбити до декількох тисяч тварин. Так, під час святкувань з приводу відкриття Колізею (який, на відміну від раніше згаданих місць проведення цькування, був спочатку обладнаний в тому числі і для проведення даних заходів) було вбито понад 9000 звірів[1] .

Як показали археологічні розкопки, цькування звірів проводилось не тільки в Римі, але і в столицях провінцій, наприклад в Йорку[2].

Організація видовищ

Більшість тварин, але далеко не всі, мали лютими норов. До неповного списоку тварин, що були учасниками цькування, входили леви, слони, ведмеді, олені, дикі козли, собаки і навіть кролики. Зрідка виступавші в венеціо тварини призначалися не для швидкого вбивства, і в цьому випадку їх могли навчати виконанню певних трюків.

Особливо популярним була поява левів, які славляться своєю жорстокістю. Гай Юлій Цезар використовував в цих цілях 400 левів, привезених в основному з Північної Африки і Сирії, що додавало виставам особливої помпи. Дійсно, привіз рідкісних видів тварин з віддалених куточків імперії був одночасно способом демонстрації населенню багатства і сили володаря, а з іншого боку — методом розваги того ж населення, яке інакше не змогло б побачити подібних дивовижних звірів.

В якості супротивникі тварин виступали так звані бестіарії (лат. bestiarii однини лат. bestiarius). Бестіарії ділилися на дві категорії — професійні бійці, що билися за винагороду або славу, і засуджені до смерті злочинці. Перших в сучасних джерелах іноді помилково називають гладіаторами, хоча термін «гладіатор» в той час мав на увазі б'ється тільки з людьми. У випадку з професійними бійцями, бій, будучи по суті постановочним, в переважній більшості випадків закінчувалося загибеллю тварини, в той час як у випадку з засудженими до смерті злочинцями, яких випускали на арену без озброєння, обладунків і навіть одягу, результат сутички був прямо протилежним — власне, така форма страти називалася damnatio ad bestias («засудження звірам»). Нерідко одна тварина розправлялась з декількома поспіль засудженими до смерті. Так, наприклад, Цицерон згадує про випадок, в якому один лев убив 200 бестіаріїв.[3] Венаціо зазвичай починалося з виступу професійних бійців і закінчувалося стратами засуджених до смерті. Під час страт правилом хорошого тону серед найбільш шанованих осіб було віддалятися з амфітеатру на полуденну трапезу.

Вплив на навколишнє середовище

Велика популярність цькування звірів і нестримне прагнення правителів до все більш помпезних видовищ імовірно стали однією з причин повного або майже повного зникнення кількох видів тварин, наприклад північноафриканських слонів і Атлаських ведмедів .

Примітки

  1. Бейкер, Алан, The Gladiator, стр. 105, Ebury Press ISBN 0-09-188654-6
  2. Wainwright, Martin (7 червня 2010). Scars from lion bite suggest headless Romans found in York were gladiators. The Guardian (London).
  3. Entry on Bestiarii at Chambers, Ephraim, Cyclopaedia, or an Universal Dictionary of Arts and Sciences, c. 1680—1740

Література

  • Любкер Ф. Venatio // Реальный словарь классических древностей / под ред. членов Общества классической филологии и педагогики Ф. Гельбке, Л. Георгиевского, Ф. Зелинского, В. Канского, М. Куторги и П. Никитина. СПб., 1885.(нім.)(рос.)
This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.