Пес свійський

У вовка й людини є одна спільна риса: вони живуть зграями (соціальні), тобто кожен із них живе в зграї серед схожих на нього. Вони разом здобувають їжу, охороняють територію і, щоб координувати спільні дії, спілкуються за допомогою розвинутої системи знаків: звуків, жестів, та поз.

Можливо, й маленьке вовченя змогло влитися в нову, людську зграю. Мабуть, таке траплялося доволі часто, і вовченята виявилися корисними: вони мали кращий, ніж у людини, слух і нюх, могли гарчанням попередити про наближення ворога, допомагали заганяти здобич. І, може, тих, хто ставився до людини прихильно, не сахався, не намагався втекти, не виявляв агресії, не з'їдали відразу. Можливо, вони жили довго й пара таких «добрих» вовків навіть давала потомство — народжувалися по-дружньому налаштовані до людей вовченята.

Так, напевно, почався добір, селекція, на «гарне» ставлення до людей, тобто почалося одомашнювання собаки, чи, користуючись більш офіційним терміном, доместикація.

За іншою версією, сміливі, дружньо налаштовані й розумні тварини трималися поблизу людини й харчувалися залишками здобутої на полюванні великої дичини. А потім почали приєднуватися до мисливців: допомагали заганяти, зупиняти звіра, як вони це робили у вовчій зграї. І дружньо налаштовані вовченята, що виросли поблизу людей, починали вважати їх членами своєї зграї.

Вовк і людина могли знайти «спільну мову». Недарма саме вовчі зграї приймали й виховували людських дітей, які опинилися в лісі.

Тривалий час існували припущення, що пращурами собак могли бути не вовки, а якийсь інший вид з родини вовчих, такий як шакали, койоти, гривасті вовки, існували навіть версії про походження собак від гієн чи лисиць тощо.

Проте відкриття останніх десятиліть у царині молекулярної біології, що відгалузилися у нову науку генетику, однозначно довели, що собаки це лише підвид вовків. Вовки і зараз живуть у найрізноманітніших умовах. Їхній ареал, тобто територія поширення, дуже широкий. А раніше 10—15 тисяч років тому, вовки були розповсюджені ще ширше. Вони були дуже різні — великі й маленькі, сірі, чорні, руді й майже білі, темні, світлі, із різними малюнками на шерсті.

З подальшими розвитком генетики було відкрито, що спадкова інформація, яка передається через ДНК або РНК, міститься не тільки у клітинних ядрах, а й у низці органел — прадавніх бактерій-симбіонтів, зокрема у мітохондріях. На відміну від ядерної ДНК, яка успадковується в однаковій мірі і від батька і від матері, мітохондріальна ДНК успадковується винятково по материнській лінії. Через малі розміри сперматозоїди не містять більшості органел. Мітохондріальна ДНК є чистою генетичною лінією, яка передається лише по жіночій лінії та не зазнає змішувань. Аналізуючи мітохондріальну ДНК, було виявлено, що усі породи собак пішли від вовчиць підвиду азійського вовка (за деякими даними це окремий вид вовків[2]), які мешкають від Леванту до Індії.

Звісно, «первісні» напівдикі собаки, пересуваючись разом із людьми по всьому світі, спарювалися і з аборигенними вовками, тож наявні різні лінії, але найзначнішим є вклад азійського вовка.

З наукової, біологічної, точки зору, собака — це нащадок вовка. З точки зору практичної — друг і помічник людини. Собака, перша одомашнена тварина, що протягом віків супроводжувала людину на довгому шляху від печерного вогнища аж до сьогодні, змінюючись разом із нею й залишаючись завжди для неї корисною.

Людина розвивалася. І ось замість палиці на полюванні вона вже користується луком і стрілами, і собаки за слідами допомагають знайти поранену дичину. За якийсь час з'явилися й інші приручені тварини, і собака допомагає випасати їх і захищати від хижаків. Тепер на собаку вже не дивляться як на живий резервний запас їжі, тепер він помічник під час здобування їжі.

Люди розселяються по землі, і собаки захищають оселі та господарів від будь-яких непроханих гостей. Вони тягнуть нарти, візки й просто волокуші. З'являються нові знаряддя полювання й, на жаль, відбуваються війни, і знов-таки собаки роблять саме те, що потрібно людині. Але в кожному з них течуть краплі крові його пращура — вовка, що колись допомагав нашим предкам на полюванні. І сьогодні в роботі собак ми помічаємо риси мисливської поведінки вовка, але розвинені й закріплені добором.

Вовки можуть гнати дичину мовчки, а можуть із гавкотом, і у вовків різних популяцій ці риси виражені по-різному. І ось гончаки переслідують, женуть дичину по сліду, подаючи голос, і за характером гавкання мисливець може визначити, яку саме дичину переслідує собака. А хорти женуть тварину «по-зрячому» зовсім мовчки. Славнозвісна стійка лягавих, коли собака застигає немов статуя перед знайденою дичиною, — це теж посилена й спадково закріплена риса мисливської поведінки вовка. Однак вовк витримує стійку кілька секунд і потім кидається ловити здобич, а лягавий собака стоятиме в стійці аж до підходу мисливця і лише за його сигналом рушить уперед, злякає птаха, але не буде його переслідувати.

А як майстерно ловлять мишей і пацюків малі шнауцери і тер'єри! Корені цієї майстерності сягають манери полювання вовка на дрібних тварин — він кидається на здобич, хапає й утримує її передніми лапами та зубами, — так «мишкують» вовки. Під час затримки «зловмисника», вбраного в захисний костюм, або під час гри собака термосить рукав. Такі рухи при хватці, так само, як і характерне тріпання здобичі вовком, спрямовані на те, щоб зламати хребет невеликій впольованій жертві. А спосіб приборкування розлючених биків у багатьох порід, що працювали на перегоні стад, — схопити бика за верхню губу й утримувати його так, аж доки він не заспокоїться, — теж перепав їм у спадок від диких пращурів — хапаючи за ніс і горішню губу, вовки зупиняють велику дичину, доки не наспіє вся зграя.

Підгін відсталих тварин до стада — вівчарки при цьому покусують «провинника» за задні ноги, — знову-таки сягає корінням мисливської поведінки вовка. І навіть робота пошукових собак базується на вродженій здатності всіх представників родини псових переслідувати здобич і шукати членів своєї зграї по слідах запахів.

Академік Дмитро Беляєв провів експеримент із дикими сріблясто-чорними лисицями. Упродовж кількох поколінь для розведення залишали ті екземпляри, що найбільш «лояльно» ставилися до людини, ті, що виявляли найменшу агресивність. Учені хотіли вивести лисицю, що ставилася б до людини, як собака. Тобто вирішили в умовах експерименту ще раз пройти шлях створення нової домашньої тварини — не прирученої, а саме домашньої — з вродженим доброзичливим ставленням до людини.

Ефект добору посилювався з кожним поколінням. Найбільше толерантні до людини лисички почали шукати контакт із людиною, навіть незнайомою, а знайомим людям вони раділи, лизали їхні обличчя й руки.

Змінилася здатність до розмноження — дика лисиця дає потомство один раз на рік, навесні, а піддослідні — двічі, і не лише навесні. У деяких прокинувся інстинкт охоронця, дехто почав гавкати, скавуліти, як собака, лисиці почали лащитися до людей і махати хвостом. Та й самі хвости теж змінилися — з'явилися хвостики, загнуті, як у лайок. З'явилися й висячі вуха. З'явився й новий колір шерсті — білі «зірочки» на голові, білі й бурі плями на боках.

Дослідження показали, що в крові змінився вміст гормонів, а в головному мозку зросла кількість серотоніну, речовини, яка гальмує прояв агресивності. Це змінене гормональне тло розбудило, змусило працювати гени, що завжди були у лисиці, але раніше немовби «спали».

Порода — це група тварин, що мають спільне походження й спільні риси, які передаються спадково.

Зараз ми кажемо «стародавня порода», а люди впродовж багатьох століть вели добір, не замислюючись над тим, що вони виводять якусь породу собак або ж інших тварин. Добір був твердий, а часто жорстокий. Непотрібних убивали. А якщо був потрібен новий чотириногий працівник, залишали цуценят лише від працьовитих батьків — аби й цуценя теж виросло трудящим. Як визначити, чи буде воно таким, по маленькому цуценяті? Найпростіше вибрати схожого на батьків-трудівників. Як визначити схожість? Найлегше зробити це за типом, за кольором шерсті. І якщо місцевість, де використовують цих собак, невелика, то формується порода, однорідна не тільки за робочими характеристиками, а й за типом, забарвленням шерсті та іншими зовнішніми ознаками.

Саме так формувалися так звані аборигенні породи. Є ще й заводські породи — продукт пізнішого часу, організованого собаківництва. Це або аборигенні породи, офіційно визнані кінологічними організаціями, або ж заново створені.

Людям властиво систематизувати своє оточення, і тому породи собак поділяють на групи. Можна за призначенням — мисливські, службові й декоративні. Але зараз багато порід здобувають нові спеціальності, наприклад мисливці лабрадори й біглі працюють ще й як службові собаки, окрім того, собак практично всіх порід люди тримають як компаньйонів. Тому зараз собак поєднують у групи швидше за спільністю давніх коренів: мастифоподібні собаки, вівчарські собаки, даксхунди, тер'єри, хорти тощо.

У наш час існують більше 300 порід собак, які зовсім не схожі одна на одну, але процес створення нових триває й зараз.

Породи живуть своїм життям — з'являються, діляться й зникають через примхи долі й втрату інтересу до них. А зараз ЮНЕСКО оголосила всі наявні породи домашніх тварин надбанням людства.

Спеціальне дресирування спрямоване на вироблення в собаки навичок, потрібних для використання його в певних видах служби: захисно-караульній, сторожовій, розшуковій тощо. Для кожного виду служби в собаки виробляються певні спеціальні навички — наприклад, недовірливе ставлення до сторонніх, робота по сліду, пошук руди за її запахом тощо. Дресирування за спеціальним курсом розпочинають після того, як собака успішно пройшов курс загального дресирування.

Дуже важливо правильно визначити, за яким видом спеціальної служби доцільніше дресирувати собаку. Наприклад, собаку з чітко вираженою активно-оборонною реакцією, сильного, з гострим слухом і нюхом доцільно дресирувати для захисно-караульної та розшукової служб; собаку ласкавого, довірливого до людей — як провідника сліпих, а також для рудопошукової та газорозвідувальної служб.

У визначенні придатності собаки до дресирування з того чи іншого виду спеціальної служби обов'язково потрібно враховувати: 1) породу та екстер'єр собаки, його вік, зріст, фізичний стан; 2) тип поведінки собаки, його переважну реакцію і міру збудливості; 3) стан органів чуття і здоров'я.

Слід відразу застерегти: для початківця собаківника-аматора це непосильне завдання. Тому, щоб правильно визначити вид спеціального дресирування, кожен собаківник-аматор повинен порадитися з кваліфікованим інструктором — бажано тим, який керував загальним дресируванням собаки. Для цього потрібно звернутися в клуб службового собаківництва.

Права особи на вигул собак

Особи, які утримують собак, мають право з'являтися з ними поза місцями їхнього постійного утримання (супроводжувати їх).

Обов'язки особи, яка супроводжує собаку

Особи, яка супроводжує собаку, зобов'язана забезпечити:

• безпеку навколишніх людей і тварин, а також майна від заподіяння шкоди супроводжуваною собакою;

• безпеку супроводжуваної собаки;

• безпеку дорожнього руху при проходженні з собакою біля транспортних шляхів і при переході їх шляхом безпосереднього контролю за її поведінкою.

У місцях масового скупчення людей, у тому числі в транспорті, собаки повинні знаходитися на короткій шлейці (поводку) і в наморднику, а маленькі собаки — в закритих контейнерах або на руках у власника. В інших громадських місцях собаки можуть знаходитися на свободній шлейці. В інших місцях дозволено вільний вигул собак за умови дотримання вимог, встановлених цим Кодексом^{[уточнити]}. Власникам собак і котів забороняється приводити собак і котів у приміщення магазинів, їдалень, на дитячі майданчики, бульвари, пляжі, парки, сквери, сади та інші місця загального користування[3].

Під час переходу через вулиці і поблизу магістралей особа, що здійснює вигул тварини, зобов'язана узяти її на короткий повідець або на руки, щоб уникнути дорожньо-транспортних подій і загибелі тварини на проїжджій частині.

Вигул потенційно небезпечних собак

Власники, тварини яких визнані як небезпечні, не мають права вигулювати їх без шлейки та намордника (для собак) або без спеціальних запобіжних пристроїв для інших потенційно небезпечних собак.

Власники потенційно небезпечних собак мають право вигулювати їх без шлейки та намордника при наявності тестування за програмою «Собака-компаньйон», що засвідчує спеціальний жетон.

Важливим критерієм оцінки собак для фахівців є їхня конституція — генетично обумовлений зв'язок властивостей і якостей тварини з особливостями статури і поведінки, що визначає її службові та племінні якості. З конституцією пов'язані здоров'я, життєстійкість, опірність, плодючість, тривалість життя і працездатність тварини.

Маса собаки залежить від його статури і кількості жирових запасів. Максимальний зареєстрований зріст у собаки — 109 см у холці при вазі 111 кг і довжині 221 см (порода — німецький дог). Англійський мастиф Зорба двічі потрапляв до Книги рекордів Гіннесса як найважчий собака у світі, в листопаді 1989 року його маса склала 343 фунти (155,6 кілограма) при висоті в холці 37 дюймів (94 сантиметри).

При регулярному тренуванні собаки на диво сильні для своїх розмірів — деякі здатні переносити на спині важку поклажу, тягти за собою сани й інші великі вантажі. Їздовим собакам часто доводиться ушістьо́х тягти за собою нарти з масою одна тонна протягом кількох годин поспіль, фоксгаунди можуть іти по сліду 48 годин без перепочинку.

Потенційно небезпечними визнаються наступні породи собак:

Небезпечними також уважаються метиси зазначених вище порід із явними фенотипічними ознаками. Перелік порід не є вичерпним та може поповнюватись з надходженням нових даних.

• Дипілідіоз
• Лептоспіроз
• Лишай
• Токсокароз
• Правець
• Сказ
• Чумка

Види агресії: територіальна, харчова, соціальна, статева.

Для прикладу, аналіз звернень мешканців м. Омська за медичною допомогою з травмами від укусів собак у період 2006—2010 років дав такі результати: 69 % укусів було нанесено домашніми відомими потерпілому собаками і 30,6 % — домашніми невідомими, бродячі пси кусали рідко — в 0,36 % випадків. У весняно-літній період за медичною допомогою з травмами від укусів собак люди звертаються достовірно частіше, ніж узимку і восени. Діти страждають від укусів собак частіше, ніж дорослі. Жінок собаки кусають рідше (на ~30 %), ніж чоловіків.[4]

• За підрахунками Асоціації виробників товарів для домашніх тварин (США) майже 40 % американських родин тримають собак[5]. Загалом у країні нараховується понад 78 мільйонів псів[5].
• Пекінез Паггі, десять років від роду, у 2011 потрапив до Книги рекордів Гіннеса як володар найдовшого язика на планеті серед собак. Його довжина становить 11,43 см.
• Данець Зевс із США зростом 1,12 м потрапив до Книги рекордів Гіннеса.[6]
• Найбільшою собакою в світі є великий данець на ім'я Джордж. Зріст Джорджа становив 1,092 метра, повна довжина (від хвоста до носа) — 221 сантиметр, а вага — близько 110 кг. На рік такому псові потрібно більше 600 кг корму.[7]
• Згідно з офіційним сайтом Книги рекордів Гіннеса титул найменшого собаки у світі вже котрий рік поспіль підтверджує крихітний чивава на прізвисько Бу-Бу (англ. Boo-Boo). Цей рекордсмен на зріст 10,16 см і вагою 675 гр.[8]

• Візьми свого собаку на роботу
• Протитанковий пес
• Хатіко
• Порода собаки
• Вовкособ
• Вовк
• Анатомія собаки

Зовнішні відеофайли
	1. Як влаштований нюх собаки // Канал «Цікава наука» на YouTube, 28 липня 2020.

• Дресирування службових собак // Митна енциклопедія : у 2 т. / І. Г. Бережнюк (відп. ред.) та ін.. — Хм. : ПП Мельник А. А., 2013. — А — Л. — 472 с. — ISBN 978-617-7094-09-7.
• Службові собаки // Юридична енциклопедія : [у 6 т.] / ред. кол.: Ю. С. Шемшученко (відп. ред.) [та ін.]. — К. : Українська енциклопедія ім. М. П. Бажана, 2003. — Т. 5 : П — С. — 736 с. — ISBN 966-7492-05-2.
• Сірко // Українська мала енциклопедія : 16 кн. : у 8 т. / проф. Є. Онацький. — Накладом Адміністратури УАПЦ в Аргентині. — Буенос-Айрес, 1965. — Т. 7, кн. XIV : Літери Сен — Сті. — С. 1748. — 1000 екз.
• Собака, пес // Українська мала енциклопедія : 16 кн. : у 8 т. / проф. Є. Онацький. — Накладом Адміністратури УАПЦ в Аргентині. — Буенос-Айрес, 1965. — Т. 7, кн. XIV : Літери Сен — Сті. — С. 1786-1788. — 1000 екз.

• Коли, де і як виникли собаки?(укр.)
• Породи собак

• (укр.) Енциклопедія для хлопців / Автор-упорядник В. В. Петров, редактор Н. Л. Набока.  — Київ: Школа, 2004.
• (укр.) Александрова Є. І., Конькова Є. В. Собаки: Шкільний путівник (переклад Якубенко І. В.).  — Харків: Пізнаймо світ, 2006. — ISBN 966-8964-08-X